Як вони опинилися там? Адже я залишив їх в іншому місці. Як тепер дістатися до них. Хто їх туди поклав? Звичайно, ніхто, крім мене. Але як же сам я опинився на цілих п'ять метрів нижче клунка? Виявляється, що за той час, поки я наповнював свою флягу, озеро разом з нами опустилося на п'ять метрів нижче.

Виходить, що це вже не просто озеро, а частка відкритого моря. Ось чому такою гіркою й солоною була вода, яку ми хотіли пити. Виявляється, мої здогади правильні. Наша суша лежить на крижині, що плаває в морі. Але тепер швидше б поїсти! Двадцять чотири години ми з Бебі не мали й ріски в роті. Харчі я маю, та як до них добратися?

Бебі побігла до води. Не знаю, що вона шукала там, але я мусив самотужки видряпатися до клунка. Нарешті це мені вдалося. Два роки вже я не пив джерельної води! Після неї мені вперше по-справжньому смакує обід. Точніше сказати — вечеря. Бо тут немає полудня і обіду. Тут вічна ніч. І коли б ми тут не їли — завжди вечеряємо.

Сьогодні Бебі обійшлася без моєї вечері — вона знайшла для себе багатий стіл у морі. На скелястих урвищах, з яких спала морська вода, лишилося повно слимаків. Бебі знала вже з набутого досвіду, що слимаки, які залишаються на скелях після припливу, завжди хороша пожива для ведмедів. Ці смачні, розумні тваринки так прилипають до скель, що хоч ножем їх відколупуй. Бебі ж здирає їх прямо кігтями. Кілька з них покуштував і я — на смак вони не гірші за устриць. Шукаючи слимаків на скелях, я знайшов велику зелену масу, в якій пізнав дорогоцінну амбру — цей коштовний продукт у медицині й парфюмерії, який утворюється в животі китів. Як амбра попала сюди?

Отже, ласощів та води тут було досить і для мене і для Бебі. Може статися, що у воді ми знайдемо такі ж білі рибки, які живуть у північно-американській Мамонтовій печері, що тягнеться на дванадцять миль від побережжя й має, багато зал. Одна з них зветься Залою Велетнів, друга — Залою Привидів, бо в ній повно мумій давніх ацтеків. Там же, в підземеллі, лежить і велетенське озеро, що його звуть Мертвим морем. У цьому озері й живуть ті рибки. Про це все я розповідав Бебі, яка, використавши приплив на морі, що поволі підіймався, дісталася до мене. Видно, Бебі наїлася досхочу, бо вмостилася біля моїх ніг і під шум прибою уважно слухала мою геологічну розповідь.

Що підземельне озеро так бурхливо вирує, було для мене новиною. Підземні озера мають бути тихими й гладенькими, наче дзеркало. Це ж озеро кипіло. Мабуть, десь далеко у відкритому морі розгулялася страшенна буря, хвилі й натиск якої дають себе знати тут.

20 000 років під кригою - i_027.png

— Завтра, якщо буде тихо, візьмемо сіті й спробуємо рибалити. Можливо, зловимо хоч одну рибинку. Добре, Бебі? А тепер ходімо спати!

Та доля мені завжди судила так: коли я просив мало, то діставав багато.

Заснув я з бажанням піймати в цьому озері бодай маленьку рибку, а прокинувся від жахливого хропіння. Бебі теж завжди хропіла, і я вже звик до цього. Але це було не ведмеже хропіння, а в сто разів сильніший гук, який то дужчав, то стихав. Щось з незвичайною силою то вдихало, то видихало повітря. Коли вдихало, було схоже на легкий вітер, коли видихало, нагадувало шалену бурю.

Невже ми потрапили в печеру Поліфема?

Коли я лягав спати, то заради економії пального завжди гасив лампу. Погасив я лампу й цього разу. Однак навколо було видно, — це світилася вода. Якесь тьмяне фосфоричне світло пробивалося крізь воду і спалахувало на гребенях хвиль сліпучим сяйвом. Там, де хвилі розбивалися, бризки водяних крапель блищали, мов іскри.

Серед води, що світилася, лежало велике незграбне тіло. То був кит. Просив я невеличку рибку, а дістав кита.

За розмірами він нагадував дунайський корабель — кит був завдовжки сорок метрів.

Голова його до половини виринала з води, і хвилі перекочувалися через його страшну пащу; жирний язик спокійно лежав під кістяною сіткою, а очі були напівпримружені. Тепер я зрозумів, хто це так хропів.

Виходить, ця печера є опочивальнею кита. А цей кит був матір'ю. Про це я дізнався, коли побачив, що на піднятому з води хвості кита спав малий принц. Чарівне немовлятко! Тільки трохи більше за буйвола. Двома маленькими долонями з п'ятьма пальцями (точнісінько, як у людини!) обійняло воно хвоста своєї неньки, щоб не впасти при колисанні.

— Це вже справді добрячий шматок для печені! — шепнув я Бебі, що облизувалася, передчуваючи добру гостину.

— Почекай лише. Ми не повинні ображати цього кита. Нам треба його використати.

Бебі не розуміла цього, бо не була комерсантом. Але я знав, що роблю! Відразу вимив у озері всі порожні бляшанки. Кита я міг забити легко. Випадково я приніс з собою в клунку кілька гарпунів з вибухівкою. Цими гарпунами стріляють з гвинтівки або прямо кидають їх у кита. Пробиваючи китову шкуру, гарпун вибухає, і тварина вмить гине. Цей велетень, що важить півтораста тонн, лякливий, мов кволе цуценя, тому й гине від легкого удару. Але в мене була причина не робити замаху на його життя. Я знав, що коли заб'ю кита, то його гниючий труп наповнить печеру таким смородом, що в ній не можна буде залишатися. Адже ведмедиця його з'їсть не скоро, а людині для їжі кит непридатний.

Велетень тимчасом перестав хропти і тільки дуже сопів. Він випускав з носа цілі стовпи пари з таким свистом, немов та пара виривалася з котла паровоза. Потім кит глибоко позіхнув, двома лапами-плавцями простягнувся у воді й почав помахувати хвостом. Це був знак для китеняти, що вже час прокидатися. Китеня скотилося у воду і, незграбно плаваючи, підстрибувало навколо своєї матері, наче песик. Мати задоволено рохкала. Нарешті вона висолопила свого товстого, мов бочка, язика, і маля швидко видряпалося на нього. Мати спочатку втягнула дитинча в пащу, потім викинула. Це було вранішнє купання. Мабуть, мати злизувала з малюка морських кліщів, які начіплялися на його шкуру.

Чому кит завжди вишукує тихі місця, в яких ніхто не чіпав би його? Щоб плекати малого. Відомо, що кит, ця найбільша з морських тварин, не риба, а ссавець. Народжує він живих малят, як правило, одне, а інколи двох. Плекає їх цілий рік, поки вони підростуть.

Догляд за малям у кита — хитра справа. Груддю він може годувати двох. Але груди його — під водою, і тому кит мусить лежати на спині й так годувати малят. Побачити це щастить мало кому. Коли кит годує маля, його слухові й зорові органи знаходяться під водою — самка лежить головою донизу, і це запаморочує її. В такому стані на неї легко можуть напасти морські чи наземні вороги, яких у кита чимало. Тому для годівлі самка обирає найбезпечніше місце.

Мені випало щастя бачити це видовище зблизька. Більше того, в мене визрів надто зухвалий план, але здійснив я його вдало.

Коли я побачив лежачого навзнак кита, а потім спостерігав, як самка поринає в глибину, щоб підняти маля з води, то промовив до маленького принца так:

— Бачите, ваша величність, для вас байдуже, чи виростете ви за шість років, чи за п'ять. А коли б у вас була сестричка, ви, певне, мусили б ділитися з нею? Оскільки ж ви одинак, то я буду братіком вашої величності. Згідно з ученням Дарвіна ми й так родичі. Кит — єдиний ссавець, який має на передніх кінцівках п'ять пальців. Я маю стільки ж, а хіба це не доказ, що ми родичі? Коли так, то прошу поступитися і дати мені доступ до животворної рідини!

З цим я з порожньою бляшанкою підплив до кита-самки і вмостився поруч з принцом.

Той трохи побурчав на мене, однак прогнати не міг. Коли він ударив мене хвостом, я штовхнув його ногою, і тоді китеня повірило, що я й справді його братік.

Тимчасом, за допомогою тоненької каучукової трубочки я висмоктав геть усе молоко з другої груді. Моя бляшанка наповнилася наполовину.

Я впорався швидше за принца, і коли той ще ссав, я вже був на березі.

Яка чудова здобич! Вісім літрів смачного молока, жирнішого, ніж буйволяче. Я розлив його у порожні бляшані посудини і щільно позакривав, розраховуючи на те, що воно згодиться пізніше. Бебі молока й не понюхала, вона чекала м'яса. Та я сказав їй, щоб на це не сподівалася.