Айзек Азімов

Фах

Джордж Плейтен не міг приховати суму в голосі:

— Завтра перше травня. Олімпіада!

Джордж перевернувся на живіт і через спинку ліжка пильно глянув на товариша по кімнаті. Невже він не відчуває те саме? Невже думка про Олімпіаду не викликає у нього ніяких емоцій?

Джордж мав худорляве обличчя, його риси ще більше загострилися майже за півтора року, проведених у Інтернаті. І сам він був худорлявий, та в його синіх очах горів колишній невгамовний вогонь, а розпачливістю, з якою він уп’явся в ковдру, Джордж нагадував зацькованого звіра.

Товариш по кімнаті на мить залишив книгу і відрегулював яскравість світної стіни. Його звали Хейлі Омейні, він був нігерієць. Здавалося, його темно-брунатна шкіра й масивні риси обличчя створені для того, щоб виражати тільки спокій; згадка про Олімпіаду його не схвилювала.

— Я знаю, Джордже, — озвався він.

Джордж багато чим був зобов’язаний терпінню й доброті Хейлі, деколи він потребував їх, та навіть доброта й терпіння можуть стати кісткою в горлі. Хіба можна зараз сидіти, наче той ідол, вирізьблений з якогось темного дерева?

Джордж подумав, чи не стане він сам таким через десять років життя отут, і з обуренням відкинув цю думку.

— Здається, ти забув, що означає травень!

— Я добре пам’ятаю, що означає цей місяць, — відповів Хейлі. — Нічого не означає! То ти забув, а не я. Травень нічого не означає для тебе, Джорджа Плейтена… І для мене, Хейлі Омейні, — неголосно додав він.

— Тепер на Землю по нових спеціалістів злітаються космічні кораблі. До червня тисячі й тисячі їх із мільйонами чоловіків та жінок відлетять до інших світів — і все це нічого не важить? — запитав Джордж.

— Нічогісінько. Що ти від мене хочеш?

Беззвучно ворушачи губами, Омейні почав водити пальцем по рядках книжки: певно, йому трапилося важке місце.

Джордж мовчки стежив за ним. «До біса! — подумав він. — Закричи, заверещи! Хоча б на це ти здатний? Вдар мене, ну зроби що-небудь!»

Тільки б не лишатися на самоті зі своїм гнівом! Тільки б із кимось поділитися обуренням, вихлюпнути його, не відчувати самотності цього вмирання повільною смертю!

У ті перші тижні, коли навколишнє вбачалося йому тісною оболонкою, зітканою з якогось тьмяного світла та невиразних звуків, — тоді було краще. А потім з’явився Омейні, і товариство нігерійця повернуло його до життя, яке не варте було того.

Омейні! Він старий! Йому вже не менш як тридцять. «Невже я буду таким у тридцять? — подумав Джордж. — Невже стану таким через якихось дванадцять років?»

І від того що злякався неминучості, він закричав на Омейні:

— Кинь читати оту ідіотську книжку!

Омейні перегорнув сторінку, прочитав ще кілька слів і підвів голову з шапкою жорсткого волосся.

— Що?

— Яка користь від того читання?

Джордж рішуче наблизився до Омейні, презирливо хмикнув і зі словами «знову електроніка» вибив книжку з рук нігерійця.

Омейні неквапливо підвівся і підняв книгу. Без будь-якого роздратування він розгладив сторінку.

— Вважай, що я задовольняю свою цікавість, — сказав Хейлі. — Щось зрозумію сьогодні, а завтра, може, зрозумію трохи більше. Неабияка, та перемога.

— Перемога. Яка там перемога? Невже це все, що тобі потрібно від життя? До шістдесяти п’яти років набути чверть тих знань, що має дипломований інженер-електронник.

— А може, й до тридцяти п’яти.

— І кому ж ти будеш потрібен? Хто тебе візьме? Куди ти підеш?

— Нікому. Ніхто. Нікуди. Я залишуся тут і читатиму інші книжки.

— І цього тобі досить? Говори! Ти затяг мене на заняття. Ти примусив мене читати і заучувати. Навіщо? Це мене аж ніяк не влаштовує.

— А що гарного у тому, що ти відмовляєшся від задоволення?

— Я вирішив покінчити з цим фарсом. Я зроблю те, що збирався зробити з самого початку, ще до того, як ти приспав мене. Я примушу їх… примушу…

Омейні відклав книжку, а коли Джордж на півслові замовк, запитав:

— Примусиш?

— Примушу виправити несправедливість. Тут змова. Я доберуся до того Антонеллі й змушу його зізнатися, що він… він…

Омейні похитав головою.

— Кожний, хто потрапляє сюди, твердить, що сталася помилка. Я думав — той період у тебе минув.

— Не називай це періодом, — розлютився Джордж, — у моєму випадку справді припустилися помилки. Я ж казав тобі…

— Згоден, казав, але в глибині душі ти чудово розумієш, що ніякої помилки не сталося.

— Чи не тому таке коїться, що ніхто ніколи не признається? Невже ти гадаєш, що хтось з них добровільно визнає скою помилку?… Однак я змушу їх визнати.

У тому, що коїлося з Джорджем, був винен травень, місяць Олімпіади. Це він роз’ятрив колишню лють, і Джордж нічого не міг з собою вдіяти. Та й не хотів — адже йому загрожувала небезпека все забути.

— Я збирався стати програмістом обчислювальних машин, і я справді можу ним бути, хоч би що вони там казали, посилаючись на дослідження. — Джордж ударив кулаком по матрацу. — Вони не мають рації. І не можуть її мати.

— В аналізах помилок не буває.

— Виходить, бувають. Ти ж не сумніваєшся в моїх здібностях?

— Здібності тут ні до чого. Хіба тобі про це не казали? Чому ти ніяк не можеш утямити?

Джордж відсунувся від Хейлі, ліг на спину й похмуро втупивсь у стелю.

— А ким ти хотів стати, Хейлі?

— У мене не було певних планів. Мабуть, фах гідропоніста мене цілком улаштував би.

— Гадав, що зміг би?

— Я не був певен.

Раніше Джордж ніколи не розпитував Омейні про його життя. Диво, та й годі: в інших мешканців Інтернату, виявляється, теж були свої прагнення та сподівання. Ця думка здалася дивною. Чи ба, гідропоніст.

— А ти сподівався потрапити сюди?

— Ні, але я все одно тут.

— І це тебе влаштовує. Ти справді всім задоволений. Ти щасливий. Тобі все подобається. І тобі нікуди більше не хочеться.

Омейні непоспіхом підвівся і почав акуратно розбирати постіль.

— Джордже, ти невиправний. Мучиш себе, бо не хочеш визнавати очевидних фактів. Джордже, ти перебуваєш в закладі, що називається Інтернатом, але я ніколи ще не чув, щоб ти вимовляв його назву повністю. Тож зроби це зараз. Ну ж бо, Джордже, зроби! А потім лягай у ліжко й проспись.

Джордж скреготнув зубами і вищирився.

— Ні! — прохрипів він.

— Тоді це зроблю я, — сказав Омейні й, карбуючи кожен склад, вимовив назву повністю.

Джорджеві стало соромно й гірко. Він відвернувся.

У вісімнадцять років Джордж Плейтен твердо знав, що стане дипломованим програмістом; він прагнув цього, відколи пам’ятав себе. Хтось із його друзів вибрав космонавтику, хтось холодильну техніку, організацію транспортування, а то й адміністративну діяльність. Та у своєму виборі Джордж не вагався.

І так само палко, як решта, він доводив переваги обраного фаху, а чом би й ні? Попереду їх усіх чекав день Освіти — велика подія в житті кожного. Він наближався неминуче, згідно з календарем. Перше листопада того року, коли виповниться вісімнадцять.

Природно, що коли день Освіти минав, усіх захоплювали інші проблеми: велися дискусії на різні фахові теми, хтось вихваляв свою дружину та дітей, обговорювалися шанси улюбленої космобольної команди або пригадувалася Олімпіада. Та перед самим днем Освіти всі говорили тільки про день Освіти.

«Чим хочеш зайнятися? Гадаєш, у тебе вийде? Нічогісінько у тебе не вийде. Переглянь інформаційні листки — квоту скоротили! А от логістика…» Або: «А от гіпермеханіка…», «А от зв’язок…» чи «А от гравітологія…»

Гравітологія була тоді наймоднішим фахом. За кілька років до того як Джорджеві виповнилося вісімнадцять, з’явився гравітаційний двигун, і всі тільки й говорили про гравітологію.

Будь-який світ у радіусі десяти світлових років, починаючи від зірки-карлика, віддав би дуже багато, щоб запопасти хоча б якогось дипломованого інженера-гравітолога.