* * *
Я ні про що не згадую. Я є.
Знамення протоімені – криниці —
Гулкі, простоволосі, темнолиці —
З джерел і надр отримують своє.
Знання і сни – як дотики. В ковтку
Води – тінистість іншого напою.
Тож не спиняй, не спи мене рукою —
Я все одно впадатиму в ріку.
* * *
Незримий, як зозулина провина,
Іде годинник – швидше, аніж час.
Минає ніч, як світу половина,
І тінню проминає нас – крізь нас.
А той, що вічно відчиняє двері,
Предивний птах з незапахом землі,
Зненацька проступає на папері
Зі струпами на кожному крилі.
* * *
Сухі монастирі порожніх гнізд
Були як зорі, скинуті із неба.
Тривав великий журавлиний піст —
І наставала радості потреба.
Ти міг лиш чути – бачити не міг:
Монахи з протрухлявілих шпаківень
Молились, щоби випав перший сніг
У ніч, коли озветься сьомий півень.
* * *
Клинопис на корі – і прожилки, і жили —
Неначе сіра сіль, облизана на скін.
Живих кленових риб червоне й срібно-біле —
Невловне і летке. І сонце – навздогін.
Я вся на їх губах, неросяна краплина, —
Тоненька мимохіть, прозора крадькома.
Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.
Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.
* * *
Прозорі речі простору прозрінь,
Де тіні тінь наскрізь проймає воду.
Мов камінь – янь. І наче іній – інь.
Я геть інакше вистраждав свободу,
Ніж решта тих, що у мені, що я.
Хоч кожне «я» запитує про Бога.
Не блискавка, а річки течія.
Не істина, а імені дорога.
* * *
Діаманти суцвіть у короні князівни броду.
Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.
Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду
У долонях, з яких я спиваю суничні повені.
У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,
Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.
Я між ними – одна із сущих, і я крилата.
І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.
* * *
Складало крила дерево у сніг —
А я тобі не вірила до ранку.
І поцілунки нас збивали з ніг,
Лишаючись слідами біля ґанку.
Тихесенько заходило у дім
Повітря – й ворушилося під ліжком.
І усміхалась оком золотим
Маленька чорна стронцієва кішка.
Тремтіли тіні, ніби наші – ті —
Залежали від дотику до тіла.
І золотіли інші – золоті —
Яким зима довищенту зотліла.
* * *
Архангели, що випадають з крил, —
То перша спроба перепрочитання
Простоволосих вершників з могил,
Яким межа відкрилася остання.
В снігах лежать скрижальні письмена,
А на снігах – сліди від ніг і палиць.
І легко забувається війна,
Хоч чорні круки ще недоблукались,
Йдучи за сонцем і супроти зір,
Жируючи за табуном на паші,
Німіє звір, бо розуміє звір,
Що кожна кров впаде у душі наші.
Вогнями в ніч вгризаються міста.
Спустошені прибулими знізвідки.
Їх кінцесвітні спрага й нагота
Є одкровенням про пришестя Свідка.
* * *
У землю увійди – і так собі заплач,
Як плакав немовлям, коли не стало лона.
Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.
Трава збагне печаль – і зробиться солона,
Заплутає сліди земних твоїх ходінь
Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.
Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.
А ти усім прости – і ухопись руками
За ниточку тонку, за теплий промінець,
Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.
Я знаю майже все про темний твій кінець.
У нас одна ціна за сяйво благодаті.
* * *
Я спіткаю тебе не при камені – на траві.
Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.
Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,
Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.
Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.
То покутна ціна утеклого з небосхилу.
Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих
Хто дає імена речам – і втрачає силу.
* * *
Мені з передсвіту дано і наречено див.
Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.
Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,
Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.
……………………………………………………
І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:
У чистому полі мати коня і вітер.
……………………………………………………
І скресла дорога – і перемінилась в ріку.
……………………………………………………
А смерть – це коли вилити душу з відер.
* * *
