Автор Шевченко Наталка

Наталка та Олександр Шевченки – талановитий тандем у сучасній українській літературі, яскраве відкриття конкурсу «Коронація слова» та поки ще єдині письменники, котрі наполегливо розвивають жанр «хоррор» на рідних теренах. У харківському видавництві «Фоліо» вийшли їхні романи  «Бранці мороку» (2007) та «Кривава осінь у місті Лева» (2008). «Оксамитовий перевертень» - це знову суміш жахів, містики, вибухового екшену та гумору в класичних пропорціях подружжя Шевченків за рецептурою, що гарантує насолоду. Двох переможців тут бути не може…

Від початку ця поїздка здавалася незвичайною. Семеро пасажирів у одному автобусі їдуть у невідомому їм напрямку. Водій наче вміє читати думки і поводиться вкрай підозріло. Згодом те, що жахало, викликає справжню паніку, адже вони стали учасниками таємничої гри, яка буквально змінить їхні долі. Але коли тобі випадає така можливість — це везіння чи прокляття? І ніч триває нескінченно довго, вимагаючи кривавої жертви. Та чи вдасться їм самим обрати свою долю, якщо за них це намагаються зробити інші?

Довгий чорний плащ, лезо сокири, «беретта», труп у багажнику та привабливі жертви, яким бракує очей і сердець. Жанр джіалло (що в перекладі з італійської означає «жовтий») здобув своє ім’я з жовтих обкладинок кримінальних романів, що друкувались у м’якій палітурці в Італії в 1930-х роках. Вони й породили той особливий кіножанр, який досяг шаленого успіху в другій половині ХХ сторіччя в кінострічках видатних італійських режисерів. Відтепер і українські читачі можуть насолодитися усією принадністю джіалло. У романі літературного подружжя Наталки та Олександра Шевченків витримані всі канони жанру – в ньому є і карколомна детективна інтрига, і сумнозвісний вбивця на прізвисько Окозбирач, і сюрреалістичні картини його жорстоких вбивств, божевільня, безумні гонитви, а ще – загадкові вулочки стародавнього Львова…

Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить: «Тема твору: «Моя найзаповітніша мрія». Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв’язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.