Офіціант приніс їй води й меню. Однак Фукаері так і не ворухнулася. Меню руками не торкалася, а все дивилася на Тенґо. Він мимоволі сказав: «Добрий день». Сидячи перед нею, здавався собі ще більшим.

Не відповідаючи на привітання, Фукаері не відривала від нього свого погляду.

— Я вас знаю, — тихо сказала вона.

— Знаєш? — спитав Тенґо.

— Викладаєте математику.

Він кивнув.

— Це правда.

— Два рази слухала.

— Мої лекції?

— Так.

Вона говорила по-особливому. Короткими, без прикрас, реченнями, з хронічним браком наголосу, з використанням обмеженого (принаймні таке складалося враження) словника. Правильно казав Комацу — вона таки дивна особа.

— Іншими словами, ти — учениця нашої підготовчої школи? — спитав Тенґо.

Фукаері захитала головою.

— Я лише приходила слухати.

— Але ж без шкільного посвідчення в аудиторію нікого не пускають.

Вона тільки злегка здвигнула плечима. Мовляв, доросла людина, а плете таку дурницю.

— І як тобі мої лекції? — спитав Тенґо. Знову по-дурному.

Не відводячи від нього очей, дівчина ковтнула води. Відповіді не давала. «Якщо вона двічі приходила слухати, то це означає, що її перше враження не було поганим, — припустив Тенґо. — Якби ніщо її не цікавило, то вдруге не прийшла б».

— Ти — учениця третього класу середньої школи вищого ступеня? — запитав він.

— Та начебто.

— Вступні іспити до університету тебе цікавлять?

Вона хитнула головою. Тенґо не міг розібрати, вона не хоче говорити про іспити чи не збирається їх складати. І пригадав слова Комацу, сказані по телефону, що Фукаері дуже неговірка.

Прийшов офіціант і взяв замовлення. Дівчина все ще сиділа в плащі. Замовила салат і булочку. «Цього досить», — сказала вона й віддала меню офіціантові. А потім, ніби раптом згадавши, докинула: «Білого вина».

Молодий офіціант немов збирався запитати, скільки їй років, але від її пронизливого погляду почервонів і проковтнув слова. «Добра штучка!» — знову подумав Тенґо. Він замовив ланґвіне[13] (язички) з молюсками в соусі й, услід за дівчиною, склянку білого вина.

— Ви — сенсей[14] і пишете оповідання, — сказала Фукаері. Очевидно, запитувала Тенґо. Та, здається, особливістю її манери говорити було те, що не вживала знаку запитання.

— Поки що пишу, — відповів він.

— По вас не видно, що ви сенсей і водночас пишете оповідання.

— Можливо, — сказав Тенґо. Думав усміхнутись, але не зумів. — Маю кваліфікацію вчителя, викладаю математику в підготовчій школі, однак офіційно не можу називатися сенсеєм. Пишу оповідання, але не є письменником, бо ще нічого не надрукував.

— Це не має значення.

— Правду кажеш. Поки що я — ніщо.

— Математику любите.

Додавши до її вислову запитальний знак, Тенґо відповів:

— Люблю. Давно любив і тепер люблю.

— Що саме.

— Що мені в математиці подобається? — уточнив її запитання Тенґо. — Ну, те, що цифри мене надзвичайно заспокоюють. Усі речі стають на свої місця.

— Було цікаво слухати вашу розповідь про інтегральне числення.

— На моїй лекції в підготовчій школі?

Фукаері кивнула.

— А ти любиш математику?

Вона злегка хитнула головою. Мовляв, математика їй не до душі.

— Однак розповідь про інтегральне числення тебе зацікавила? — спитав Тенґо.

Дівчина ледь-ледь здвигнула плечима.

— Ви розповідали про інтегральне числення дуже серйозно.

— Невже? — здивувався він. Йому вперше в житті таке сказали.

— Як серйозна людина, — сказала вона.

— А про прогресії я можу розповідати ще запальніше, — сказав Тенґо. — У програмі з математики для середньої школи вони мені найбільше подобаються.

— Любите прогресії, — запитала Фукаері, знову без запитальної інтонації.

— Вони здаються мені схожими на «Добре темперований клавір» Баха. Ніколи не обридають. Постійно відкривають щось нове.

— Знаєте, що таке «Добре темперований клавір».

— А тобі подобається музика Баха?

Фукаері кивнула.

— Сенсей її постійно слухає.

— Сенсей? — запитав Тенґо. — Твій шкільний учитель?

Дівчина не відповіла. З виразу її обличчя Тенґо зрозумів, що ще рано про це говорити.

Після того, ніби щось згадавши, вона зняла плащ. Вивільнилася з нього, як комаха, що скидає свою стару оболонку, й, не складаючи його, поклала на сусідній стілець. Під плащем на ній був тонкий зеленкуватий светр з круглим вирізом і білі джинси. Жодних прикрас. Ніяких слідів помади. А проте вона впадала в очі. Її струнка постать і відповідної величини та дуже гарної форми груди мимоволі привертали до себе увагу. Тенґо мусив зосередитися, щоб на них не дивитися. Та все одно його погляд повертався до них, як до центру великої водоверті.

Принесли біле вино. Фукаері випила ковток. Потім, задумливо оглянувши склянку, поставила її на стіл. Тенґо лише для годиться пригубив свою склянку. Зараз мав почати важливу розмову.

Фукаері торкнулася рукою свого чорного прямого волосся й прочесала його пальцями. Вишуканим жестом. Гарними тонкими пальцями. Здавалося, кожен з них рухався за власною волею у вибраному ним самим напрямі. В цьому відчувалося навіть щось магічне.

— Що мені подобається в математиці? — ще раз уголос запитав себе Тенґо, щоб відвернути свою увагу від її пальців і грудей. — Математика подібна до водяного потоку, — пояснював він. — Звичайно, в ній є багато важкуватих теорій, але основні логічні принципи надзвичайно прості. Як вода, стікаючи зверху вниз, вибирає найкоротшу дорогу, так і математична логіка пливе одним річищем. Коли уважно придивитися, то це річище само собою відкривається. Робити нічого не треба. Якщо, зосередившись, напружити зір, все стане зрозумілим. Ніщо у світі не ставиться до мене так приязно, як математика.

Дівчина на хвильку задумалася над почутим.

— А чому ви пишете оповідання, — без запитальної інтонації спитала вона.

Тенґо перетворив її запитання на довше речення:

— Якщо математика така приємна, то хіба потрібно мучитися написанням оповідань? Невже не можна обійтися самою математикою? Ти це хотіла сказати?

Фукаері кивнула.

— Річ у тому, що реальне людське життя відрізняється від математики. Воно не обов'язково пливе найкоротшим річищем. Для мене математика… як би це сказати… надто природна річ. Схожа на чарівний краєвид, що тільки там є. Навіть нема потреби замінювати його на щось інше. А тому мені здається, що в межах математики я швидко стаю прозорим. Іноді від цього мені страшно.

Дівчина невідривно дивилася йому прямо в очі.

А він провадив далі:

— Коли ж пишу оповідання, то за допомогою слів навколишній краєвид замінюю на природніший для мене. Іншими словами, я наново відтворюю його. І таким чином переконуюся, що таки існую в цьому світі. Це зовсім інша робота, ніж у світі математики.

— Переконуєтеся, що існуєте, — сказала Фукаері.

— А проте не можу сказати, що це завжди щастить мені зробити, — мовив Тенґо.

Не було видно, що вона зрозуміла його пояснення. І далі мовчала. Тільки піднесла до рота склянку з вином і ніби через соломину, безшумно його потягувала.

— Дозволь мені сказати, що з тобою відбувається щось подібне. За допомогою слів ти наново відтворюєш краєвид, побачений власними очима. І переконуєшся в своєму існуванні як людини, — сказав Тенґо.

Дівчина зупинила руку зі склянкою і на мить задумалася над сказаним. Але своєї думки не висловила.

— І цей процес усвідомлення себе набрав форми художнього твору, — вів далі Тенґо. — Та якби цей твір викликав схвалення і співпереживання багатьох людей, то став би літературним надбанням, що має об'єктивну вартість.

Фукаері рішуче захитала головою.

— Форма мене не цікавить.

— Форма не цікавить, — повторив Тенґо.

— Форма нічого не значить.

— Чого ж ти написала це оповідання й подала на премію?