Господиня замовкла і якийсь час дивилася на Аомаме поглядом, що ніби проникав крізь кам'яну стіну. А тоді так само спокійно додала:

— Таких людей треба якимось способом прибирати. Так, щоб не привертати до них громадської уваги.

— А це можливо?

— Людину можна прибрати по-різному, — добираючи слова, відповіла стара пані. А потім зробила паузу. — Я можу запропонувати певні способи. Маю таку силу.

Аомаме задумалася над сказаними словами. Вони здалися їй надто невизначеними.

— Ми з вами абсурдним чином утратили дорогих людей і зазнали глибокої душевної рани, яка, можливо, ніколи не загоїться. Однак не годиться склавши руки сидіти й постійно дивитися на неї. Треба встати й перейти до наступної дії. Не заради особистої помсти, а набагато ширшої справедливості. А ви, до речі, не допомогли б мені в роботі? Мені потрібна надійна, здібна співробітниця. Людина, з якою можна поділитися таємницею і разом виконувати місію.

Щоб проаналізувати розмову і збагнути слова старої жінки, Аомаме витратила певний час. Це було неймовірне зізнання і пропозиція. І щоб визначити своє ставлення до цього, також був потрібен час. А тим часом господиня, сидячи на кріслі в незмінному положенні і не спускаючи погляду з Аомаме, зберігала мовчанку. Вона її не квапила. Видно, збиралася чекати до самого кінця.

«Напевне, вона по-своєму божевільна, — міркувала Аомаме. — Однак голова в неї працює справно. І психіка начебто в нормі. Ба більше, вона в неї незворушна, несхибна й стійка. Спирається на реальні факти. Ні, це — не божевілля, а скоріше щось схоже на божевілля. Можливо, його можна назвати чимось близьким до справедливого упередження. Зараз вона хоче, щоб я розділила з нею це божевілля чи упередженість. З однаковою незворушністю. Вважає, що я здатна на таке».

Аомаме хтозна-скільки думала. І поки заглибилася в думки, відчуття часу ніби кудись зникло. Тільки серце твердо вибивало свій ритм. Заглядаючи в різні закутки своєї пам'яті, вона поверталася в часі назад так, як риба піднімається до верхів'я річки. Там вона бачила знайомі картини, відчувала давно забуті запахи, смуток за чимось дорогим і різкі болі. Зненацька її прошив тонкий промінь світла, що невідомо звідки взявся. Їй здалося, ніби вона стала на диво прозорою. Підставивши руку до нього, вона побачила її протилежну сторону. Раптом відчула, ніби стала легкою. І тоді подумала: «Навіть якщо я зараз піддамся божевіллю чи упередженню і загину, а світ повністю зникне, то все одно мені нема чого втрачати».

— Зрозуміло, — відповіла Аомаме. І, на хвилю стиснувши губи, додала: — Якщо зможу, готова допомогти.

Господиня міцно стиснула її руки. Відтоді Аомаме ділилася з нею своїми таємницями й виконувала разом з нею місію — чимось схожу на божевілля. Та ні, можливо, це справді було божевілля. Однак Аомаме не могла визначити межі між цими двома речами. Крім того, вони разом посилали в далекий світ чоловіків, не вартих жалю з будь-якого погляду.

— Відтоді, як ви в міському готелі в Сібуї відправили на той світ того чоловіка, минуло небагато часу, — спокійно сказала господиня. Слова «відправити на той світ» звучали так, ніби йшлося про переміщення меблів.

— За чотири дні буде два місяці, — уточнила Аомаме.

— Ще не минуло двох місяців, — вела далі господиня, — а тому небажано, щоб я просила вас виконати наступне завдання. Принаймні на півроку я хотіла б його відкласти. Бо якщо перерва буде надто короткою, воно завдасть вам великого душевного напруження. Бо це, так би мовити, незвичайна справа. А крім того, можуть, знайтися люди, які подумають, що надто високою є частота серцевих нападів у чоловіків, тим чи іншим чином пов'язаних із моїм притулком.

Аомаме злегка всміхнулася. І сказала:

— Бо на світі багато недовірливих людей.

Стара пані також усміхнулася.

— Як ви знаєте, я надзвичайно обережна людина. Не покладаюся на випадок, сподівання або везіння. Врешті-решт, шукаю найрозумнішої можливості й, коли її не знаходжу, вдаюся до крайньої. І навіть тоді, коли це стає неминучим, усуваю всі можливі ризики. Старанно перевіряю всі фактори, добре готуюся і, тільки впевнившись у тому, що все буде гаразд, звертаюся до вас. А тому досі не сталося проблемного випадку. Я правду кажу?

— Правду, — підтвердила Аомаме. Так воно справді й було. Меблі переміщалися на підготовлене місце. План операції заздалегідь ретельно пророблявся. Вона лише один раз колола чоловіка у певне місце на шиї гострим вістрям голки. І залишала його після того, як переконувалася, що «відправила його на інше місце». Досі все проходило гладко й продумано.

— Та от про наступного чоловіка тяжко говорити. Здається, вам доведеться зробити кілька особливих зусиль. Час для виконання завдання ще не визрів, залишилося чимало невизначених факторів, не можу, як раніше, запропонувати певної ситуації. Бо цей випадок трохи відрізняється від усіх попередніх.

— Чим?

— Той чоловік займає незвичне становище, — обережно добираючи слова, пояснила стара пані. — Конкретно кажучи, має серйозну охорону.

— Він що, політик?

Господиня хитнула головою.

— Ні, він — не політик. Але про це ми поговоримо згодом. Я довго думала над тим, як можна було б обійтися без вашої участі. Але ніщо не обіцяє успіху. Звичним способом до того чоловіка не дістатися. Так що, вибачайте, я не придумала нічого іншого, як просити вас.

— Це нагальна робота? — спитала Аомаме.

— Ні, не нагальна. Але й не така, щоб відкладати її надовго. Бо якщо спізнитися, то, можливо, постраждає більше людей. А крім того, наданий нам шанс обмежений. Важко передбачити, коли трапиться наступний.

За вікном зовсім стемніло, а солярій огорнула тиша. «Цікаво, чи зійшов Місяць?» — подумала Аомаме. Але з того місця, де вона сиділа, нічого не було видно.

— Я маю намір розповісти вам про все докладно. Але перед тим хочу, щоб ви побачили одну людину. Зараз підемо вдвох до неї, — сказала стара пані.

— Вона живе в цьому притулку? — запитала Аомаме.

Господиня повільно вдихнула й видала з глибини горла тихий звук. У її очах спалахнуло небачене раніше світло.

— Шість тижнів тому її прислали з «Консультації», упродовж чотирьох тижнів вона не промовила ні слова, ніби потрапила в прострацію. Знала тільки своє ім'я та вік. Їй, у жахливому стані, дозволяли ночувати на станції, і після переведення з однієї поліцейської дільниці до іншої врешті-решт прислали до нас. Я потроху з нею розмовляла. Довго переконувала її, що тут безпечно і нема чого боятися. Тепер вона почала трошки говорити. Плутаною, уривчастою мовою. Та коли я зібрала докупи все, що вона сказала, то загалом зрозуміла: з нею щось сталося. Щось страшне, яке не можна висловити словами. Щось сумне.

— Вона також зазнала насильства від чоловіка?

— Ні, — сухо відповіла господиня. — Вона ще не має десяти років.

Стара пані й Аомаме перетнули двір, відімкнули невеличку дерев'яну хвіртку й попрямували до притулку, що містився поряд із «Садибою плакучих верб». У цьому затишному двоповерховому дерев'яному будинку колись давно мешкала обслуга садиби. Сама будівля справляла приємне враження, але через свою застарілість не годилася для здачі в оренду. А проте цілком підходила як притулок для жінок, які не мали куди дітися. Над нею, ніби оберігаючи, широко розпустив своє віття старий дуб, а вхідні двері прикрашало гарне різьблене скло. Кімнат загалом налічувалося десять. Іноді вони були заповнені, а іноді порожні. Та здебільшого в них спокійно мешкало п'ять-шість жінок. Зараз у вікнах половини кімнат палало світло. Тут завжди панувала дивна тиша, інколи порушувана дитячим голосом. Здавалось, сам будинок затамував подих. Різноманітних шумів, супутників життя, тут ніколи не чутно. Біля воріт була прив'язана вівчарка, яка тихо гарчала, а потім кілька разів гавкала, коли сюди наближалася людина. Невідомо хто і як навчив її люто гавкати, коли підходив чоловік. Однак Тамару вона любила більше за всіх.