Тоді вони кажуть: «Годі, я не хочу більше цього слухати».

Дехто накладає на себе руки. Інші розлучаються з чоловіком або дружиною. Є й такі, котрі вирушають до вбогих закутнів Африки в намаганнях урятувати світ.

Але я себе знаю. Знаю, що моєю єдиною реакцією буде придушити в собі те, що почуваю, поки рак зруйнує мене зсередини. Бо я вірю в те, що чимало хвороб виникають через придушення емоцій.

Я прокидаюся о другій годині ночі й лежу, дивлячись у стелю, хоч і знаю, що вранці мені треба вставати дуже рано — а я це завжди ненавиджу. Замість подумати про щось істотне, наприклад: «Не розумію, що це відбувається зі мною», — я лиш втрачаю здатність контролювати свої думки. Є такі дні, — хоч їх, слава Богу, мало, — коли я знову й знову запитую себе, чи не слід мені звернутися до психіатричної лікарні по допомогу. Від такого кроку мене утримують не моя робота й не мій чоловік, а мої діти. Адже вони не мають найменшого уявлення про те, що я почуваю.

Моя внутрішня напруга в такі дні посилюється. Я думаю про шлюб, — про свій шлюб, — у якому ніколи не буває розмов про ревнощі. Але ми, жінки, наділені шостим чуттям. Можливо, мій чоловік знайшов іншу і я помічаю це неусвідомлено. Проте я не маю жодної реальної причини підозрювати його.

Хіба ж не абсурд? Невже з усіх чоловіків світу я обрала єдиного, який є абсолютно досконалим? Він не п’є, нікуди не ходить увечері, ніколи не залишається після роботи з друзями. Його життя обмежується родиною.

Таке життя було б для мене наче сон, якби воно не було кошмаром. Бо така бездоганна поведінка чоловіка накладає на мене величезну відповідальність.

Мені не залишається нічого іншого, а лиш припустити, що такі слова, як «оптимізм» і «надія», що їх ми читаємо в усіх книжках, які намагаються вселити нам упевненість і підготувати до життя, є не більш ніж словами. Розумники, які їх промовляють, можливо, намагаються знайти для них сенс, маючи нас за піддослідних свинок, щоб подивитися, як ми реагуємо на такі символи.

Правду кажучи, я стомилася від свого життя, такого щасливого й бездоганного. І це може бути ознакою якогось психічного захворювання.

Я сплю, думаючи про це. Хтозна, чи справді я не маю серйозних проблем зі здоров’ям?

Я домовилася пообідати з подругою.

Вона запропонувала, щоб ми зустрілися в японському ресторані, про який я ніколи не чула, і це дивно, бо я обожнюю японську їжу. Вона запевнила мене, що це справді чудове місце, хоч і розташоване трохи задалеко від моєї служби.

Добутися туди мені було важко. Довелося їхати двома автобусами й шукати когось, хто міг би показати, де розташована галерея з «чудовим рестораном». Проте мені все здалося там жахливим — інтер’єр, столи, накриті паперовими скатертинами, відсутність краєвиду. Але моя подруга була переконана в тому, що ніде в Женеві вона не їла кращої їжі, ніж тут.

— Я завжди їла в одному ресторані, який мені здавався гарним, хоч нічого особливого в ньому й не було. Але потім мій друг, який працює в японській дипломатичній місії, запропонував пообідати тут. Місце здалося мені жахливим, як і тобі тепер. Але головне, хто володіє рестораном, — і в цьому його велика відмінність.

Я завжди ходжу до тих самих ресторанів і замовляю ті самі страви, так принаймні мені здається. Навіть у цьому я не хочу ризикувати.

Моя подруга вживає антидепресивні пігулки. Я анітрохи не схильна розмовляти з нею про це, бо сьогодні дійшла висновку, що до хвороби мені лишається один крок і я не хочу прискорювати його.

І саме тому, що це остання тема, на яку я хотіла б поговорити, вона стала першою для мене. Чужа трагедія завжди применшує наші страждання.

Я запитала, як вона почувається.

— Набагато ліпше. Хоча ліки й не відразу справляють ефект, та коли вони починають діяти в організмі, ми відчуваємо інтерес до речей, які набувають кольору й смаку.

Схоже на те, що страждання людей перетворюються на джерело наживи для фармацевтичної промисловості. Вам сумно? Ковтніть пігулку — і вашим проблемам настане кінець.

З великою делікатністю я намагаюся з’ясувати, чи цікаво їй буде зробити свій внесок до великої статті про депресію для газети.

— Немає сенсу. Сьогодні люди звертаються до Інтернету, коли хочуть поділитися тим, що вони відчувають. Й існують ліки.

— А що можна обговорити в Інтернеті?

— Побічні дії ліків. Ніхто не зацікавлений підхопити собі ще якусь хворобу. Раптом ми почнемо відчувати те, чого ніколи не відчували раніше.

— І більше нічого?

— Вправи з медитації. Але я не вірю, що вони дають помітний результат. Я випробувала їх усі, але мені стало ліпше тільки тоді, коли я погодилася визнати, що маю проблему.

— Але чи допомагає тобі знання того, що ти не сама у світі? Хіба не для всіх корисно поговорити про те, як людина почувається під час депресії?

— Анітрохи. Тому, хто вибрався з пекла, геть нецікаво, як там далі триває життя.

— Чому ти прожила стільки років у цьому стані?

— Бо я не вірила у свій пригнічений стан. Бо коли починала говорити про нього з тобою або з іншими подругами, усі казали, що це дурниці, що люди, які справді мають проблеми, не мають часу на те, щоби впадати в депресію.

Це правда, я справді казала так.

Наполягаю: я вірю, що стаття або нотатка в Інтернеті допомагає людям витримувати біль і шукати допомоги. Оскільки я не перебуваю в стані депресії й нічого про неї не знаю, — применшую, — чи не могла б вона трохи поговорити зі мною на цю тему?

Вона завагалася. Але вона моя подруга й, можливо, здогадується про щось.

— Відчуття таке, ніби ти потрапила в пастку. Ти знаєш, що ти спіймана, але не знаєш як…

Це саме те, про що я думала кілька днів тому.

Вона перелічувала те, що вважала спільним для тих, хто, за її висловом, побував у «пеклі». Нема бажання підводитися з ліжка. Найпростіші завдання вимагають геркулесових зусиль. Почуття провини за те, що ти перебуваєш у цьому стані без будь-якої причини, тоді як безліч людей у світі страждають по-справжньому.

Я намагалася зосередити увагу на чудовій страві, яка від такої розмови вже втрачала смак. Моя подруга провадила:

— Апатія. Ти мусиш удавати веселість, удавати смуток, удавати оргазм, удавати, що ти розважаєшся, удавати, що ти добре спала, удавати, що живеш. Аж поки настає мить, коли ти бачиш уявну червону лінію й розумієш, що коли її перетнеш, то повернення назадуже не буде. Тоді ти перестаєш протестувати, бо протест означає, що ти проти чогось борешся. Ти переходиш у рослинний стан і намагаєшся приховати його від усіх. А це нелегко.

— І що спричинило твою депресію?

— Нічого особливого. Але чому ти ставиш мені стільки запитань? Ти щось відчуваєш?

— Звичайно, ні!

Треба було змінити тему розмови. Ми заговорили про політичну ситуацію, про яку я братиму інтерв’ю через два дні. Про хлопця, у якого я закохалася в шкільному віці і який, либонь, уже не пам’ятає, що ми колись обмінялися кількома поцілунками й що він притулявся до моїх грудей, які тоді ще не цілком сформувалися.

Моя подруга розвеселилася. Щодо мене, то я намагалася не думати ні про що, — мої реакції були цілком автоматичними.

Апатія. Я ще не дійшла до цього стану, протестую проти того, що відбувається зі мною, але думаю, що незабаром — за кілька місяців, днів або годин — можу втратити інтерес до всього й буде дуже важко контролювати настрій.

Схоже, моя душа вилітає з тіла й переходить до незнайомого мені місця, «безпечного» місця, де мені не доведеться нічого терпіти, і я звільнюся від нічних кошмарів. Так, ніби я перебувала не в поганому японському ресторані, де, утім, подавали чудову їжу, а переживала сцену з кінофільму, який дивилася, не бажаючи або неспроможна відвести від нього очі.

Я прокидаюся вранці й виконую звичні ритуали — почистити зуби, зібратися перед робочим днем, піти в кімнату дітей, розбудити їх і підготувати до школи, зварити ранкову каву для всієї родини, усміхатися, казати, що життя чудове. Щохвилини в кожному жесті я відчуваю тягар, якого не можу зрозуміти, наче та тварина не розуміє, як вона опинилася в пастці.