Ось за яких умов настав день відкриття Вашінгтонсь-кої конференції. Місяць тому Америка мала половину золота на земній кулі. Нині, що не кажи, золотий фонд Америки розцінювали дешевше рівно у двісті п’ятдесят разів. Труднощі, величезні збитки, чималі людські жертви, все це можна було якось пережити. А що коли божевільному негідникові Гаріну спаде на думку продавати золото по долару за кілограм або по десять центів? Старі сенатори і члени палати ходили по кулуарах з білими від жаху очима. Промислові й фінансові королі розводили руками:
“Це світова катастрофа, — гірше, ніж зіткнення з кометою”.
“Хто такий інженер Гарін? — питали. — Що йому, власне, треба? Розорити країну? Безглуздо. Незрозуміло… Чого він домагається? Хоче бути диктатором? Будь ласка, якщо ти найбагатша людина в світі. Зрештою, нам і самим цей демократичний лад набрид гірше за маргарин… У країні неподобства, розбій, безладдя, казна-що, — нехай уже краще править країною диктатор, вождь з вовчою хваткою”.
Коли дізналися, що на засіданні буде сам Гарін, людей у конференц-залі скупчилося стільки, що дехто вчепився за колони, за вікна. З’явилася президія. Сіли. Мовчали. Чекали. Нарешті голова відкрив рота, і всі, хто був у залі, обернулися до високих білих з золотом дверей. Вони розчинились. Увійшов невеликий на зріст чоловік, надзвичайно блідий, з гострою темною борідкою, з темними очима, обведеними тінню. Він був у сірому звичайному піджаку, червона краватка — метеликом, черевики коричневі, на товстій підошві, у лівій руці нові рукавички.
Він зупинився, глибоко втягнув повітря крізь ніздрі. Коротко кивнув головою і жваво піднявся сходинками на трибуну. Випростався. Борідка його стала сторчма. Відсунув од себе графин з водою. (В усьому залі було чути, як булькнула вода, — запала така тиша). Високим голосом, з варварською вимовою, він сказав:
— Джентльмени… Я — Гарін… Я приніс світові золото…
Весь зал вибухнув оплесками. Всі як один підвелись і однією горлянкою вигукнули:
— Хай живе містер Гарін!.. Хай живе диктатор!..
За вікнами мільйонна юрма ревіла, тупочучи в такт підошвами:
— Бруски!.. Бруски!.. Бруски!..
“Арізона” щойно повернулась у гавань Золотого острова. Янсен доповідав мадам Ламоль про стан речей на континенті. Зоя лежала ще в ліжку, серед мереживних подушок (малий ранковий прийом). Напівтемну спальню наповнювали гострі пахощі квітів, що линули з саду. Над правою рукою її клопотала манікюрша. У другій вона тримала дзеркальце і, розмовляючи, нєвдоволено поглядала на себе.
— Але, друже мій, Гарін божеволіє, — сказала вона Янсену, — він знецінює золото… Він хоче бути диктатором жебраків.
Янсен скоса поглядав на розкіш щойно прибраної спальні. Відказав, тримаючи на колінах кашкета:
— Гарін сказав мені, щоб ви не турбувалися, мадам Ламоль. Він ні на крок не відступає від задуманої програми. Поваливши золото, він виграв бій. На наступному тижні сенат оголосить його диктатором. Тоді він підніме ціну золота.
— Яким чином? Не розумію.
— Видасть закон про заборону ввезення і продажу золота. Через місяць воно підніметься до колишньої ціни. Продано не так уже й багато. Більше було галасу.
— А шахта?
— Шахту знищать.
Мадам Ламоль спохмурніла. Закурила:
— Нічого не розумію.
— Треба, щоб кількість золота було обмежено, інакше воно втратить дух людського поту. Звісно, перед тим як знищити шахту, добудуть стільки, щоб за Гаріним лишилося більше п’ятдесяти процентів світової кількості золота. Отже, паритет, якщо і впаде, то на кілька центів за долар.
— Чудово… але скільки ж вони асигнують на мій двір, на мої фантазії? Мені треба страшенно багато.
— Гарін просив вас скласти кошторис. Згідно з законодавством вам дадуть стільки, скільки ви вимагатимете…
— Але хіба я знаю, скільки мені треба?.. Як це все безглуздо!.. По-перше, на місці робітничого висілка, майстерень, складів треба спорудити театри, готелі, цирки. Це буде місто чудес… Мости, як на стародавніх китайських малюнках, з’єднають острів з мілинами та рифами. Там я побудую купальні, павільйони для ігор, гавані для яхт і повітряних кораблів. На півдні острова стоятиме величезна будівля, помітна за багато миль: “Будинок, де спочине геній”. Я пограбую всі музеї Європи. Я зберу все, що створило людство. Любий мій, у мене голова розколюється від усіх цих планів. Я й у сні бачу якісь мармурові сходи, що зникають під хмарами, свята, карнавали… Янсен випростався на золоченому стільчику:
— Мадам Ламоль…
— Стривайте, — нетерпляче урвала вона, — за три тижні сюди приїздить мій двір. Весь цей набрід треба годувати, розважати й давати йому лад. Я хочу запросити з Європи двох-трьох справжнісіньких королів і дюжину принців крові. Ми привеземо папу з Рима на дирижаблі. Я хочу бути помазаною і коронованою за всіма правилами, щоб перестали складати про мене вуличні фокстроти…
— Мадам Ламоль, — сказав Янсен благально, — я не бачив вас цілий місяць. Поки ви ще вільні. Вийдемо в море. “Арізону” опоряджено заново. Мені хотілось би знову постояти з вами на містку під зорями.
— Не знаю, Янсен, не знаю, — проказала Зоя, — інколи мені починає видаватися, що щастя — тільки в гонитві за щастям… І ще — у спогадах… Але це в хвилини втоми… Колись я повернуся до вас, Янсен… Я знаю, ви чекатимете на мене терпеливо… Згадаєте… Середземне море, блакитний день, коли я посвятила вас у командори ордена “Божественної Зої”… (Вона засміялась і стиснула пальцями його потилицю). А якщо не повернусь, Янсен, то мрія і туга по мені — хіба це не щастя? Ах, друже мій, ніхто не знає, що Золотий острів-це тільки сон, що наснився мені одного разу в Середземному морі, — я задрімала на палубі і побачила сходи й палаци. Палаци, що виникають з моря, — один над одним, виступами, один від одного чудовіші… І силу-силенну гарних людей, моїх людей, моїх, розумієте. Ні, я не заспокоюся, поки не збудую місто, що наснилося мені. Знаю, вірний друже мій, ви пропонуєте мені себе, капітанський місток і морську пустелю замість мого божевільного марення. Любий, любий Янсен, що ж мені вдіяти з собою?.. Я повинна летіти в оцю запаморочливу фантазію, поки не зупиниться серце…
У білому будиночку на березі самітної бухти Золотого острова цілу ніч точилися гарячі суперечки. Шельга зачитав звернення, яке написав поспіхом:
“Трудящі всього світу! Ви знаєте розміри і наслідки паніки, що охопила Сполучені Штати, коли в гавань Сан-Франціско ввійшли кораблі Гаріна, навантажені золотом. Капіталізм захитався: золото знецінюється, всі валюти летять шкереберть, капіталісти не мають чим платити своїм найманцям — поліції, каральним військам, провокаторам і продажним народним трибунам. На весь зріст піднявся привид пролетарської революції.
Але інженер Гарін, що завдав такого удару капіталізмові, зовсім не хоче, щоб наслідком його авантюр була революція.
Гарін прагне влади. Гарін ламає на своєму шляху опір капіталістів, які ще недостатньо зрозуміли, що Гарін — нове знаряддя боротьби з пролетарською революцією.
Гарїн дуже швидко домовиться з найкрупнішими капіталістами.
Вони оголосять його диктатором і вождем. Він привласнить собі половину світового золота і тоді накаже засипати шахту на Золотому острові, щоб кількість золота була обмежена.
Він разом із зграєю найкрупніших капіталістів пограбує людство і перетворить людей на рабів.
Трудящі всього світу! Година вирішальної боротьби настала. Про це оголошує Революційний комітет Золотого острова. Він оголошує, що Золотий острів разом із шахтою і гіперболоїдами має належати повстанцям усього світу. Невичерпні запаси золота віднині в руках трудящих. Гарін із своєю зграєю буде жорстоко захищатися. Чим швидше ми перейдемо в наступ, тим вірніша наша перемога”.
Не всі члени Революційного комітету схвалили це звернення, — дехто вагався, наляканий сміливістю: чи пощастить так швидко підняти робітників? Чи пощастить роздобути зброю? У капіталістів і флот, і могутні армії, і поліція, озброєна бойовими газами та кулеметами… Чи не краще зачекати або, вже на крайній випадок, почати із загального страйку?..