Завжди надсилали фото. Від фотографій (за місяць їх надійшло кілька десятків тисяч) оцих мордочок з пишним волоссям, невинними очима і дурненькими носиками ставало страшенно, смертельно нудно. Здійснити запаморочливий шлях од Крестовського острова до Вашінгто-на, від нетопленої кімнати в самітному будинку на Петроградській, де Гарін ходив з кутка в куток, стискуючи руки і шукаючи майже неіснуючу лазівку порятунку (втеча на “Бібігонді”), до золотого крісла голови в сенаті, куди він за двадцять хвилин має їхати. Жахнути світ, мати підземний океан золота, домогтися влади світової, — все тільки для того, щоб потрапити в пастку філістерського пайнуднішого життя.

— Тьху ти, чорт!

Гарін жбурнув серветку, забарабанив пальцями. Нічого не придумаєш. Домагатися нічого. Дістався самісінької гори. Диктатор. Зажадати хіба імператорського титулу? Тоді вже зовсім замучать. Втекти? Куди? і навіщо? До Зої? Ах, Зоя! З нею урвалося щось найголовніше, що виникло вологої, теплої ночі в старенькому готелі у Білль Давре. Тоді, під шелестіння листя за вікном, зародилась уся фантастика Гарінської авантюри. Тоді було захоплення майбутньою боротьбою. Тоді легко було сказати — кину до твоїх ніг світ… І ось Гарін — переможець. Світ — біля ніг. А він, Гарін, володар світу, їсть кашу без солі, роздивляється, позіхаючи, дурні фізіономії на фото. Фантастичний сон, що наснився у Білль Давре, відлетів од нього… Видавай декрети, корч із себе велику людину, будь пристойний щодо всього… От чорт!.. Не завадило б попросити коньяку…

Він обернувся до лакеїв, що стояли, як опудала в паноптикумі, на віддалі біля дверей. Одразу двоє вийшли наперед, один схилився запитально, другий промовив:

— Автомобіль пана диктатора подано.

До сенату диктатор зайшов, нахабно стукаючи підборами. Сівши в позолочене крісло, проказав металічним голосом формулу відкриття засідання. Брови його були насуплені, обличчя виражало енергію і рішучість. Десятки апаратів сфотографували і кінозняли його цієї хвилини.

Сенат мав честь піднести йому на сьогодні титули: лорда Нижнєуельського, герцога Неаполітанського, графа Шарлеруа, барона Мюльгаузена і співімператора Всеросійського. Від Північноамериканських Сполучених Штатів, де, на жаль, як у країні демократичній, титулів не було, піднесли звання “Бізмен оф готт”, що в перекладі на російську мову означало: “Купчина божою милістю”.

Гарін дякував. Він задоволено плюнув би на оці масні лисини і шановані пліші, що сиділи перед ним амфітеатром у двосвітному залі. Але він розумів, що не плюне, а зараз підведеться і подякує.

“Підождіть, — думав він, стоячи (блідий, маленький, з гострою борідкою) перед амфітеатром, що аплодував йому, — піднесу я вам проект про чистоту расового відбору ї першої тисячі…” Але й сам відчував, що руки й ноги його сплутані, і в званні лорда, герцога, графа, божого купчини він нічого такого рішучого не піднесе… А на бенкет зараз поїде із залу сенату…

На вулиці автомобіль диктатора вітали вигуками. Та коли придивитися — кричали все якісь високі хлопці, схожі на переодягнутих поліцейських чиновників. Гарін розкланювався і махав рукою, затягнутою в лимонну рукавичку. Ех, коли б не родився він у Росії, коли б не пережив він революцію, мабуть, поїздка по місту серед радісного народу, що виражає свої вірнопіддані почуття вигуками “гіп, гіп” та підкиданням бутоньєрок, зробила б йому най-, жвавішу приємність. Але Гарін був отруєною людиною. Він сердився: “Дешевина, дешевина, заткніть горлянки, радіти нічому”. Він вийшов з машини біля під’їзду міської думи, де десятки жіночих рук (доньок гасових, залізничних, консервних та Інших королів) обсипали його квітами.

Вибігаючи сходами, він посилав рукою поцілуночки праворуч і ліворуч. У залі гримнула музика на честь божого купчини. Він сів, і сіли всі. Сніжно-білий стіл у вигляді літери “П” рябів квітами, сяяв кришталем. Біля кожного прибору лежало по одинадцять срібних ножів та одинадцять виделок різних розмірів (не рахуючи ложок, ложечок, пінцетів для омарів і щипчиків для спаржі). Треба було не помилитися — яким ножем і виделкою що їсти.

Гарін заскреготів зубами від люті: аристократи, подумаєш, — з двохсот чоловік за столом три чверті продавали оселедці на вулиці, а тепер інакше як за допомогою одинадцяти виделок їм непристойно їсти! Але очі були втуплені в диктатора, і він і цього разу скорився громадському тискові — поводився за столом зразково.

Після черепахового супу почалися промови. Гарін слухав їх стоячи, тримаючи келих шампанського. “Нап’юсь!”- зигзагом майнула думка. Марна спроба.

Двом своїм сусідкам, балакучим красуням, він навіть підтвердив, що справді вечорами читає біблію.

Між третім солодким і кавою відповів на промови:

“Панове, владу, якою ви мене наділили, я приймаю як перст божий, і священний обов’язок моєї совісті наказує застосувати цю небувалу в історії владу, аби розширити наші ринки, щоб пишніше розквітла наша промисловість і торгівля та щоб придушити безпутні спроби голоти скинути існуючий лад…” і таке інше…

Промова справила відрадне враження. Щоправда, по закінченні її диктатор додав, мовби про себе, три якихось енергійних слова, але їх було сказано незрозумілою, певно, російською, мовою, і вони лишилися непомічені. Далі Гарін вклонився на три боки і вийшов під виючі звуки труб, гуркіт литавр та радісні вигуки. Він поїхав додому.

У вестибюлі палацу жбурнув на підлогу палицю й капелюха (паніка серед лакеїв, що кинулися піднімати), глибоко засунув руки в кишені штанів і, сердито задерши борідку, пішов по розкішному килиму. В кабінеті на нього чекав особистий секретар.

— О сьомій годині вечора в клубі “Пасифік” на честь пана диктатора відбудеться вечеря. Гратиме симфонічний оркестр.

— Так, — сказав Гарін. — Ще що?

— Об одинадцятій годині сьогодні ж у білому залі готелю “Індіана” відбудеться бал на честь…

— Телефонуйте туди й туди, що я захворів, об’ївшись у міській ратуші крабами.

— Наважуся висловити побоювання, що клопоту буде більше од вигаданої хвороби: до вас негайно приїде все місто висловлювати співчуття. Крім того — газетні хронікери. Вони намагаються проникнути навіть через димарі каміна…

— Ваша правда. Я їду. — Гарін подзвонив. — Ванну. Приготувати вечірній туалет, регалії[65] та ордени.

Гарін сів до столу (ліворуч — радіоприймач, праворуч- телефони, прямо — труба диктофона). Присунув чисту чвертку паперу, вмочив перо і раптом задумався…

“Зоє, — почав він писати по-російському твердим, великим почерком, — друже мій, тільки Ви одна можете зрозуміти, як я пошився в дурні…”

За чверть до восьмої Гарін квапливо підійшов до столу. На ньому був фрак, зірки, регалії та стрічки поверх жилета. Лунали різні сигнали радіоприймача, завжди настроєного на хвилю станції Золотого острова. Гарін надів навушники. Зоїн голос, виразний, але неживий, мовби з іншої планети, повторював по-російському:

— Гарін, ми загинули… Гарін, ми загинули… На острові повстання. Великий гіперболоїд захопили. Янсен зі мною… Якщо вдасться, — тікаємо на “Арізоні”.

Голос урвався. Гарін стояв край столу, не знімаючи навушників. Особистий секретар, з циліндром і палицею Гаріна, чекав біля дверей. І ось із приймача знову пролунали сигнали. Але інший уже голос, чоловічий, різкий, почав по-англійському.

“Трудящі всього світу. Ви знаєте розміри і наслідки паніки, що охопила Сполучені Штати…”

Дослухавши до кінця заклик Шельги, Гарін зняв навушники. Не поспішаючи, криво посміхнувшися, закурив сигару. Із шухляд столу вийняв пачку стодоларових папірців та нікельований апарат на зразок револьвера з товстим дулом: це був його останній винахід — кишеньковий гіперболоїд. Помахом брів підкликав особистого секретаря.

— Накажіть негайно підготувати дорожну машину.

У секретаря вперше за весь час підвелися повіки, руді очі колюче глянули на Гаріна:

— Але, пане диктатор…

— Мовчати! Негайно переказати начальникові військ, губернаторові міста та громадським властям, що з сьомої години вводиться військове становище. Єдиний захід припинення безпорядку в місті — розстріл.