— Друже мій, друже мій єдиний, — проказала вона з тихою розпукою, — ви один на світі кохали мене. Одному вам я була дорога. Вас не буде… Який холод, який холод…

Янсен не озвався, лише рухом повік мовби підтвердив про настання холоду. Вона бачила, що ніс його загострився, рот стулено у кволу посмішку. Ще недавно його обличчя палало гарячковим рум’янцем, тепер було як віск. Вона почекала ще багато хвилин, потім губами доторкнулася до його руки. Але він ще не помер. Повільно розплющив трохи очі, розтулив губи. Зої видалося, що він сказав: “Добре…”

Потім обличчя його змінилося. Вона одвернулась і обережно запнула сині шторки.

Секретар — найелегантніша людина у Сполучених Штатах — лежав ниць, учепившись закляклими пальцями в килим: він помер, навіть не крикнувши. Гарін, покутуючи тремтливі губи, повільно засовував у кишеню променевий револьвер. Потім підійшов до низеньких сталевих дверей. Набрав на мідному диску одному йому відому комбінацію літер, — двері розчинилися. Він зайшов до залізобетонної кімнати без вікон.

Це був особистий сейф диктатора. Але замість золота чи паперів тут містилося щось значно цінніше для Гаріна: привезений з Європи і спершу таємно переховуваний на Золотому острові, потім — тут, — у потаємних кімнатах палацу, третій двійник Гаріна — російський емігрант, барон Корф, який продав себе за величезні гроші.

Він сидів у м’якому шкіряному кріслі, поклавши ноги на позолочений столик, де стояли у вазах фрукти й ласощі (пити йому не дозволяли). На підлозі валялися книжки- англійські детективні романи. З нудьги барон Корф плював кісточками вишень у круглий екран телевізійного апарата, що стояв за три метри від його крісла.

— Нарешті, — мовив він, ліниво обернувшися до Гаріна, який саме увійшов. — Куди ви, чорт вас забирай, провалилися?.. Слухайте, чи довго ви ще маринуватимете мене в оцьому погребі? Їй-право, я волію голодати в Парижі… Замість відповіді Гарін здер з себе стрічку, скинув фрак з орденами і регаліями.

— Роздягайтеся.

— Навіщо? — спитав барон Корф дещо зацікавлено.

— Давайте ваш одяг.

— У чому справа?

- І — паспорт, усі папери… Де ваша бритва?

Гарін сів до туалетного столика. Не намилюючи щоки, морщачись од болю, швидко зголив вуса й бороду.

— Між іншим, поряд у кімнаті лежить людина. Запам’ятайте — це ваш особистий секретар. Коли про нього згадають, можете сказати, що послали його з секретним дорученням… Зрозуміли?

— У чому справа, я питаю? — закричав барон Корф, хапаючи на льоту Гарінські штани.

— Я пройду звідси потаємним ходом у парк, до моєї машини. Ви сховаєте секретаря в камін і підете в мій кабінет. Негайно викличете телефоном Роллінга. Сподіваюся, ви добре запам’ятали весь механізм моєї диктатури? Я, потім мій перший заступник — начальник таємної поліції, потім мій другий заступник — начальник відділу пропаганди, потім мій третій заступник — начальник відділу провокації. Потім таємна рада трьохсот, на чолі якої стоїть Роллінг. Якщо ви ще не зовсім перетворилися на ідіота, ви мали все це визубрити назубок… Скидайте штани, чорт вас забирай! Роллінгу зателефонуйте, що ви, тобто П’єр Гаррі, стаєте на чолі війська й поліції. Вам доведеться серйозно битися, голубе…

— Дозвольте, а коли Роллінг вгадає по голосу, що це не ви, а я…

— А! Зрештою їм наплювати… Був би диктатор…

— Дозвольте, дозвольте, — отже, з оцієї хвилини я перетворююся на Петра Петровича Гаріна?

— Бажаю успіху. Втішайтеся повнотою влади. Всі інструкції на письмовому столі… Я — зникаю…

Гарін так само, як щойно в дзеркало, підморгнув своєму двійникові і зник за дверима.

Тільки-но Гарін — один в закритій машині — помчав центральними вулицями міста, розвіявся будь-який сумнів: він вчасно накивав п’ятами. У робітничих районах та передмістях гули стотисячні юрми… Подекуди вже майоріли полотнища революційних прапорів… Поперек вулиць квапливо споруджували барикади з перекинутих автобусів, меблів, що викидали з вікон, дверей, ліхтарних стовпів, чавунних ґрат.

Досвідченим оком Гарін бачив, що робітники добре озброєні. На грузовиках, які пробивалися крізь натовп, везли кулемети, гранати, гвинтівки… Безсумнівно, це була робота Шельги.

Декілька годин тому Гарін впевнено кинув би війська на повсталих. Але тепер він нервово натискав на педаль машини, що мчала серед прокльонів та вигуків: “Геть диктатора! Геть раду трьохсот!”

Гіперболоїд захопив Шельга. Про це знали, про це кричали повстанці. Шельга розігрує революцію, як диригент — героїчну симфонію.

Гучномовці, встановлені за наказом Гаріна ще під час продажу золота, нині працювали проти нього — ширили на весь світ звістки про загальне повстання.

Двійник Гаріна, всупереч усім сподіванням Петра Петровича, почав діяти рішуче і навіть вдало. Його добірні війська штурмували барикади. Поліція з аеропланів скидала газові бомби. Кіннота рубала палашами людей на перехрестях. Особливі бригади ламали дверні замки, вдиралися в житла робітників, знищували все живе.

Та повстанці трималися вперто. В інших містах, у великих фабричних центрах, вони рішуче переходили в наступ. На середину дня всю країну охопило повстання…

Гарін витискував із машини всю швидкість її шістнадцяти циліндрів. Ураганом мчав вулицями провінційних містечок, збивав свиней, собак, душив курей. Перехожі не встигали вирячити очей, як закурена, чорна величезна машина диктатора, зменшуючись і ревучи, зникала за поворотом.

Він зупинився лише на кілька хвилин, щоб набрати бензину, налити води в радіатор. Мчав усю ніч.

На ранок владу диктатора ще не було скинуто. Столиця горіла, підпалена термітними бомбами, на вулицях валялося до п’ятдесяти тисяч трупів. “От тобі й барон!” — усміхнувся Гарін, коли на зупинці гучномовець прохрипів ці звістки.

О п’ятій годині наступного дня його машину обстріляли.

О сьомій годині, пролїтаючи якимсь містечком, він бачив революційні прапори і людей, що співали.

Він мчав усю другу ніч — на захід, до Тихого океану. Вдосвіта, заливаючи бензин, почув, нарешті, із чорного горла гучномовця добре знайомий голос Шельги:

— Перемога, перемога… Товариші, в моїх руках — жахлива зброя революції — гіперболоїд…

Скреготнувши зубами, не дослухавши, Гарін помчав далі. О десятій годині ранку він побачив перший плакат з боку шосе; на диктовому щиті величезними літерами стояло:

“Товариші… Диктатора взято живого. Але диктатор — двійник Гаріна, підставна особа. Петро Гарін зник. Він тікає на захід… Товариші, виявляйте пильність, затримайте машину диктатора… (Називали ознаки). Гарін не повинен уникнути революційного суду…”

Опівдні Гарін помітив позад себе мотоцикл. Він не чув пострілів, але за десять сантиметрів од його голови у склі машини появилася від кулі дірка з тріщинками. Потилиці стало холодно. Він витиснув весь газ, який могла дати машина, метнувся за пагорб, завернув до лісистих гір. Через годину вскочив у міжгір’я. Мотор почав здавати і заглух. Гарін вистрибнув, повернув кермо, пустив машину під укіс і, ледве розминаючи ноги, почав видиратися урвищем до соснового бору.

Згори він бачив, як промчало по шосе три мотоцикли. Задній зупинився. Озброєний, до пояса голий чоловік стрибнув з нього і зазирнув у прірву, де валялася розбита машина диктатора.

У лісі Петро Петрович скинув з себе все, крім штанів та натільної фуфайки, надрізав шкіру на черевиках і пішки почав добиратися до найближчої залізничної станції.

На четвертий день він дістався самотньої приморської мизи поблизу Лос-Анджелеса, де в ангарі висів завжди напоготові його дирижабль.

Вранішня зоря зійшла на безхмарному небі. Рожевою парою курився океан. Гарін, перехилившись з вікна гондоли дирижабля, ледве в бінокль помітив глибоко внизу вузеньку шкаралупу яхти. Вона дрімала на дзеркальній воді, що просвічувалася крізь легке млисте покриття.