Він розкрив свою торбу — глянути, що там лишилося; може, хоч рештки сніданку, якого він їв на кораблі. Але там були тільки грубезна книга, кожушина та два камінці, які він дістав від старого.
Побачивши камінці, відчув величезне полегшення. Він виміняв шестеро овець за два коштовних камені із золотої пекторалі. Можна їх продати й придбати зворотний квиток. «Ні, цього разу я буду мудрішим», — подумав юнак і витяг їх з торби, щоб перекласти до кишені. Він у порту, а незнайомець не збрехав принаймні в тому, що в портах повно злодіїв.
Тепер він зрозумів, чому так непокоївся власник таверни: він хотів попередити, що незнайомцеві не можна довіряти. «Я, як усі — бачу світ таким, яким хочу бачити, а не таким, яким він насправді є».
Поволі обмацав камінці, відчуваючи під пальцями гладеньку поверхню. Це був його скарб. Він заспокоювався, тримаючи їх у руках. Вони нагадували йому про старого.
«Коли ти чогось прагнеш, цілий всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі».
Хотів вірити, що це правда. Ось він на спорожнілому базарі, без шеляга за душею й без овець, якими мав би вночі опікуватись. Але камінці є свідченням того, що він зустрів короля — короля, який знав його життя, знав навіть про батькову рушницю і про перший любовний зв’язок.
«Це Урім і Туммім, камінці для віщування».
Юнак знову поклав їх до торби й вирішив зробити пробу. Старий казав, треба ставити дуже точні питання, бо камінці служать тільки тому, хто знає, чого він хоче.
Тому юнак запитав, чи благословення старого й далі лишається з ним.
Витягнув один із камінців: «Так».
— Чи знайду я скарб? — було наступне питання.
Запхавши руку до торби, він почав мацати за камінцем, коли зненацька вони обидва вислизнули через дірку в тканині. Юнак навіть не зауважив, що в нього подерлася торба. Він нахилився за Урімом і Туммімом, але, побачивши їх на землі, згадав ще одну річ.
«Навчися читати знаки», — сказав старий король.
Знак. Юнак посміхнувся. Він підібрав камінці й кинув їх у торбу. Не дбав про дірку — камінці могли вилетіти будь- коли. Зрозумів, що про деякі речі не варто питати, щоб не дражнити долю.
«Я обіцяв, що все вирішуватиму сам», — нагадав він собі.
Але камінці підтвердили, що старий залишається з ним, і це надало йому певності. Він ще раз обвів поглядом порожній базар, але вже без недавнього розпачу. Це не чужий світ, а новий.
Зрештою, він завжди хотів саме цього: пізнавати нові світи. Хай навіть йому не пощастить дійти до Пірамід, все одно, — адже ще ніхто з чабанів не забирався так далеко.
«О, коли б вони тільки знали, скільки цікавого можна побачити, пропливши лише дві години кораблем».
І хоча цей новий світ був усього-на-всього порожнім базаром, він пам’ятає, як базар вирував життям, і ніколи цього не забуде. Йому пригадався меч — він дорого заплатив за те, що захопився ним, але ж досі він не бачив нічого подібного. Хто ж він тепер? Нещасна жертва злодія? Відчайдушний шукач пригод?
«Я — відчайдух, який шукає скарб», — подумав він, поринаючи в сон.
Хтось розбудив його штурханами. Він спав посеред базару, на якому вже знов нуртувало життя.
Роззирнувся за вівцями й усвідомив, що він — в іншому світі. Замість смутку відчув радість. Кінець пошукам їжі й води — час на пошуки скарбу. Не мав ані шеляга в кишені, але вірив у себе. Відучора він — шукач пригод, наче герої його улюблених книжок.
Рушив поволі майданом. Купці виставляли крам, і юнак допоміг цукерникові розкласти прилавок. На обличчі цукерника світилася посмішка: він був щасливий, бо знав, чого чекати від життя, і був готовий починати свою щоденну працю. Ця посмішка чомусь нагадувала старого — таємничого старого короля. «Цей цукерник виготовляє ласощі не тому, що хоче мандрувати або одружитися з донькою крамаря. Просто йому це подобається», — подумав хлопець і завважив, що здатен, як і старий, відчути, далеко чи близько є та чи інша людина від своєї Леґенди. Досить одного погляду. «Це так легко, а раніше я цього не помічав».
Розклавши прилавок, цукерник дав юнакові щойно зробленого цукерка. Юнак зі смаком з’їв, подякував і пішов собі далі. Йому раптом стрілило в голову, що, встановлюючи прилавок, вони розмовляли один арабською, а другий — іспанською мовами.
І чудово розуміли один одного.
«Існує мова без слів», — подумав юнак. «Я говорив нею з вівцями, а тепер — з людьми».
Він учився нових речей — таких, з якими вже нібито мав справу й які, властиво, не були новими, проте досі він на них не звертав уваги. А не звертав тому, що звик до них. «Якщо я збагну цю мову без слів, я зможу збагнути весь світ».
«Весь світ — одне ціле», — казав старий.
Юнак вирішив спокійно, не кваплячись, пройтися вузенькими вуличками Танжеру — лише так він зуміє розгадати знаки. Слід набратися терпіння — а пастухам до цього не звикати. І він знову помітив, що застосовує на чужині уроки, засвоєні біля овець.
«Весь світ — одне ціле», — казав старий.
Прокинувшись на світанку, Торговець Кришталем знову, як і щорання, відчув неспокій. Ось уже тридцять років прокидається він на тому самому місці — у крамничці на пагорбі, куди рідко навідуються покупці. Тепер уже пізно щось міняти — за ціле своє життя він навчився лише торгувати кришталем. Були часи, коли всі знали його крамницю: арабські купці, французькі та англійські геологи, німецькі вояки — і в кожного водилися гроші. Кришталь тоді продавався чудово, й він уявляв собі, як розбагатіє й заведе собі на старість чарівних жінок.
Але минув час, місто змінилося. Сусідня Севта зростала швидше від Танжеру, й торгівля занепадала. Багато хто повиїжджав, і на пагорбі залишилося кілька дрібних крамничок. Кому охота лізти туди заради них?
Але Торговець Кришталем не мав вибору. Тридцять років свого життя він торгував кришталевими виробами, і вже було пізно щось міняти.
Цілий ранок він стежив за поодинокими перехожими на вулиці. Робив це роками і знав розклад кожного. Але за кілька хвилин до обіду біля вітрини спинився незнайомий юнак. Він був непогано вбраний, але Торговець Кришталем відразу побачив, що грошей у нього нема. Проте все-таки вирішив почекати й зачинити крамницю, коли той піде.
Картка на дверях сповіщала, що тут розмовляють різними мовами. Юнак побачив чоловіка за лядою.
— Хочете, я протру вам вітрину? — запропонував хлопець. — Коли вона така брудна, ніхто нічого не купить.
Чоловік мовчки дивився на нього.
— А ви мене б за це нагодували.
Чоловік далі мовчав, і юнак відчув, що мусить сам прийняти рішення. У торбі мав кожушину, яка навряд чи йому знадобиться в пустелі. Діставши її, почав протирати нею скло. За півгодини вітрина вже сяяла, а за цей час до крамниці завітало двоє покупців, які дещо собі придбали.
Закінчивши працю, юнак нагадав про обід.
— Ходімо, — сказав Торговець Кришталем.
Він повісив на двері табличку, й вони подалися до крихітної харчевні неподалік. Коли сіли за єдиного там столика, Торговець розсміявся.
— Ти не мусив нічого чистити, — пояснив він. — Мене зобов’язує до цього Коран — нагодувати голодного.
— Чому ж тоді ви дозволили мені це зробити? — запитав хлопець.
— Бо вітрина справді була брудна, До того ж нам обом треба було очистити голови від поганих думок.
Пообідавши, Торговець звернувся до юнака:
— Я хочу, щоб ти попрацював у мене. Поки ти чистив скло, прийшло двоє покупців, а це — добрий знак.
«Люди багато говорять про знаки», — подумав хлопець. «Тільки самі не знають, про що говорять. Як і я не знав, що роками говорив з вівцями мовою без слів».
— То хочеш працювати в мене? — наполягав Торговець.
— Я можу попрацювати решту дня й цілу ніч, — відповів юнак. — До ранку я почищу весь кришталь у крамничці. За це мені потрібні гроші на дорогу до Єгипту, бо завтра я маю там бути.
Торговець розреготався.
— Навіть якби ти чистив кришталь цілий рік, навіть якби ти отримував добрі комісійні від продажу кожного виробу, тобі все одно довелося б позичати гроші на дорогу до Єгипту. Від Танжеру до Пірамід тисячі кілометрів пустелі.
