Але найцікавішим було те, що всі покої і коридори освітлювалися тут рівним блакитним світлом. Бамбукові трубки розходилися на всі боки і підводили з якогось одного джерела газ. А цим джерелом була підземна нафта, яка в значній кількості є на Малайських островах. Щоб кінці трубок не горіли, до них були припасовані глиняні наконечники.
Ці будинки були розташовані кроків за сто від храму і зовсім ховалися від людського ока. Крім того, віл. задньої стіни храму в обидва боки тягнулася стіна, яка і визначала межу табу. Але ця стіна була дуже умовна: якщо біля самого храму вона ще й мала вигляд справжньої стіни, то далі було просто накидане каміння, що ніякою перешкодою для людини не могло служити, а ще далі уже нічого не було. Та цього й не потрібно було: не каміння обороняло жерців від людської цікавості, а жахливе слово «табу» і покарання смертю.
Від входу до підземного приміщення тягнулися галереї, які вели в підземні кімнати, а одна з них навіть сполучалася з храмом. З боку селища храм мав двері для народу, але свята братія входила в храм ззаду через свій підземний хід. Через цей хід «зникало» з храму і все те добро, яке народ приносив у жертву великому богові Багара-Тунгалю і яке, нарешті, збиралося в підземних коморах.
Святі дьєлеми[16] жили тут самі, як монахи. Але в селищі вони мали багато сімей, навіть, більш ніж треба. Кожен вважав за честь породичатися з святим чоловіком.
— Чого вони прийшли? Чи надовго? — виникли серед них питання.
— Одного з них, мисливця Хаона, покалічив тигр, — відповів той, хто приніс звістку. — От вони й знайшли притулок у Того, доки хворий не вилікується.
— Цей Того дуже вже товаришує з нечестивцями; треба було б серйозніше попередити його, — сказав старий дьєлема.
— За ним стежать, — відповів другий.
— А які наміри у білого? — знову звернулися до того, хто прийшов. — Чи не можна було дещо взнати?
— Оскільки можна судити з слів його слуг і по ньому самому, він, здається, нічим не цікавиться, крім полювання. Приїхав тимчасово здалеку, щоб розважитись полюванням, і більш нічого.
— Чи не з тих воші лісових людей, що блукають навколо нас?
— Ні, вони прибули з Тенанга.
— У всякому разі, треба порадитись з Гіранг-Ту-Уном, — вирішили вони, і кілька чоловік кудись попрямували з приміщення.
Коли вранці Піп встав і вийшов з намету, він кілька хвилин милувався краєвидом. Сонце щойно показалося з-за лісу і осяяло вершини гір. На північ простяглася лісова низина, відкіля вони прийшли. Плями туману, ніби озера, біліли серед лісів. Ніде ніяких ознак житла людини. Не вірилось, що лише за кілька десятків, кілометрів звідси є місцевості, навіть густо населені.
А позаду, на південь, безладно товпилися гори, дикі, неприступні. Схили їх покриті лісом. Не більш як за п'ятдесят кілометрів по прямій лінії лежить Індійський океан, але чи багато знайдеться людей, які пройшли цю відстань? З європейців, мабуть, нема жодного.
«А що якби спробувати пройти?» подумав Піп. І зараз же пошкодував, що тоді йому доведеться втратити свої мисливські трофеї, бо з ними крізь ці дикі гори не пройдеш.
В усякому разі, після того як Піп трохи задовольнився полюванням, йому захотілось ознайомитись і з іншими речами та явищами цієї країни.
Ось стоїть цікавий стародавній храм. Він побудований з величезного каміння, міцний, важкий. Зводиться вгору східцями і закінчується невеликою круглою вежею. На східцях приліплені маленькі будочки, ніби гнізда ластівок. Видно, храм стоїть тут кілька століть. «Охоронці віри дідів», мабуть, зберегли багато цікавого із стародавньої індуської релігії.
А трохи далі, за храмом, підіймається красива гора, ніби зроблена людиною. Кругла, правильної форми, зелена і ніби зрізана зверху.
Вийшов Того. Піп з допомогою кількох слів, а більше на мигах, запитав, як краще пройти туди. Але Того з жахом закрутив головою і залопотів:
— Тіда дапат! Тіда дапат![17] Табу! Матьян[18].
Слово «табу» пояснило Піпу, в чому справа, але цікавість його від цього тільки зросла.
Поснідавши, Піп з Нонгом пішли подивитися на селище. Це селище займало площу, як чимале місто, але всі оселі були розкидані абияк, залежно від того шматка землі, який обробив господар. Нічого й говорити, як дивилися жителі на незвичайного гостя.
Недалеко від храму, де, здається, починався незайманий ліс, раптом почулася тріскотня, неначе били палицями по деревах. Глянувши туди, Піп побачив натовп — людей з кошиками, торбинками, низками бананів. Багато з них і справді барабанили об що тільки могли.
Мандрівники підійшли ближче. В цей момент з дерев злізло кілька мавп і змішалися з натовпом. Чим далі, мавпи все прибували. Ось уже їх кілька десятків, ось сотня, ось дві…
Це були невеликі мавпи, так звані «моньєт», з породи макак. Вони перемішалися з людьми, виривали з їх рук банани, совали носи в кошики, одним словом, почували себе зовсім вільно.
— Що це таке? — звернувся Піп до Нонга.
— Мабуть, якийсь день мавп або свято. Я чув, що в деяких місцях цих мавп шанують.
Тимчасом одна з мавп підійшла до Піпа і, помітивши блискучий ґудзик, вхопилася за нього лапою.
— Ах ти, негідниця! — розсердився Піп і хотів був як слід провчити її. Але Нонг схопив його за руку.
— Не чіпайте, туан! Може бути лихо! Люди образяться. Нам вигідніше заприятелювати з мавпами.
Піп зрозумів, заспокоївся, і вони обидва вже лагідно почали знайомитися з мавпами. І це принесло їм значну користь. Люди побачили, що гості заприятелювали з їх мавпами, ніби свої, і стали трохи прихильніше дивитися на чужинців.
А біля храму був другий натовп. Там почали свою торгівлю святі дьєлеми і за рахунок мавп зібрали жертви для великого бога Багар-Тунгаля. Жменька по жменьці вже наповнили мішки. А тут ще яєчка, шматки тканини, шкури звірів.
Раптом Піп щось надумав. Шепнув на вухо Нонгу, і вони підійшли до жерців. Один з них був досить молодою людиною, а другий — старий з сивою бородою, але обидва були однаково серйозні й суворі. Білі тюрбани й довгі білі балахони різко виділяли їх серед простих напівголих людей.
Піп вийняв дві золоті монети і урочисто поклав їх перед дьєлемами. А Нонг розтлумачив:
— Великий туан уже здавна шанує єдину справжню стародавню віру. Він дуже радий, що бачить народ, який зберіг цю віру, і на знак пошани просить прийняти його жертву.
Жерці здивувалися. Жертва була справді значна: навіть старий не пам'ятав, щоб хто-небудь колись жертвував стільки золота. Але, з іншого боку, якось і підозріло.
Піп помітив, що вони дивуються й не вірять, і за допомогою тих небагатьох слів, які знав, додав:
— І в наших краях, хоч і дуже мало, але є такі люди, які не визнають нових вигаданих релігій. Вони чули, що існує стародавня, правдива віра, але не зустрічають її.. Ось чому я радію, що зустрів справжніх носіїв віри дідів.
Піп ще хотів сказати, що дуже хоче ознайомитися з цією вірою, але побоявся, щоб вони не догадалися, для чого робиться така жертва. Вирішив відкласти це до іншого випадку, а тепер показати, що це він робить виключно з пошани: навіть повернувся, щоб іти.
Тоді старий сказав:
— Ніколи ми не бачили таких людей з чужинців, особливо білих. Та коли ти правду кажеш, хай твоя жертва дійде до великого Багара-Тунгаля.
Піп відійшов, але йому так кортіло ознайомитися з цією «єдиною правдивою вірою», що він навіть шкодував, чому не попросив дозволу оглянути храм і подивитись релігійну церемонію. Однак усе те, що він зробив, виявилося дуже вдалим.
Коли він відійшов, жерці зиркнули один на одного, і молодий сказав:
— Цей чужоземець дав жертву і пішов собі, нічого не просячи. Для чого він міг це зробити?
Старий задумався.
— Не знаю, — промовив він нарешті, — може, для того, щоб пролізти куди не треба?
