— Підготував? — одразу ж спитав Тугай господаря хати, який вийшов їм назустріч і допоміг нести пакунки.

— Є, — підказав той. — Зараз поїдете?

— Зараз.

За хвилину біля халупи стояли два маленькі яванські коники.

— А мені їхати? — спитав господар.

Тугай задумався.

— Воно й треба було б, щоб мисливська експедиція мала належний вигляд, — відповів Тугай, — але ти і тут потрібний. А Селім поїхав?

— Він уже там.

— Ну, тоді їдьмо, тим більше що без тебе й пройти нам буде важко.

А ще через кілька хвилин путівцем просувалася мисливська експедиція в складі трьох чоловік. На чолі, верхи, озброєний з ніг до голови, їхав ван-Декер, за ним пішки йшли два місцеві жителі, так само озброєні. Крім того, вони ще несли деякі речі, а решта речей була на другому коні. Їхали вони, видно, у ті самісінькі Бантамські ліси, але з другого боку, зі сходу.

Зустрічні жителі, побачивши білого туана, робили «дьєнг-кок». Туан морщився і поважно кивав головою. Але останній раз, коли вони вже під'їжджали до лісу, він не витримав і звернувся до такого шанувальника малайською мовою:

— І чого ти, дурню, присідаєш? Навіщо тобі зневажатися перед чужою людиною тільки тому, що в неї біла шкіра? Соромно так робити! Вважай і себе людиною.

Слуги зареготали, а зустрічний, як сидів навпочіпки, так і опустився на землю, роззявивши рота. Подорожні вже зовсім зникли з очей, а він усе сидів та дивився їм услід. І не дивно: мабуть, від створення острова Ява не було такого випадку. І цей випадок прийшовся на долю саме цього щасливця.

Коли увійшли в ліс, ван-Декер зліз з коня л сказав:

— А тепер, товариші, зробимо по-іншому. Покладіть свої речі на цього коня й ходімо, як справжні мисливці.

— Ну й здивував же ти того чоловіка! — сказав Тугай сміючись своєму панові. — Мабуть, увесь вік пам'ятатиме і трубитиме на цілий світ.

— Хай трубить. Шкода, що не можна так робити на кожному кроці, — спокійно відповів Декер.

Можливо, читач уже догадався, хто такий був «поважний мінгер ван-Декер, представник солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі»?

Якщо ні, то доведеться нагадати драму на морі, «Саардам», механіка Гейса і його товариша Салула, який тепер мав ім'я Тугай. Не треба довго пояснювати, чому вони вдалися до такого маскараду. Ми самі вже бачили, які вигоди має «представник фірми ван-Декер» на Яві. Він може всюди їздити, все бачити й знати, всюди йому пошана, а за його спиною і його слуга почуває себе краще й безпечніше. Ми вже бачили, що Гейс у домі генерал-губернатора навіть довідався, що власті щось пронюхали про «Саардам», і попередив товаришів телеграмою.

Крім того, перед Гейсом і Салулом стояло інше важливе завдання: треба було сховати зброю, захоплену на «Саардамі». А це справа нелегка. Зброї було багато, абикуди не приткнеш. Треба кудись її вивезти, а потім уже заховати. Для цього вони й попрямували в Бантамські ліси, де передбачали зробити основний склад зброї:

І нарешті взагалі така річ, як організація повстання, в першу чергу вимагала надійного зв'язку. А для цього нічого кращого не можна було придумати, як мандрівку представника фірми ван-Бром і К° з нікчемним слугою Тугаєм.

Треба відзначити ще, що Гейс не був головним керівником у цій роботі. Навіть Салул, який відігравав дуже велику роль, не був головним. Головний штаб був у Батавії, потім комітети в містах Бантамі, Сурабайї та інших місцях. Але головні керівники не мали можливості мандрувати; вони були потрібні на місці. Крім того, за ними посилено стежили. Отже, на долю Салула і Гейса випала надзвичайно серйозна і відповідальна робота.

Таким чином, у Бантамських лісах опинилася й друга мисливська експедиція. Але звірі могли бути спокійними: ці мисливці не звертали на них ніякої уваги — вони полювали на інших, небезпечніших звірів.

Через два дні вони проходили за три-чотири кілометри від гори табу, прямуючи далі на південь. І тут натрапили на Нонга, який, переночувавши в долині гейзерів, тинявся, не знаючи, що робити й куди йти.

Несподівано побачивши трьох нових людей і серед них ще й білого, Нонг не знав, що й думати. Але подорожні нітрохи не здивувалися: вони були впевнені, що це один з їх товаришів-повстанців. Хто інший, не беручи до уваги бадувіса, міг тут бути? Та ще добре озброєний.

— Швидше веди нас на місце! — сказав Салул Нонгові.

— Куди? — здивувався Нонг.

— Та не бійся, ми свої! — нетерпляче сказав Салул.

— До бадувісів? — спитав Нонг.

— Та годі, досить уже! — сердився Салул. — Хіба ти не бачиш, що нас тільки троє. Навіть якби й вороги були, то так не лізли б.

— Та я нічого не розумію, що ви хочете, — щиро відповів Нонг.

— Молодець, товаришу! — сказав Рейс, плеснувши його по плечу. — Надійний хлопець. Веди!

— Правду кажучи, я й сам трохи заблудився і добре не знаю, куди йти. Здається, в той бік, — Нонг вказав рукою в бік селища.

Наші подорожні виразно перезирнулися.

— Хто ж ти такий! — уже суворо спитав Салул.

— Я — Нонг з дези Бандью.

— Як ти сюди потрапив?

— Прибув з білим туаном на полювання.

— А як прізвище твого туана? — спитав Гейс, згадавши Піпа.

— Не знаю.

— Який він з себе?

— Досить високий, худий, з білявим волоссям.

— Так і є! — скрикнув Гейс. — Це, напевне, той дивак, з яким ми зустрічалися в Батавії. Пам'ятаєш, Салул?

— Пам'ятаю, — усміхнувся той. — А як ти з ним зустрівся? — знову звернувся Салул до Нонга.

— В дорозі. Я йшов світ за очі, прямуючи в цей бік. Мати померла, батько загинув, все господарство пропало. Мені нічого не лишалося, як іти куди-небудь, де…

Тут він глянув на Гейса й замовк.

— Кажи, кажи, не бійся! — заспокоїв його Салул. — Це наша людина.

При цих словах Нонг здивувався ще дужче. Як це може бути? Біла людина — і «наша»!

І Салул, і Гейс догадалися, про що думає Нонг.

— Ну добре, — сказав тоді Салул. — В такому разі ми скажемо тобі, хто ми такі: ми ті, хто веде боротьбу з білими і різними туанами взагалі.

Нонг знову глянув на Гейса спідлоба.

— Особливо з білими туанами, — додав усміхаючись Гейс.

Нонг побачив, що ці люди, здається, добрі, й сказав:

— Я й хотів приєднатися до таких.

Одразу стало ясно, що не вірити Нонгу не можна було.

— Ну, то ходім з нами, — сказав Салул.

— Охоче, — сказав Нонг, — але треба було б якось розрахуватись з моїм туаном, та справа тут така…

І Нонг докладно розповів усю історію.

— Шкода людини, — сказав Гейс задумливо. — Принаймні він не з тих, кого ми можемо вважати ворогами.

— Це правда, — погодився Салул, — і варто подумати, щоб його врятувати. Але спочатку нам треба обміркувати наші справи. Ходімте швидше, там побачимо.

Усі четверо пішли далі і через дві години були вже в таборі інсургентів (повстанців).

Табір розташувався в долині поміж гір, на березі річечки, і мав вигляд звичайного малайського села, бо для того, щоб побудувати таке село, треба всього кілька годин. Тут було чоловік триста людей, усі віддані, свідомі борці.

Вони являли собою ніби військову школу майбутніх командирів. До тих втікачів, що ховалися тут раніше («бандитів», як їх називали голландці), приєднали нових товаришів і під керівництвом білого офіцера, метиса Пуана, почали вчити військової майстерності^[19].

Відтоді й припинилися ті напади, про які говорив Піпу асистент-резидент у Тенангу. Цим і пояснюється, що ніхто не чіпав Піпа під час його полювання.

Прибуття нових товаришів розворушило весь табір. Ентузіазм виявився особливо тоді, коли довідалися, що серед них є Гейс і Салул, ті герої, які захопили корабель. Про цей подвиг ходили вже легенди. І в цих легендах не останнє місце посідав «оранг-пуціх», який приєднався до яванського народу. На нього дивилися, мов на якесь диво.