Тільки три острови збереглися серед цього грізного моря: місто Бантам, Тенанг та Лабуан. Жителі повтікали з них, а солдати закріпились і відбили кілька атак повстанців. Усе це почалося тоді, коли Пуан із своїм загоном доставив на місце лише частину зброї.

Коли до нього долинула звістка про повстання спочатку в Батавії, а потім у Бантамі, він почав бігати вперед і назад, мов поранений звір.

— Яка прикрість! Хоч би тиждень-два почекали! А тепер що ж робити?

Він вирядив посланців до Салула і Гейса, а сам, захопивши скільки міг зброї, кинувся на Тенанг.

На все це витрачено кілька днів. У той час, коли він наблизився до Тенанга, з другого боку сюди ж підійшов загін урядового війська, що складався з п'ятисот чоловік.

Треба було не підпустити їх до Тенанга. Загін Пуана мав близько чотирьохсот чоловік, але половину в них треба було лишити біля міста, щоб затримати гарнізон.

Довелося виступити проти вагону тільки з половиною бійців. Але Пуан мав з собою ще тисячу запасних гвинтівок і сподівався озброїти ними населення. Сотня чоловік зібралася швидко, а для решти потрібен був час.

Загони зустрілися за десять кілометрів від Тенанга. Залягли. Почалася стрілянина. Голландський командир хотів вести своє військо в атаку, але солдати-яванці не дуже прагнули до цього і знову охоче залягли, коли з боку інсургентів зататакав кулемет.

Через години дві з'явився на допомогу «білий» загін з сотні чоловік. Урядовому загонові довелося відстрілюватись на два фронти. Пуан зараз же вирішив використати таке становище і перейти в атаку. Поки він готувався, виникла стрілянина і в тилу противника. Значить, ще підійшла допомога, тепер уже не варто було роздумувати.

Інсургенти дружно кинулись уперед. Збоку з криками «алла» вискочили повстанці у білих сорочках. Ззаду теж почувся крик. Підневільні урядові солдати швидко покидали свої гвинтівки. Втекло лише чоловік п'ятдесят.

Коли всі зійшлися докупи, то побачили, що третім загоном був загін Гурана і Нонга. Пуан не одразу пізнав Нонга, який тепер був уже зовсім не таким простим сільським парубком, як колись.

— Звідки? Яким чином? — почав він розпитувати Нонга.

І той розповів про всі свої пригоди. А Гуран докладно проінформував про повстання в Батавії, про їх мандри, засаду в ущелині.

— Після цього ми просувалися лише вночі. Дорогою натрапили на цей загін і йшли слідом за ним, поки довелося і нам взяти участь у боротьбі.

Селім у цей час намагався захопити місто Бантам, але успіху не мав, бо його військо було погано озброєне. Тоді він припинив атаки і рушив до Пуана, щоб одержати зброю. А тимчасом Тенанг було взято.

— Чи варто нам пильнувати цю зброю в такий гарячий час? — сказав Салул Гейсу після того, як прийшов посланець з Суракарти. — Боюся, щоб, погнавшись за цим, ми не втратили важливішого.

— Я думаю, зброя і є важливішою справою. Наше завдання зберегти її.

— Все одно доведеться знищити, коли знову прийдуть.

— Для нас вигідніше знищити її на очах ворога. Хай думають, що ми зовсім не змогли її використати. Минуло три дні, а ворог не з'являвся.

— Якщо так, може, Пуан встигне прийти і вдруге, — почав сподіватися Салул.

Та замість загону Пуана прийшли посланці і повідомили про повстання.

Можна собі уявити, яке враження справило це повідомлення на товаришів!

— А тепер будемо знищувати зброю? — спитав Салул.

— Не знаю, — задумливо сказав Гейс. — Коли вже справа пішла так — рискнемо. Замуруємо печеру так, щоб зовсім непомітно було, і залишимо її.

— І я так думаю, — погодився Салул. — Коли ми тепер не можемо її використати, то й вони зараз нездатні зробити це. А там побачимо.

Двадцять чоловік могли успішно виконати це завдання. Через деякий час від входу в печеру не лишилося й сліду. Посадили на цьому місці навіть рослини.

… Якою довгою здавалася дорога! Вони йшли, ніби по гарячому камінню.

Що там тепер робиться? Кожна хвилина має величезне значення. А вони змушені плентатись день, другий, третій.

Жителі Бантама ніколи не бачили такого війська, яке тепер сунуло в їхню країну. По всіх вузеньких доріжках на кілька кілометрів в'юнилися, наче змії, колони піхоти. Між ними проносились загони кавалерії. Гуркотіли гармати. Гули незнайомі страховиська — бронемашини. І, нарешті, у повітрі літали залізні птахи.

А вів це військо сам генерал-губернатор. Він урочисто оголосив, що сам стає на чолі свого вірного війська, яке на дев'яносто процентів складалося з таких же тубільців, як і повстанці, тільки набраних з різних місць.

Одного вигляду цього війська було досить, щоб переконатися в непереможності і могутності білих володарів. Жителі не знали тільки одного — того, що на сорок мільйонів населення голландці мали всього тридцять тисяч війська. А з цих тридцяти тисяч у Бантам було виряджено тисяч десять.

По дорозі відбувалися суд і розправи. Шукали, головним чином, комуністів, а комуністами вважали всіх повстанців, А коли й таких було мало, то розстрілювали і тих, хто ні в якому бою участі не брав.

Усе залежало від свідків. А серед наляканого населення знайшлося вже чимало таких, які досить легко пішли на зраду.

Більшість жителів розбіглася і поховалась хто куди. І чим далі в глиб Бантама, тим менше зустрічалося людей, тим пустішими були дези.

Тоді генерал-губернатор оголосив наказ:

«Всі жителі мусять повернутися на свої місця. Кого буде спіймано поза його селом, той вважатиметься озброєним повстанцем і розстрілюватиметься на місці».

Керівники повстання добре знали «могутність» голландців. Знали, що варто тільки повстанню охопити більший простір, як могутнє військо розпорошиться і проти тисячі чоловік залишиться один солдат та й той — свій брат.

Треба тільки протриматись якомога довше, поки пожежа перекинеться на всю країну. А підстав для пожежі було досить.

На цей час у Бантам прибули Гейс і Салул. Почалась напружена підготовка організованіших, краще озброєних загонів. Почалися перші сутички з ворожими загонами. У більш-менш однакових умовах повстанці мали перевагу.

Але за цими загонами невпинно посувалася головна маса війська, і партизани поступово змушені були відступати. Ось уже вони залишили околиці міста Бантама, Лабухана, ось і Тенанг відбито у них. Нарешті, всі заселені райони захоплені військом генерал-губернатора. Лишається один надійний притулок — Бантамські ліси.

Але військо інсургентів надто швидко зменшується. І не від втрат у боях, а від лихих чуток: «Повстання придушено… Лишився тільки Бантам. Сам генерал-губернатор тут з мільйонами солдатів… Навіть з Європи прибуло військо, проти білих виступати не можна…»

Селім не встиг пробитися до лісу і потрапив у полон.

Бадувіси в тривозі. Сотні людей хазяйнують на їхній горі, ніби в себе дома. Розставляють якісь речі на колесах. Копають ями і нори. Не поважають і не бояться табу. Навіть не звертають уваги на хазяїв гори. «Безсмертні мужі» кивали головами і казали: — Буде лихо. Багара-Тунгаль гнівається за те, що дехто, як цей нечестивий Того, увійшли в зносини з поганими.

А коли почалася стрілянина, вони всі повтікали в ліс. На горі лишилося двісті чоловік партизанів. Повстанці не втратили бадьорості.

— Побачимо, чи довго вони висидять у болоті, — говорили вони, — а ми можемо сидіти тут хоч рік.

— Особливо під охороною шановного Багара-Тушаля, — додали інші.

Коли проти єдиної греблі, по якій колись проходив Піп, поставили кулемет, то доступ було зовсім закрито.

Загули Бантамські ліси. Незнайомі, незвичайні звуки долинули до найглухіших, нерозбурханих кутків. Тисячоголосий гомін, крики, стук сокири, брязкіт заліза і стрілянина, стрілянина…