Annotation

Сергій Жадан (народився 1974 р.) поет, прозаїк, перекладач, есеїст, організатор літературних фестивалів, рок-концертів, театральних перформансів та акцій громадянської непокори. Автор кіпькох книжок віршів та прози. Живе і працюе в Харкові.

«Anarchy in the UKR» — це книжка про основні тенденції джазу, про комунізм, як модель шоу-бізнесу, про секс психологічної залежності, про фінансову стабільність революційного руху, про депресію як складову системи освіти, про любов як можливість гетеросексуальної комунікації, про транквілізатори як чинники колективної пам'яті, про пам'ять як визволення, про смерть як продовження пам'яті

Сергін Жадан. Anarchy in the UKR

Частина перша. Кольору чорної жіночої білизни

Випадки травматизму на залізниці.

2. Собача старість вітчизняного автостопу.

3. Поганий Сосюра.

4. Масони в побуті.

5. Bсe цікаве в країні

6. Реальна біографія Кобзона.

7. $2.99 за готельний номер.

8. Ти міг померти і цього разу.

9. Духи приходять на мій гашиш.

10. Лівий марш.

Частина друга. Мої вісімдесяті

81-й. Кіно.

82-й. Агіт-пункт.

83-й. Парк культури.

84-й. Гараж.

85-й. Лікарня.

86-й. Стадіон.

87-й. Пошта.

88-й. Пивзавод.

89-й. Гуртожиток.

90-й. Дахи.

Частина третя Червоний даун таун

Готель харків

Пам'ятник хуйовому іллічу.

3. Християнська сутність державної промисловості.

4. Провітрені аудиторії.

5. Шева показує капіталізму фак.

6. Роллінг стоунз для бідних.

7. Вологе тіло влади.

8. Залишаючи назавжди палац піонерів,

9. Станція метро смерть.

10. Південний бік півночі.

Частина четверта Жити швидко, померти молодим

1. Eric Burdon. Black On Black In Black.

2. Neil Young. Rockin' In The Free World. Freedom!

3. Rolling Stones. Sister Morphine.

4. Creedence Clearwater Revival. Up Around The Bend.

5. Buddy Guy. Done Got Old.

6. Lou Reed. Berlin.

7. George Harrison. Hear Me Lord.

8. The Stooges. Real Cool Time.

9. Jethro Tull. Locomotive Breath.

10. Sex Pistols. Anarchy In The UK.

Сергін Жадан. Anarchy in the UKR

I am an antichrist

I am an anarchist

Don't know what I want

But I know how to get it

I wanna destroy passerby

Cause I

Wanna be

Anarchy

No dogs body Sex Pistols. Anarchy In The UK

Частина перша. Кольору чорної жіночої білизни

Випадки травматизму на залізниці.

На початку серпня за мною до Харкова заїхав Льошка і ми відразу на вокзалі взяли два квитки на вечірній потяг. Починались дощі, вокзал стояв напівпорожній, на перонах за день не встигав прогрітись асфальт. Потрібно було перебути до вечора, перечекати ці дванадцять годин у місті, потім нічний плацкарт і низькі зірки над вагонами, ніби сіль на риб'ячих спинах. Потяг, яким ми їхали, я знав із дитинства, можна навіть сказати, що це був перший потяг у моєму житті, перший, так би мовити, досвід залізниці, я дотепер пам'ятаю ті плацкарти, вогкі, як намоклий папір, простирадла радянських сталевих колій, дим тамбурів, чорні засніжені поля за вікном, ландшафти кольору чорної жіночої білизни, стояла рання весна, і я їхав цим самим маршрутом. Минав час, старіли провідники, мій старий-добрий Суми—Луганськ тягався кожного вечора вздовж східних кордонів, час від часу я тягався разом із ним. Коли б хто мене розпитав, я багато міг би розповісти про клофелінщиць із купейних вагонів, які зістрибували на переїздах із щойно-здобутими в ресторані лопатниками й печатками з червоного циганського золота, про зеків, які, відкинувшись, повертались додому і поїли всіх навколо бадяжною польською горілкою, про стажерів-провідників, які впивалися, ще не від'їхавши як слід від перону й мені доводилось відчиняти двері, аби впустити нервових опівнічних пасажирів на якійсь безіменній шахтарській станції, одним словом, коли б хто запитав мене про повсякденне життя і героїчну працю моїх співвітчизників, я би, звісно, йому розповів, та менше з тим.

Років десять тому я часто їздив цим потягом без квитка, потрібно було лише вирахувати перевірку квитків провідниками в сусідніх вагонах, перевірка ця, ясна річ, не могла бути синхронною, хтось обов'язково відставав і потрібно було лише перейти з одного вагона до іншого, а потім повернутись назад. 3 того часу мало що змінилось, та сама публіка, ті самі відчайдушні обличчя, ненав'язливий виробничий драйв залізничників, наскільки я знаю, серед них найбільш високий відсоток венеричних захворювань, ну я думаю — стільки пити.

Тепер ось знову старий-добрий Суми—Луганськ, з квитками до Сватового, розйобаний загальний вагон, напроти нас сиділа дівчина, котра відразу ж почала про щось говорити. Про що з нами можна говорити? Я за собою давно помітив — почни говорити зі мною, я обов'язково наговорю якихось дурниць, самому потім незручно буде, краще вже просто слухати.

Дівчина мала спортивний вигляд, себто, я маю на увазі не спортивний костюм, чи там біцепси, які в неї могли бути біцепси? Не було в неї жодних біцепсів, просто спортивний вигляд, загалом — симпатична дівчина, вона й не потребувала нашої участі в розмові, говорила, не змовкаючи, сама, ми час від часу намагались підтримати розмову, але переважно пропонували випити. I ось, виявилось, що вона студентка міліцейського інституту, буде міліціонером, режим у них військовий, пресують їх по-справжньому, з особистим життям, я маю на увазі секс, складно, і косметикою користуватися забороняють.

Ну, це правильно, подумав я, якщо міліціонери почнуть користуватись косметикою, їхній суспільний рейтинг, і без того невисокий, вкінець загнеться. Та й із сексом серед міліціонерів треба ще подумати, від сексу бувають діти, нащо нам стільки міліціонерів, я собі думав про щось своє, вона справді була непоганою дівчиною і ображати її не хотілось, хоча ця історія про секс мені не давала спокою — добре, думав я, може, їм бром у компот доливають, щоби вони спали в казармах і не зривали стройової підготовки, цікаво, чи є залежність від брому? припускаю, що є, припускаю, що переважна більшість цих милих, ще не зіпсованих системою курсантів підсідають на цей самий бром, і вже потім тащаться від нього — від свого термоядерного брому — по життю, і що для багатьох із них це стає особистою драмою, і вже такий міліціонер, приходячи додому з чергування і кинувши в коридорі свіжі скальпи, проходить на кухню, з'їдає свою калорійну вечерю, дивиться своє ток-шоу, чистить зуби порошком, але перед тим як впасти в ліжко, де на нього чекає вірна бездітна дружина, ще раз заходить на кухню, хуярить стакан компоту з бромом, вирубає світло в квартирі, та й сам вирубається, так і не виконавши обов'язків ані перед Богом, ані перед нащадками, я вже не говорю про дружину.

Але ні, говорить дівчина, ми якось вирішуємо цю проблему, це ж життя, ну, да, кажу, що ж це за життя — дрочити замучишся, ні, говорить вона, мені все подобається, ось їду додому в Луганськ, на канікули. А ви куди їдете?

Близько року тому, в якомусь інтерв'ю я сказав, що хочу написати книгу про анархізм. Тепер вже не пригадую, чому саме я так сказав, жодного бажання писати книгу про анархізм у мене на той час не було, ну та це ще не причина, аби не писати. Зрештою, має ж хтось писати й про це, то чому б і не я. Наміри мої були прості й зрозумілі — проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархо-комуністів і спробувати потім про це щось написати.