За час тої короткої дикої боротьби між розбішеними звірятами і молодим чоловіком, опритомнів вже і фірман і, гукнувши своїм, їм знаним, голосом, зіскочив з фіри, щоб якнайскорше прийти борцеві на поміч, кидаючи понад себе душпастиреві віжки, що з відкритою головою та поблідлим обличчям сидів на фірі і про ніщо вже не думав, крім одного, як би охоронити дитину від каліцтва або й смерти.

Юліян, що стояв ще біля фірмана, сховавши одну руку поза спину, з чолом зморщеним, мов з фізичного болю, приглядався через хвильку, як сей випрягає сильно тремтячі, відсапуючі коні, приглядаючися при тім упряжі, чи не пірвалося що в ній, щоб через це не зайшла поновна перепона в дальшій дорозі.

– «Ангеле-спасителю!» – скрикнув тут нараз отець духовний, опам’ятавшися, і собі з переляку, простягаючи руку до молодця, що все ще стояв на місці і слідив за роботою фірмана. «Хто ти, дорогий сину?» І з тими словами о. Захарій скочив з фіри, а за ним і молоде дівчатко. Юліян не підводив очей. Його повіки закривали їх, неначеб не мали сили підіймитися. «Чий ти, Божа дитино?» – повторив своє питання душпастир і опинився коло нього.

Доперва тепер підвів сей очі. Вони гляділи так сумно, що о. Захарій відступив з переляком.

– «Ви ушкоджені?» – спитав.

Сей заперечив головою: «Незначна дрібниця… на правій руці».

– «Вона цілком закривавлена!» – скрикнуло дівчатко, що зайшло аж поза спину молодця, відкрило покалічену руку і тепер затривоженими очима витріщилося на нього. Та не довго. Нараз – чи під впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло з своєї шийки білу тоненьку хустину, якою обв’язала її матір від «пороху» і можливої простуди вечером в повороті, і подала Юліянові, аби хоч накрити бідну руку. «Перев’яжи нею руку свою, – упімнув душпастир. – Видиш, яке нещастя?» Але вона не зволила. Надмірно окровавлена рука завдала їй стільки переполоху, що вона боялася її доторкнутися.

Тоді зробив це о. Захарій. Молодець подякував. – «Тепер вже піду, – сказав з полегшою. – Я йшов до гімназії – але… я справді вже мушу йти, – додав, коли о. Захарій всунув його ліву руку в свою з наміром заопікуватися ним. – Я надобре спізнився». Сказавши це, він витягнув квапно руку, підняв свій капелюх з землі, де лежав тут запорошений і потоптаний копитами, зібрав книжки і поступив вперед. Але о. Захарій заступив йому дорогу, виявив поновно своє занепокоєння і тривогу, що він, може, більше ушкоджений, як признав.

– «Ні. Це справді лиш рука потерпіла. Йому гірше шкода часу, як руки. Через сильне здержування коня кантарою під бородою, і ще більше через дике, вперте вишарпування голови, з його руки здерлася шкіра з долоні».

– Коні могли його копитами добре покалічити. «Били, правда, але не покалічили. Він це знає. Не навчений собою возитися. Прикре для нього лише те, що не зможе через кілька день писати…» – відповів. По обличчю душпастиря перебіг вираз зчудування і переляку, але він не сказав нічого, лиш по хвилі спитав майже суворо: «Як ви могли так не розважно кидатися чужим бісам назустріч? Вони могли вам кості поломити!»

Юліян усміхнувся ледве помітно.

– «Що ж, – відповів, – чи мав я ждати, аж вони фіру рознесуть і покалічать нас і…» – тут урвав. Його очі майнули мимоходом по молодім дівчаті, що стояло мовчки і дивилося з великими надслухуючими очима з блідого личка на відважного молодця.

О. Захарій похитав головою і поклепав його по рамені. «Я віддячуся вам», – сказав. Але Юліян не обізвався. Підсунувши згуртовані книжки квапно під паху, він легко вклонився. Послідні слова о. Захарія його прикро вразили.

– «Як ваше назвисько, молодче? Ви ученик – кажете?»

– «Так. Вищої гімназії».

– «А ваше назвисько?»

– «Юліян Цезаревич».

Душпастир підсунув брови вгору і його обличчя роз’яснилося.

– «Може, син годинникаря, Цезаревича?»

– «Так».

– «Знане мені. Я буду в вашого батька і директора. Сьогодні вже ні, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тим часом щире спасибіг вам, українче, Юліяне Цезаревичу».

Юліян вклонився вдруге і поспішив квапно своєю дорогою. О. Захарій з донькою від’їхали… А по місці, де скоїлася дика, коротка пригода, що потягнула за собою на пізніше – так сказати б – нелюдською рукою зложені наслідки, переходили дальше мешканці.

Сонце спалахнуло жаром на заході над лісом і в селі Покутівці, як фіра з о. Захарієм і його молоденькою Евою наїхала на просторе подвір’я приходства.

Третьої днини по пригоді і саме по легкім, короткім дощі, котрий відсвіжив не лише воздух, землю, деревину по парках і садах невеликої, чисто удержуваної, столиці, доходив о. Захарій з своєю одинокою Евою до мешкання, знаного нам вже, годинникаря, Цезаревича, коли якраз, начеб їм наперекір, виїхав з противної сторони перед годинникарський дім якийсь екіпаж, і з нього вискочив жваво, елегантним рухом, молодець і поспішив до дому.

– «Едвард Ґанґе», – скрикнуло дівчатко і сіпнуло батька. «Це Едвард Ґанґе. Чого йому тут?» «Справді так, це їх екіпаж», – відповів батько, зближаючись до помешкання, а з тим і до екіпажа, з котрого з переднього сидження, а то з козла, зіскочив тепер і другий молодий чоловік, по одіжі котрого однак було пізнати, що це «нижчої категорії» людина – бо він вибрав спішно з-під козла невеликий кошик ярини, дискретно вкритий великим широким листям і гарною китицею ріжних рож – і коли душпастир з Евою був вже недалеко екіпажа – він вклонився чемно і піддано – уступаючи заздалегідь від плитами виложеної, недовгої стежки, що вела до фіртки, крізь яку пішов недавно молодий панич.

– «Ви що тут робите, пане Зарко?» – спитав душпастир, впізнавши в молодім чоловіці огородника-українця, дідича німця Ґанґа, власника села Покутівки. Сей відповів, що перед двома днями одержало панство від панича Едварда телеграму, в котрій подав до відома, що панич Юліян Цезаревич ушкоджений через припадок кіньми з приходства Покутівки і не може ні до гімназії, ні до него приходити і щоб родичі відповіли, що йому робити, наколи б сей довше як вісім день мусів хати пильнувати; чи не взяти в тім разі другого інструктора. Клясифікація почалася і він боїться. Сема кляса трудна. Батько відповів, щоб держався Цезаревича. Вчора прибула і пані дідичка сама. Вона радилася з директором, що робити, а сей рішучо відраджував брати другого інструктора, бо Юліян, правда, хоч не зможе, по висказі лікаря, ще через яких шість-сім день рукою володіти, а так само через побиття копитами, і з хати виходити, але зате може Едвард до него за той час кілька разів навідатися і нічого не стратить. Юліяна буде вже інший товариш його шкільний інформувати, що брали нового в науці. От і тому молодий панич, ущасливлений тим результатом, приїхав до свого інструктора і приятеля від чотирьох років гімназіальної науки, поділитися з ним сею постановою. Надвечір пані від’їжджають. Панич Едвард – як отець добродій знають, – найстарший син… і як-то у великих панів буває, дбають про найменше… а надто вже німці акуратні у всім. Я лиш, отже, маю для панича Юліяна віддати – наш панич вийде і ми вертаємо назад додому.

Ева слухала уважно пояснення знайомого їй молодого огородника, незводячи очей з гарної китиці, а врешті спитала: «І китицю маєте передати?»

Обличчя огородника покрилося гарячою краскою. – «Ні, – відповів. – Китицю, ні».

О. Захарій, на котрого лицю указався вираз турботи, сказав: «Ідіть, Зарко, через фіртку, а я піду відси з дороги впрост до робітні майстра. Мені так само спішно. За годину відходить потяг, а я маю ще дещо і в місті налагодити». З тими словами кивнув на огородника головою на знак прощання, що в тій хвилі і зник з-перед його очей – а сам подався з донькою немногими кроками до робітні годинникаря.

О. Захарій застав майстра при роботі. Він сидів схилений при столі, а коло него стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником в руках, висока, гарна і вислухувала його поучування про завдану їй годинникарську роботу. О. Захарій, що увійшов з Евою, здержався з хвилину. Коли майстер скінчив свої інформування, повернувся до гостя з запитом, що сей собі бажав. О. Захарій назвав своє ім’я і представив і доньку. Опісля приступив відразу до причини свого приходу, висказуючи нетаяне співчуття за тілесне ушкодження його сина, через фатальний припадок з його кіньми – що, хоч не пішов з його вини, а потягнув за собою прикрі наслідки для сего, як довідався він, – перерву в науці в критичнім часі, бо під час розпочаття клясифікації. «Простіть мені, добродію, як батько і не згадуйте гірким словом!» – закінчив о. Захарій і простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря і не зводив з його лагідного обличчя ока. «Я і так не мав супокою на цілий час від прикрої пригоди при уяві, що, може, ваш син поніс тяжчі ушкодження, ніж признавався, – додав, – …а я, хоч і безпосередньо, все-таки винен, бо полохливі звірята – моя власність». «Як син мається? – питав. – І чи не міг би я його самого побачити, пересвідчитися власними очима про стан його здоров’я і подякувати йому ще раз?..»