– Ти обіцяєш? – повторив Маріуш.

– Так.

– От і славно. Я ж, зі свого боку, обіцяю не дуже сильно карати експерта, який не зможе виявити відбитків пальців на пістолеті, котрий лежить зараз у мене у відділенні для рукавичок.

– Ти мене шантажуєш? – Ярославові стало весело.

– Я поліцейський, не забувай. І я до біса не люблю, коли в мене в місті стаються вбивства. Я хочу, щоб усе швидше закінчилося. І ще одне, – Маріуш дістав із заднього сидіння тоненьку теку з паперами. – Можеш віддати своїй замовниці. Це копії протоколів з місця вбивства Мостового, Сердюка і Стоцького, фотографії, акти впізнання і таке інше. Вважай це додатковою послугою за отримані мною від неї гроші.

Ярослав зважив теку в руці.

– Добре, я обіцяю тобі закінчити справу й виконати свою обіцянку перед Кшиштофом.

– От і славно. – Маріуш завів двигун. – Тебе підвезти до готелю, чи, може, добра самаритянка все ще очікує на твоє повернення?

Ярослав помотав головою.

– Не вгадав. Підвези мене до чудової вілли пані Красовської. Я стовідсотково не добрий самаритянин і потребую коштів на своє неправедне животіння.

Маріуш зрушив автомобіль з місця і поїхав вулицями Варшави, які швидко наповнювалися транспортом, загрожуючи піймати їх у лещата заторів ранішньої години пік.

Через годину вони зупинилися за кілометр від потрібного будинку.

– Не очікуй на мене, друже, – поплескав Ярослав Маріуша по плечу. Я буду у вас сьогодні ввечері. – Він вийшов з машини і хотів уже зачинити дверцята, коли почув:

– Я радий, що ти погодився покінчити зі справою. Адже експерт, котрого потрібно було б покарати за відсутність відбитків на пістолеті, – справжній професіонал. Він зміг помітити, що тіло помічника Стоцького на ім'я Сергій Шварц… лисий такий, знаєш?

– Доводилося бачитися.

– Так от воно, тіло, було на якісь кілька градусів теплішим, аніж тіла вбитих приблизно на годину раніше Мостового та Сердюка. А зі Стоцьким у Шварца були досить дружні стосунки, тож можу припустити, що в нього стріляв не Паша.

– І що з того?

– Нічого вартого уваги, так… Сам Стоцький, який так завзято відстрілювався й був убитий нашими хлопчаками, виявився на цілих дві години «свіжішим» за Шварца. Тобто лисого вбили не вони. Дивно…

– Дійсно дивно.

Маріуш позіхнув.

– Мабуть, я сьогодні встав надто рано. Доведеться куняти в офісі, якщо не виникне нагальних справ. Я сказав експертові, що він помилився. До вечора.

Авто, здавши назад, розвернулося, і невдовзі Маріуш уже мчав геть, залишаючи Ярослава наодинці з власними думками. Савицький повернувся і покрокував живописною алеєю, що вела крізь сосновий ліс до елітного котеджного масиву, серед якого знаходився будинок Барбари Красовської. Ярослав ясно зрозумів, навіщо Маріуш вимовив останню фразу – це був ультиматум. Йому пропонували забиратися геть і не каламутити воду. Але образи на старого товариша не було. Так, він мав рацію – тут не Ічкерія, навіть не Україна. Тут країна, яка є членом Євросоюзу, і такі події, які відбулися напередодні, могли вкрай негативно позначитися на рейтингу поліції. Голос суспільства, преса… Вже одне те, що він, опинившись у самому центрі кривавої м'ясорубки, навіть не був затриманий для давання офіційних свідчень, говорило про особливу довіру Маріуша до нього. Все було чесно.

Опинившись перед виконаними в середньовічному стилі ворітьми будинку Барбари Красовської, Ярослав, перед тим як натиснути кнопку домофону, поглянув крізь ковану решітку брами на подвір'я. Перед ним було типове помешкання людей, які не звикли обмежувати себе в коштах. Погляд вабив великий, дбайливо підстрижений газон із кущами у формі оленів і кумедного слоника. Газон був настільки великим, що поряд із кущами змогли поміститися ще й фаянсові гномики, що оточували Білосніжку, котра, сидячи на ослоні, розчісувала волосся; велика клумба з трояндами і тренажер для гри в гольф. Дещо віддалік виблискував блакиттю прозорої води басейн, а під стіною триповерхового будинку застигли кілька автомобілів, серед яких Ярослав зміг розрізнити «Ягуар» і «Бентлі».

– Я слухаю вас, – пролунало нарешті в домофоні після досить довгої мовчанки.

– Мені потрібна Барбара Красовська.

– Вас запрошено? – охоронець на тому боці явно нудьгував.

– Звичайно.

– Ім'я?

– Девід Рокфеллер.

Коротка мовчанка, після якої в динаміку щось зашурхотіло – очевидно, там перевіряли журнал записів відвідувачів у пошуках імені онука першого у світі мільярдера.

– На жаль, у мене вашого імені немає у списку, пане Девіде, – почулося нарешті.

Ярослав почав утрачати терпець.

– Ну от що, розумнику! Просто йди і скажи пані Барбарі, що до неї завітав Ярослав Савицький, інакше, бачить Бог, ти мене розізлиш!

Очевидно, тон останньої фрази подіяв – не більш аніж за три хвилини клацнув магнітний замок і хвіртка розчинилася, а в глибині подвір'я Ярослав помітив тендітну постать Барбари. Вона була зодягнена в рожеві коротенькі шорти й білу футболку, яка вигідно підкреслювала досить великі груди – результат роботи якогось до біса недешевого косметичного хірурга. Наблизившись, Барбара подала руку для привітання й мовила холодним діловим тоном:

– Рада вас бачити, пане Савицький. Чим маю завдячувати вашому візиту?

Від несподіванки Ярослав лише знизав плечима. Ця жінка не припиняла дивувати його, одного дня силоміць тягнучи у постіль, другого ж удаючи, що вони майже не знайомі. Що ж, він без зусиль зможе грати в її гру. Галантно вклонившись, Ярослав указав на теку, передану йому Маріушем, яку тримав у руці.

– Я закінчив вашу справу, пані Барбаро, і можу назвати людей, а також обставини, які привели до трагічних подій з вашим чоловіком.

Барбара зітхнула. Обличчя її за мить набуло скорботно-скам'янілого виразу.

– Мені боляче згадувати про це все. Що ж, ходімо в дім, там і вирішимо остаточно всі питання за розрахунками.

«Як швидко вона змінює личини, справжня актриса», – подумав Ярослав, а вголос сказав:

– Мені прикро, що я не встиг допомогти Євгенові живому, але зробив усе від мене залежне.

Просторий хол зустрів їх струменем прохолодного кондиціонованого повітря, блискучим виглядом інтер'єра у стилі хай-тек і луною, що відбивалася від високої стелі й супроводжувала кроки мармуровими кахлями. Без жодного слова Барбара провела Ярослава широкими сходами на другий поверх і розчинила перед ним двері кабінету, схожого на офіс голови правління потужного банку. Сівши за стіл із неосяжною скляною кришкою, Барбара простягла руку за текою, яку тримав у руці Ярослав.

– Сідайте, – вказала на один із стільців.

За три хвилини, переглянувши папери і світлини, Барбара пожбурила теку геть від себе. Деякий час сиділа, обхопивши голову руками. Ярославові впало в очі, що тонкі її пещені пальці відчутно тремтіли.

– Заберіть від мене це! – раптом нервово вигукнула вона. – Це дикі звірі. Я не бачу в них людських облич, лише вовчі морди…

Вона стрімко встала і підійшла до вмурованого у стіну сейфа. Швидко відрахувала потрібну суму й кинула перед Ярославом досить товсту пачку зелених банкнот.

– Ось, візьміть гроші і йдіть геть. Я хочу швидше викинути з пам'яті все, що сталося.

Ярослав мовчки встав, узяв гроші й розклав їх по кишенях. Барбара мовчки палила цигарку, повернувшись до нього спиною. Вона всім своїм виглядом підкреслювала, що не хоче бачити найнятого нею детектива бодай зайву хвилину. Справу виконано, розрахунок проведено – і життя перегорнуло сторінку. Вже стоячи у дверях, Ярослав раптом згадав про знахідку з квартири Мостового та Сердюка. Чи варто про неї згадувати після того, як усе закінчено? Навіщо це йому? Ні! Він просто повернеться і вийде у двері, щоб більше ніколи сюди не повернутися! Ніколи й нізащо!

– Ваша запальничка, Барбаро… – Цієї миті він міг заприсягтися, що її плечі відчутно здригнулися. Вона повільно повернулась і подивилася повз Ярослава.

– Що… Що вам ще потрібно?

– Я лише хотів вам сказати, що ваша запальничка, вона безумовно коштовна. Я її знайшов серед речей убивць вашого чоловіка. Очевидно, вони якимось чином викрали її у вас…