— А як вас прозвали, Сідалковський? — перебила його Ія.

— Аристократом… Ковбик нарік. Так і сказав: «Аристократ із Вапнярки».

— А воно вам личить. Ніби доповнює вас…

— Нас усіх щось доповнює і характеризує. Та й ми ще себе удосконалюємо. Принаймні нам так здається. Але що вдієш: така вічна тяга до вдосконалення форм. Від гіршого до красивого. Один замість того, щоб залишатися самим собою, підбріхує, — Сідалковський про себе не сказав ні слова. — Інший, щоб здатися вищим в очах ближніх, натягує на себе маску та так і йде з нею по життю, часто виконуючи роль, яка йому не належить. Одним дають прізвища, другі змінюють їх самі. Коли Баронецький у прізвищі другу літеру «а» заокруглив на «о», він став уже не Баранецьким, а Баронецьким. Бачте, що інколи з людиною робить одна малесенька паличка: прізвище ваше уже походить не від барана (ovis), а від барона. Карло Іванович з літери «п» зробив «л», — і вийшов не Карпо, як був раніше, а Карло. Одні це роблять для благозвуччя, другі — щоб самому собі здатися кращим…

— Ви філософ, Сідалковський.

— Ні, я тільки дружу з філософами, — не без гордості він показав на полички. — Але досить психоаналізів. Природа не терпить порожнечі. Коли одне щось скорочується, то друге видовжується…

«Ти маєш рацію, — погодився з Сідалковським його двійник. — Ти був Євграф Сідалко, а тепер — ти граф Сідалковський, аристократ із Вапнярки».

«Тільки без єхидства, — промовив до нього Сідалковський. — Я цього не люблю».

— Іє, — звернувся він до Надії, як перше. — А що б ото мені на дверях написати? Яку табличку повісити?

— А ви так і не хочете мені відповісти? Не хочете сказати, хто ви насправді, Сідалковський? — Вона наче й не чула його запитання, підвелась, підійшла до дзеркала і непомітно витерла сльозу, що залишала на її щоці ледь помітну борозенку.

— Ніхто. Я справді «ніхто». Я не жартую. Я вам кажу правду, в яку ви, Іє, мало вірите. Як усі жінки. Вам швидше хочеться красивої брехні, — Сідалковський зняв з вішалки краватку і розстебнув комірець. Ія мовчала. — Краще підкажіть, що я повинен написати та табличці.

— А що ви повинні написати?

— Я хочу почепити табличку на дверях: «Є. М. Сідалковський». Але хто? Хто такий Сідалковський? Двірник, сторож, піаніст, негідник, покидьок чи людина з красивим почерком і такими ж манерами?

— А ви напишіть: «Ніхто»! Просто ніхто. Сідалковський і все, — цілком серйозно промовила Ія.

Він був надто високої думки про себе, щоб у цих словах помітити іронію. Тому так само серйозно відповів:

— Для людей цього мало. Вони повинні знати. Хай хоч фальшиве, але конкретне. А може, написати: «Сідалковський-адвокат»? Але кому тепер адвокати потрібні?

— Це не підходить, — сказала Ія.

— А стоматолог?

— А якщо у когось розболяться зуби? Що ви тоді робитимете? Вже краще й справді адвокат.

— Але адвокати ще людям потрібні.

— Ви так гадаєте? А чому вам все-таки не написати, ким ви є насправді?

— Ви з мене смієтесь. Не можу ж я написати: «Сідалковський — секретар-референт «Фіндіпошу», як це часто пишуть на цвинтарних пам'ятниках: «Тут похований кандидат наук»… Ні, Іє. Я люблю жарти, але треба, щоб вони хоч трохи нагадували щось реальне.

— Напишіть: тут живе музикант…

— У нашому дворі всі діти вчаться на Бетховенів, Чайковських і Лисенків. Я не хочу ризикувати, — похитав головою Сідалковський.

— Напишіть, зрештою, що артист!

— Краще, але дівчатка люблять автографи.

— Футболіст? — вгадувала Ія голосом школярки, якій сподобалася нова гра.

— Модна професія, але, — Сідалковський склав носовичок учетверо. — Але я віддаю перевагу не ногам, а інтелекту!

— Тоді філософ! Ви ж філософ, Сідалковський. Чому б вам і справді на дверях не почепити таблички: «Сідалковський-філософ». Це, по-моєму, теж ні до чого не зобов'язує.

— Не беріть мене на котурни, Іє. Кості кинуто! Свистать усіх нагору! — він акуратно і так красиво вивів на папірці своє прізвище, що Ія полюбила його ще більше. — Але у мене до вас невеличке прохання: цю записочку граверу подайте, будь ласка, ви…

— Вона так гарно написана, що за неї нема чого соромитися. Чому б вам цього не зробити самому?

— Мені, Іє, незакінчена вища освіта не дозволяє.

— Гаразд, — посміхнулася вона і раптом поцілувала Сідалковського в щоку. — 3 вами, Сідалковський, легко і в той же час так важко…

— Не перебільшуйте. А тепер уперед! — Він підставив Ії лікоть.

Гравер, віком не старший за Сідалковського, мовчки взяв текст, прочитав як майстер, що робить написи на пам'ятниках, і з олімпійським спокоєм почав виводити такі гарні літери, що Сідалковський не стримався і підійшов ближче, заздрісно дивлячись на золоті букви, які з'являлися на срібній табличці, наче перші сліди на першому снігу. Посмішки у майстра він не помітив. Навіть у кутику губ.

— Гм, — мугикнув Сідалковський, немов наслідував Ковбика, коли нічого не розумів.

— От і все, — защебетала Ія, розрахувавшись, — товаришу філософ.

— Він так нічого й не сказав?

— А що він мав казати? — здивувалася вона, довірливо заглядаючи йому в очі.

Сідалковський мовчки обняв її за плечі й з універмагу повів у «Грот», де готували каву-глясе з присмаком суниць чернігівського лісу.

«Понеділок — важкий день навіть для Адама», — подумав Сідалковський, дивлячись на розпухлий ніс касира «Фіндіпошу» Баронецького-Кухлика, що нерішуче переступив поріг кабінету.

— Що у вас, Адаме? — запитав Сідалковський батьківським тоном, бо, як знаємо, мав уже на це право.

Адам у відповідь тільки шморгнув набряклим носом — чи то від сліз, чи то від перепою.

— Все ясно, — зрозумів Сідалковський. — Почалося справжнє сімейне життя. Плід з дерева пізнання і зла ви з Євою вже з'їли, і тепер Єва хоче на волю, туди, «де парус одинокий в тумані моря біля Ялти».

— Я приніс вам заяву. Вона пізно повертається додому. Буває, взагалі не ночує дома. Каже, що я їй набрид, як гірка редька.

— Перебільшує, — проказав Сідалковський і показав Адамові на стілець. — Я думаю, ви для Єви були засолодким.

— Навіть по імені мене не називає, — поскаржився Адам і поглянув на Сідалковського з надією.

Сідалковський сів на краєчок стола і, прибравши свою улюблену позу, розпочав, навіть не глянувши на подану Адамом заяву.

— Жінка — це кімнатна квітка, Адаме. Вона любить затишок, сонце і нормальну температуру. Коли ж цього нема — вона в'яне за кращим, ніж ви, садівником.

— Але я створив їй такі умови, — розвів руками Адам.

— Мабуть, перегріли. Додаткове тепло і підживлення призводить до додаткових паростків, — відповів Сідалковський. — А може, вона посіяна не на тому грунті? Ваша Єва, Адаме, очевидно, не дуже декоративна. До життя у затишній кімнаті вона не пристосована. Тим більше, на шістнадцятому поверсі. Може, вона — як гератекорпус аренаріус? — Сідалковський зіскочив зі столу. Адам здивовано глянув на нього і нічого не зрозумів. — Гератекорпус аренаріус — це по-нашому перекотиполе. Такій рослині потрібний степ і вітри, коріння вони глибоко не пускають. Навіть у Києві.

— Що ж мені робити? — тихо запитав Адам.

— У цих випадках квіти виймають з горщиків, як кохання із серця, і насаджують туди тих, що добре приживаються.

— А що ви мені порадите?

— Будьте мужчиною, Адаме. Вас ним створила природа, хоч релігія намагається переконати профспілку, що бог. Будьте, Адаме, мужчиною, — говорив Сідалковський, і складалося таке враження, що він більше дбає про красу свого стилю, ніж про розбиту молоду сім'ю. — Це єдине благо, яке нам дала природа. Не будьте ганчіркою. Жінки не люблять таких. Пам'ятайте, — голос Сідалковського бринів, як струни гітари у місячну ніч, — кохання не видається по спецталончиках, як молоко у «Фіндіпоші». Його потрібно завойовувати. А завоювавши — відстояти.