Компромісне рішення було прийнято одностайно, і раптом невеликий корсіканець не з'явився на роботу. Не з'являлась на роботу й Зося. Ковбик інтуїтивно відчував, що починається новий детектив Жоржа Сіменона. Другий після Адама і Єви.

— Мені ці детективчики вже починають приїдатися, товаришу Сідалковський, — напівофіційно заявив Стратон Стратонович. — Я через тиждень їду у відпустку. За мене лишається Арій Федорович… Нещадим.

При згадці про Нещадима Сідалковський відчув, що крісло під ним почало розклеюватися і вгинатися. Одна ніжка стала коротша за другу.

— У мене серце не воляче. Я хочу спокійно дожити до пенсії. А там хоч потоп, — Стратон Стратонович дав зрозуміти, що всім можна розходитися, а Ховрашкевичу — залишитись.

«Що з Граком? — думав Сідалковський. — У весільну подорож ніби рано, вони ж іще не розписалися. Грак же мав брати мене й Маргариту Ізотівну за свідків».

Євграф акуратно склав у шухляду свої профспілкові папери, помережані гарним почерком, зачинив стіл і вийшов на вулицю. Там зупинив єдине таксі, яке ходило по Кобилятину-Турбінному і постійно не виконувало плану.

«Дай цьому йолопові талончики. Не будь піжоном. Не корч із себе аристократа. Він все одно їх продасть. Не плати грошима», — підказував Сідалковському-другому Сідалковський-перший.

«Не можу. Розумієш, не можу. Мій костюм, моя манера мені не дозволяють. А якщо лайнеться: «Знову мені ці талончики. З вами виконаєш план!» Вибач, але не можу».

«Так хоч не давай чайових. Досить з нього й того, що на лічильнику! Ще й по дорозі прихопить когось».

«А як не прихопить?»

— Вам який номер? — перебив його роздуми водій.

— Шістнадцятий.

— Це до генерала?

— Так. Ви знаєте генерала?

— А хто його в нашому місті не знає? У ресторані не раз доводилося бувати разом…

— Ось тут, будь ласка, — Сідалковський витяг карбованця.

«У кишені ж є дрібні. Глянь на лічильник. Для чого ти йому тикаєш карбованця?»

— Здачі не треба, — зупинив водія жестом. А про себе подумав: «На обід позичатимеш у Маргарити Ізотівни. І тобі не соромно?»

Хвіртку відчинила Зося і, приклавши довгий палець до тоненьких безкровних вуст, прошепотіла:

— Тс-с-с!

Сідалковський зробив кілька кроків навшпиньках, ніби наближаючись до курника і боячись сполохати курей, ступив на територію володіння Чудловських. Цербер лежав під грушею і, висолопивши червоного язика, дихав так, ніби щойно закінчив біг на далеку дистанцію. Філарет Карлович сидів у шезлонзі під яблунею. На колінах у нього лежала рушниця, а на траві стояла дашком величезна книга. Очевидно, довідник, бо генерал читав тільки військові довідники. Інших книг він не визнавав, вважав, що то все непотріб. Під довідник заліз кіт Досифей, вистромивши з-під нього хвоста, що стирчав попелястою трубою.

Грака ніде не було видно. Зося стояла перед Сідалковським, і в її очах світилися благання і надія. На лівій щоці залишилася глибока борозенка, вказуючи на те, що в Зосі ліва слізна залоза працює активніше, ніж права.

— Що трапилося? — тихо запитав Сідалковський.

— Євмен здурів! — повідомила вона, і з чистого волошкового ока Зосі потекла ще одна сльозинка. — Забрав заяву із загсу. Батько каже, що йому тільки прописка була потрібна, а не я. Тепер розписуватися не хоче… Він обдурив мене…

— Де він? — запитав Сідалковський і відчув, як у нього розходяться в ширину плечі, а біцепси твердіють під нейлоновим рукавом білосніжної сорочки. — Де він?

— Там, — показала рукою Зося. — Батько загнав його до льоху. Оце тепер стереже і каже, живим не випустить. На двері почепив новий замок і забарикадував колодою. Хліб і склянку води я подаю йому через душник, на шнурочку. Але батько від сьогодні заборонив. Сказав, хай розсіл з бочки п'є. А в нього погано з шлунком…

— Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.

— Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом…

Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:

— А, це ви, Сідалковський!

— Дзень добжий! — привітався Сідалковський.

— Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як… — він хотів було додати «як ви, Сідалковський», але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.

— О, то є дуже погано, Філарете Карловичу — він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.

— А що я маю робити? Я народився і виріс в Україні.

— Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно…

— Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи…

— Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше — рідну мову. Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.

Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. «Не вистачає матерії, — подумав Сідалковський. — Не той розмір. Очі більші за повіки».

— Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?

— Я його посадив до льоху…

— Посадив — м'яко сказано. Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?

— Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський… Цей миршавий пес два тижні…

— Я знаю, — перебив його Сідалковський. — Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.

У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський повільно опускався, намацуючи ногами сходи. У тендітний ніс Сідалковського вдарив запах вогкості й торішніх квашених огірків. Очі поволі почали звикати до темряви.

— Грак, ви живі?

— Йди прямо, козаче. Можеш з гордо піднятою головою. Тобі не личить її так низько опускати. Тут усе високе.

— Ви ще здатні цитувати Сідалковського? Я вас радий побачити, Грак, але поки що не можу. Прийміть мої вітання з темряви. Де салютант! Я вас вітаю, мій непокірний друже!

— Я тебе також, Сідалковський. Вибач, але немає де посадити тебе. Поступаюсь своїм троном у вигляді кружків від діжки. Можеш не боятися. Я їх висушив і витер. Твоїм штанам нічого не загрожує. Ти, здається, слова «штани» не любиш. Пардон, Сідалковський, брукам…

— Як ви тут поживаєте, Грак? — перебив його Сідалковський.

— А як може поживати приймак, який одружився на дівчині заради прописки?

— Але ви, здається, відмовилися одружуватися. Ви, певно, вважаєте, що два штампи в паспорті — то зайва розкіш…

Грак мовчав, колупаючи ногою цемент.

— Що ви все життя там шукаєте, Грак?

— Така звичка, — буркнув той.

— Ви почали нечесну гру, Грак. Я вам радив викинути трохи совісті, але не всю. Ви перестарались. Цо занадто, то не здраво, як кажуть поляки.

— Слухайте, козаче, але я не можу. Я їй лише носом до грудей дістаю.

— Малі чоловіки завжди любили високих жінок. Не корчте з себе оригінала.

— Але я не можу. Розумієш, не можу…

— Для чого ж ви розпочали гру? Я ненавиджу найбільше тих людей, які підводять друзів… А моя честь? Ви про неї подумали, Грак? Як тепер на мене дивитимуться Зося, генерал, Королева Марго? А ви мені — груди… «Дістаю носом до грудей». Вам потрібні груди чи робота у «Фіндіпоші»?

Грак перетравлював думки, прилігши на купу соломи, на яку квадратиком падало сонячне проміння.

— Ковбик цікавився вами. Обіцяв піти у відпустку. А що це означає — гадаю, вам розшифровувати зайве. За нього залишається Нещадим. Профспілка при всій любові і приязні до вас, Грак, буде безсила.

У льоху повисла підвальна тиша. Грак мовчки сопів і цим порушував тишу у погребі Філарета Карловича Чудловського.

— Тесть, я дивлюсь, до вас почав позитивно ставитися: охороняє вас з рушницею і з псом. Такої честі не мав, здається, навіть Аль Капоне… Принаймні Цербера при цьому не було.