Ховрашкевич не міг залишитися осторонь будь-яких починань і запропонував висадити в саду, крім фруктових дерев, ще й декоративні кущі, а кущ калини схрестити з кущем шипшини і вивести з них третій, найменувавши його умовно: «Фінкашип», що доступною мовою означало: «Фіндіпошівська калино-шипшина». Кущ мав бути символом великого винаходу Ховрашкевича. Тому навколо нього він порадив розбити ще й еліпсоподібну клумбу і висадити на ній гладіолуси та тюльпани, увінчавши все це табличками двома мовами: мертвою і живою — латинською та українською.

Карло Іванович, благополучно переживши сімейні потрясіння і ювілей Мацести Єлізарівни, на честь знаменної дати дав слово пройти пішки від Києва до Лубен і між цими двома пунктами загубити ознаки своєї професійної хвороби.

Єва Гранат, оскільки не належала до членів профспілки «Фіндіпошу», мала зовсім інші наміри, але тримала їх у секреті навіть від Сідалковського, хоч запевняла його, що вона з ним ділиться, як сама з собою.

Сідалковський виношував свої ідеї, як Ховрашкевич — теорії. У нього їх було кілька, але жодна з них не подобалася консервативному Ковбику, який вбачав у них щось нове. Тому ні одна з його ідей поки що не знайшла свого втілення. Сідалковський намагався подати третю ідею — про ювілейний концерт «Фіндіпошу», який збирались дати своїми силами, але Ковбик поламав і це:

— Може, ви мене примусите витанцьовувати ще й «метелиці»?

У вівторок після понеділка у «Фіндіпоші» мали ділити гроші, а точніше — преміальні в зв'язку з сорокаріччям установи. Цієї урочистої хвилини фіндіпошівці чекали з таким самим нетерпінням, як запеклі футбольні уболівальники чекають фінального матчу на кубок. Один Чигиренко-Рєпнінський знову, здавалося, ще більше заріс і, бродячи по своїй фіндіпошівській майстерні, був глибоко переконаний, що сьогодні таки футбольний день. Бо про всі події, як ми вже писали, він дізнавався в останню чергу і тепер мав підстави виявляти своє демонстративне незадоволення:

— Світ захопився футболом. Людство деградує і котиться вниз за м'ячем. Вони відвідують стадіони, а не музеї, сидять біля телевізорів замість того, щоб побувати на виставці художників-передвижників.

Масик Панчішка ж навпаки — про преміальні дізнавався завжди першим, хоч нікому й не казав до моменту розподілу. Він ходив коридором, і в збудженому промінні його поглядів жовті стіни «Фіндіпошу» ставали такими рожевими, як півонії.

Михайло Ховрашкевич знав не тільки про преміальні, а й навіть про те, що він і Масик, як передові вчені філіалу науково-дослідного інституту призначаються Ковбиком на посади старших наукових співробітників. Але він свій секрет, як і своєї теорії, не міг довго тримати при собі і при першій нагоді намагався поділитися «по секрету» з усіма підряд, звісно, з одним-єдиним проханням — нікому про це ні слова.

Довгождані хвилини наближалися. На алеї майбутнього фіндіпошівського саду з'явився Адам Кухлик з дамською сумочкою в руках і Карло Іванович Бубон, який супроводжував свого молодого підопічного.

— Час розплати настав, — процитував Сідалковського Масик.

Бубон невдоволено зиркнув на нього, бо, чесно кажучи, Масика він трохи недолюблював. А може, просто згадав Сідалковського, якому доведеться, як завжди, казати:

— Шановний, не в грошах щастя.

— Тоді, Карле Івановичу, я від щастя відмовляюсь.

— Уже пізно, шановний, наберіться мужності і відмовтесь ще й від преміальних.

Бубон знав, що у «Фіндіпоші» щасливий тільки той, хто присутній. У Ковбика було серце м'яке й тепле, і коли він дивився комусь у вічі, то вже не міг відмовити. Але коли тих очей він не бачив перед собою, то й ті заочні очі уже не бачили преміальних.

Збори були зібрані нашвидку, до кабінету зійшлися майже всі фіндіпошівці. Ми кажемо «майже всі», бо двох не було: Ховрашкевича і Нещадима. Перший несподівано помчав униз до вольєрів, де за його точними підрахунками з хвилини на хвилину мали з'явитися на світ одразу кілька «шепеонів» (їх появу він зобов'язався приурочити до цієї знаменної дати, бо був певний, що цей день — день великого відкриття в історії людства, день безсмертя його «третьої теорії»). Другий — Нещадим — за висловом Ковбика, «шукав правди і адвоката в столиці» й обіцяв «аншефові» ні свого звільнення, ні отого телефонного дзвінка до Бубона так не залишити. Незважаючи на загальне піднесення, настрій у більшості був на трійку. Стратон Стратонович сидів за столом, як тінь Нещадима, і казав:

— Нещадим зіпсував увесь парастас. Чого доброго, доведеться відмовитися від ювілейного бенкету… З такими тонюсінькими губами, — продовжував Ковбик, — людиною ніколи не будеш. Але досить про це… В зв'язку з тим, що обстановка трохи загострилася, давайте, тільки коротко, свої пропозиції.

Він зайняв своє місце в президії. Поруч нього, як народні засідателі, сіли Бубон і Панчішка. Стратон Стратонович скидався на народного суддю, але без крісла з високою спинкою. Тут, як і на суді, мав право голосу кожний, але не кожне те слово щось важило. Важило тільки останнє. А останнє слово завжди було за Стратоном Стратоновичем, і він свою промову закінчував так:

— Я думаю, товариші, що час уже дебати й припинити. Мені здається… — Він не договорив. Бо на порозі несподівано з'явився його улюбленець Ховрашкевич. Обличчя Михайла Танасовича було біле і бліде, як смерть, хоч тієї смерті ніхто ніколи в очі не бачив.

— Шепеони є, — голосно заявив Ковбик і вийшов із-за столу, щоб (так усі подумали) потиснути наукову руку Ховрашкевича.

Ховрашкевич послав у бік Стратона Стратоновича нищівний погляд, який прирівнювався до пострілу з рушниці, але з холостим патроном.

— Шепеонів нема, — відкотився назад за стіл Ковбик.

— То, я вам кажу, нема ондатр і їжаків, — трагічним голосом мовив Ховрашкевич.

— Як?! — вихопилося в усіх.

— А от так: загинули усі піддослідні тваринки…

Звістка, яку він приніс, за силою поступалася хіба що землетрусу. Усі, як пишуть у нарисах, затамували подих. Стратон Стратонович теж.

— Ніколи б не подумав, що вівторок може бути важчим, ніж понеділок, — нарешті промовив Ковбик. — От вам і ювілей.

— Життя зіткане з протиріч, — тихо прошепотів Сідалковський. — Від радісного до трагічного один крок, як від любові до ненависті, як від ювілею до…

— Про що ото ви там шепочете, Сідалковський?! Вам що, щось відомо про це?!

— Та ні. Я кажу, що від ювілею до реорганізації — один крок…

— То, пробачаюсь, — спалахнув Ховрашкевич, — але то ви кажете дурницю. Ніякої реорганізації тепер не буде… Ми уже на порозі нововідкриття…

— Уже за порогом, — перебив його Ковбик.

— На порозі, Стратоне Стратоновичу! І цей удар нас із колії не виб'є. Якщо не до сорокаріччя, то до вашого п'ятдесятиріччя… Тобто до нашого п'ятдесятиріччя, а вашого шістдесятиріччя, Стратоне Стратоновичу, я таки шепеонів виведу… Шепеони — це смисл мого життя…

— Жаль тільки, що я їх не дочекаюся… Так без шапки і на пенсію вийду…

— То ви так даремно. Дочекаєтесь. І я особисто в це вірю.

У хвилини своїх найбільших винаходів і потрясінь Ховрашкевич вважав, ніби «Фіндіпош» існує тільки тому, що на світі живе Стратон Стратонович. Вони начебто створені один для одного. Принаймні Михайло Танасович колись так про це подумав і тепер бажане сприймав за реальне.

— То я вам так скажу, — натхненно, як поет, запалювався він, — не буде Стратона Стратоновича — не буде й «Фіндіпошу». Бо «Фіндіпош»… То я не тому так кажу, що тут сидить Стратон Стратонович. То я так можу сказати навіть тоді, коли його нема… Так от, я кажу… «Фіндіпош» існує, поки живе… Точніше, поки з нами Стратон Стратонович, доти з нами й «Фіндіпош». Бо вони, то я так собі мислю, начебто природою створені один для одного. Я особисто не уявляю «Фіндіпош» без Стратона Стратоновича, як і Стратона Стратоновича без «Фіндіпошу»…

— Ну, ну, — поблажливо казав Ковбик. — Досить вам уже про це, Михалку. Незамінимих у нас нема.

— Є, — заперечував Ховрашкевич. — То, я вам кажу, є…