— Шість пар колючих, шість пар м'яких…

— Але, то я перепрошую, — втрутився Ховрашкевич, — з ондатр: чотири самки і два самці. З їжаків то буде навпаки: самців чотири, самочок — двійко…

— Це по лінії Євмена Миколайовича. У нього диплом з відзнакою, і, я думаю, він зуміє відрізнити самця від самки, — кинув репліку Сідалковський.

— Але я вас от про що попрошу, Сідалковський, — задимів цигаркою Стратон Стратонович. — Як можна швидше! Ми тим часом тут усе як слід обдумаємо… Наказ про відрядження, Маргарито Ізотівно, підготуйте негайно, а ви, Карле Івановичу, видайте гроші! І ще одне: розподіл про преміальні доведеться, Карле Івановичу, переглянути… Ми, здається, у першому варіанті дещо суб'єктивно підійшли до цієї важливої фінансової справи, — мовив Стратон Стратонович і по-батьківськи глянув на Сідалковського, чого раніше за ним не водилося.

— Грак, — звернувся Сідалковський до Євмена Миколайовича, коли вони залишили кабінет, — ви помітили приступ службової совісті?

— У кого? У мене? — перепитав той.

— Від скромності ви не помрете. Для чого це перебільшення? Де ж у вас совість, Грак? Ви ж самі мене запевняли, коли збирали у відро «золотий дощ» «генерала» Чудловського, що совісті у вас давно нема. Не у вас приступ, Грак, у вашого керівника — Стратона Стратоновича. Але в цьому ваша заслуга і трішки моя. Я йому подав ідею, ви її будете здійснювати. Грак, пам'ятайте, ніщо людей не робить такими добрими, як горе. А от така неприємність, як смерть ненароджених шепеонів, зробила Стратона, Стратоновича об'єктивним. Після цього, можливо, і вам, Грак, перепадуть преміальні, хоч у «Фіндіпоші» ви працюєте без року три дні.

Вони вийшли на вулицю. Над «Фіндіпошем» піднімалося сонце. Ртутний стовпчик загрожував розірвати скло і ударити срібним фонтанчиком у небо. Настрій у Сідалковського був бадьорий і життєрадісний. Хотілося любові, тепла і смаженої картоплі на салі, та свіжих червоних помідорів до ковбасок по-львівськи.

— Сідалковський, — казала Ія, — я вам не мама і не Тамара.

— Я знаю, — спокійно відповів Сідалковський. — Ви щось середнє між ними.

— Сідалковський, — загрозливо повторила вона. — Ви жартуєте з вогнем!

— І це я знаю. Але й вогонь, Іє, не вічний, як, скажімо, батареї парового опалення. Вони час від часу теж охолоджуються…

— Що ви цим хочете сказати?

— Тільки одне: настало літо, опалювальний сезон закінчився…

— Ви хам!

— Ви мене з кимось плутаєте! Ні до Хама, ні до Іагофета, як і до Сіма, я не маю ніякого відношення. Я мав пряме відношення свого часу до вас, але…

— Доказуйте, — Ія сіла у єдине крісло Сідалковського і, демонстративно пускаючи дим, глянула у його красиві очі.

— Іє — лагідно мовив Сідалковський. — У рамках можливого я чесний і порядний чоловік. Я граю в чесну гру, не виходячи з рамок. Ви ж починаєте ламати їх і претендуєте на більше… Двічі одружуватися — це розкіш. Це все одно, що брати у кредит дві дорогі речі на одну малу зарплату. Я собі цього дозволити не можу…

— Але я не повія…

— Іє, — Сідалковський підійшов до неї і опустився на коліна. — Ви мене ображаєте. Для чого так різко? Можна сказати ж лагідніше. По-європейськи…

— Йдіть ви до біса зі своєю Європою!

— Але ми ж, Іє, живемо теж у Європі. Ви коли-небудь над цим задумувалися?

— Сідалковський, — раптом тихо промовила вона. — Я вас кохаю. Я без вас не можу… Я звикла до вас, а ви мене останнім часом весь час уникаєте… Ви десь ночуєте, вас цілими днями не буває вдома… Я без вас почуваю себе…

— Не потрібно цих монологів: все, що робиться, — пам'ятайте, тільки на краще. Я уникаю вас, щоб вам стало легше… Щоб ви звикали до майбутнього… Я з вами одружитися не зможу, Іє. У мене ще залишилося трохи сумління. Я скромний і вдруге не зможу глянути вашій мамочці в очі… Я не витримаю цього. Я не переживу…

— Але ми… Ми можемо виїхати, Сідалковський…

— У Генуї я вже був. У Венеції теж. Чудові міста! Але мені більше до душі Київ… Я ще не був у Парижі, але туди ви не зможете організувати поїздки…

— А якщо зможу?

— Це ви серйозно?

— Цілком. У нас у тресті є путівки…

— Тоді я згоден, Іє… Але тільки після Спиридонівки… Я спочатку з'їжджу у Спиридонівку, а тоді вже ми з вами махнемо в Париж… Але не назовсім. Ви ж знаєте мій непостійний характер… З моїм характером і в Парижі довго не проживеш. Та й до всього, як казала одна моя знайома із Тулузи, Париж має більше слави, а Київ — краси. А я, як ви знаєте, не так люблю славу, як красу…

— Боже, який ви блазень, Сідалковський, який ви блазень!

— Ви в мені розчарувалися?

Ія мовчала. Сідалковський підвівся і глянув на неї.

— Іє, я не великий Гейне. Біля ваших красивих ніг я не можу ні плакати, ні ридати…

— Звичайно, ви тільки насміхаєтесь…

— Я не сміюсь. Мій сміх — крізь сльози. Але кому це тепер потрібно? Тепер, Іє, плакати не модно…

— У Європі ж не плачуть, — передражнила вона його.

— У Європі, Іє, плачуть. А ми сміємось. Вашу руку, Іє! Але, попереджаю, не назавжди. Щоб потім ви мені не докоряли. Будемо вести чесну гру: ви мені подобаєтесь, поки подобаєтесь. Я вам теж. Як тільки прийде кінець коханню і почнеться велика, скажемо, неприязнь, будемо прощатися без докорів і ридань.

Сідалковський переодягся, узяв на плечі новенький рюкзак і, поцілувавши Ію, як молодшу сестру, котру залишили для догляду, попрямував на вокзал.

— Я вас проведу, Сідалковський. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…

— Іє?! Проти вас?! Ви з мене насміхаєтесь!

— Сідалковський, з вами можна говорити серйозно?

— А як ми до цього говорили?

Вона не відповіла. Ія думала про щось своє. Сідалковський думав про те, як вони ловитимуть отих ондатр та їжаків і чи справляться зі своїм завданням. Філарет Карлович довго не дозволяв брати амфібію. Казав, що то ще не придане Грака. І взагалі, він його ніколи не матиме. Але Чудловського вговорила Зося, мотивуючи тим, що про це просив сам Ковбик.

— То куди ж ви поїдете? — поцікавився тоді Філарет Карлович.

— У Спиридонівку.

— У Спиридонівку?! — перепитав Чудловський якось перелякано, і Сідалковський відчув, що там криється ще якась таємниця. — Ви б ліпше з'їздили в Харлампівку. Це ближче, там більше боліт і лісів…

— Ми подумаємо, — відповів Грак.

— А що тут думати? Їдьте, куди кажу! — розсердився Чудловський.

— Ми так і зробимо, — запевнив його Сідалковський, багатозначно наступаючи на великий черевик Грака. — Поїдемо у Харлампівку, — запевнив він Філарета Карловича, хоч у душі уже твердо поклав собі відвідати загадкову, як і все в Чудловського, Спиридонівку…

— Іє, — Сідалковський взяв її за руку. — Я зараз у Кобилятин-Турбінний. А звідти з Граком у відрядження…

— У вас є жінка, Сідалковський? — глянула вона йому в очі…

Сідалковський, заплющивши їх, заперечливо похитав головою.

— Не брешіть, Сідалковський. Я відчуваю…

— Давно ви, Іє, відчуваєте те, чого не відчуваю я?

— Я по ваших очах бачу!

— Але я ж їх заплющував…

— Все одно, Сідалковський. По вас видно..

— Гаразд, Іє. Я вас обіймаю і цілую, як раніше. До побачення. На нас ждуть подвиги в ім'я науки і експериментів.

— Почекайте, Сідалковський. Ще не все…

— Що ще? — насторожився він. — Зараз будете бити?

— А ви боягуз, я бачу.

Сідалковський не відповів. Але в її голосі відчув щось неприємне і несподіване.

— Я забула сказати: вам прийшов лист. Від матері… Що ж ви видаєте себе за сироту? Мати переживає… Я дозволила собі прочитати… Хоча б написали їй листа, коли… Коли не маєте змоги приїхати, — на слові «змоги» вона зробила докірливий наголос. — І, крім того, я ніколи не думала, що ви…