З політичних причин, які неможливо пояснити, не згадавши історії нещасної Польщі, мій батько, граф Біловський, залишив 1830 року Варшаву й переїхав до Лондона. Він розтринькав свою величезну маєтність, занапастивши мою матір, яка померла з горя. Коли помер і він, мені залишилася в спадок лише тисяча стерлінгів ренти і дві чи три вуздечки, непотрібність яких я оцінив пізніше.
Не можу без хвилювання згадувати ті часи, коли я дев’ятнадцяти-двадцятирічним юнаком звів нанівець цю маленьку спадщину. Лондон був справді чарівним містом. Я найняв симпатичну холостяцьку квартиру на Пікаділлі.
Пікаділлі! Магазини, палаци, метушня,
Вихор щастя й шелест свободи.
Полювання на лисиць із бричок, прогулянки в екіпажах у Гайд-парку, раути, невинні розваги зі служницями Венери з Дрюрі-Лейна забирали весь мій час. Ні, не весь. Лишалася гра, і почуття синівської любові спонукало мене до того, щоб відновити спадок покійного графа, мого батька. Гра — причина того, про що я розповім і що так дивно перекрутило моє життя.
Мій приятель лорд Мелмсбері повторював безліч разів: «Мушу повести вас до чарівної жінки, яка живе на Оксфорд-стріт № 277, до міс Говард». Одного вечора я погодився. Це сталося 22 лютого 1848 року. Господиня була справді напрочуд гарна, й гості справили чудове враження. Крім Мелмсбері, я зустрів там чимало знайомих: лорда Клебдена, лорда Честерфілда, сера Френсіса Монжуа, графа д’Орсей. Грали в карти, потім перейшли до розмов на політичні теми. Події у Франції були основною темою, й гості без кінця сперечалися щодо наслідків бунту[42], який спалахнув саме того дня у Парижі. Про це повідомив телеграф. Доти я ніколи не цікавився політикою. Тож не знаю, що забрав собі в голову, коли з усім запалом моїх дев’ятнадцяти років заявив: новини з Франції означають, що завтра буде Республіка, а післязавтра — Імперія…
Присутні зустріли мою дотепну вихватку стриманими усмішками і спрямували погляди на одного з гостей, що сидів п’ятим за карточним столиком, де припинилася гра.
Гість також усміхнувся, підвівся й попрямував до мене. Він був середнього зросту, навіть низький, утиснутий у синій редингот. Погляд його блукав десь далеко.
Усі присутні весело спостерігали цю сцену.
— З ким маю честь? — спитав він приязно.
— Граф Казимир Біловський, — відповів я різко, аби довести, що різниця у віці не є поважним мотивом, котрий виправдовує його запитання.
— Отже, любий графе, в разі, якщо ваше пророцтво збудеться, сподіваюся, ви не відмовитеся завітати в Тюїльрі, — сказав гість у синьому рединготі.
І додав, вирішивши нарешті представитись:
— Принц Луї-Наполеон Бонапарт.
Я не відіграв жодної ролі в державному перевороті й не шкодую з цього приводу. Дотримуюся принципу, що іноземець не повинен втручатися в заворушення у чужій країні. Принц оцінив мою скромність і не забув юнака, котрий став для нього таким щасливим пророком.
Мене в числі перших він запросив до Єлісейського палацу. Мій успіх було остаточно закріплено наказом Наполеона Малого[43]. Наступного року я став камер-юнкером і з ласки імператора одружився з дочкою маршала Репето, герцога де Мондові.
Без найменшого докору сумління скажу, що цей шлюб не був тим, чим мав стати. Графиня, старша за мене на десять років, була незлагідна й не дуже гарна. До того ж її родина вимагала дотримання всіх правил користування приданим. Таким чином, на той час я мав лише двадцять п’ять тисяч ліврів платні як камер-юнкер. Сумна доля для того, хто відвідує графа д’Орсей і герцога де Грамон-Кадерусса. Що б я робив, якби не прихильність імператора?
Одного весняного ранку 1862 року я сидів у своєму кабінеті й переглядав кореспонденцію. Там був лист від його величності, який запрошував мене на четверту годину до Тюїльрі, а також лист від Клементіни, де вона повідомляла, що чекатиме мене о п’ятій у себе. Клементіна була та красуня, задля якої я творив безумства. Особливо пишався тим, що одного вечора в Мезон Доре відбив її в князя Меттерніха, котрий був нею дуже захоплений. Весь двір заздрив цій перемозі. Я був морально зобов’язаний взяти на себе весь тягар. До того ж Клементіна була такою чарівною! Сам імператор… Решта листів, Боже мій, решта листів були рахунками постачальників цієї красуні, яка, попри мої стримані докори, вперто надсилала їх до мого сімейного вогнища.
Ті рахунки пересягнули сорок тисяч франків. Сукні й бальні туалети з салону Гагелен-Опрігец, що на вулиці Рішельє, 23; капелюшки й парики від мадам Александрін з вулиці д’Антен, 14; численні спідниці й білизна від мадам Полін з вулиці де Клері, 100; рукавички «Жозефіна» з Віль-де-Ліон, що на вулиці Шоссе-д’Антен, 6; фуляр з Маль дез Енд, носовички Ірландської компанії, мережива з салону Фергюсон, живильне молочко з Канде. Це живильне молочко з Канде мене особливо вразило. У рахунку значилося п’ятдесят один флакон. Шістсот тридцять сім франків п’ятдесят сантимів за це живильне молочко, яким можна було б пом’якшити шкіру ескадронові з сотні гвардійців!
«Так далі тривати не може!» — сказав я собі, поклавши рахунки до кишені.
За десять хвилин до четвертої я проминув хвіртку Каруселі.
У приймальні ад’ютанта натрапив на Бачіокі.
— Імператор застудився, — сказав він мені, — не залишає кімнати й наказав, коли ви з’явитеся, провести до нього. Ходімо.
Його величність у куртці з нашивками й панталонах, що нагадували козацькі, стояв задумливий біля вікна. Видно було, як під теплим дощиком колихаеться, виблискуючи, бліда зелень Тюїльрійського саду.
— А! Ти прийшов, — сказав Наполеон. — Візьми сигарету. Здається, ви з Грамон-Кадеруссом вчора ввечері добре порозважалися в Шато-де-Флер.
Я задоволено всміхнувся.
— Як, Ваша величність вже знає?..
— Знаю, дещо мені відомо…
— Чи знає Ваша величність, що сказав наостанку Грамон-Кадерусс?
— Ні, але ти мені повідомиш.
— Так от, нас було п’ятеро чи шестеро, я, Віль-Кастель, Грамон, Персіньї…
— Персіньї, — зазначив імператор, — даремно афішується з Грамоном після того, що плете Париж про його дружину.
— Безумовно, сір. Так от, певно, тому Персіньї був схвильований. Він почав розповідати нам, яких прикрощів завдає йому поведінка герцогині.
— Персіньї бракує такту, — пробурмотів імператор.
— Двжеж так, сір. Чи знає Ваша величність, що кинув йому Грамон?
— Що?
— Він сказав: «Пане герцог, я забороняю вам у моїй присутності ганьбити мою коханку!»
— Грамон перебільшує, — мрійливо усміхаючись, мовив Наполеон.
— Ми всі були такої думки, сір, в тому числі й Віль-Кастель, який, одначе, зрадів.
— До речі, — сказав імператор, помовчавши, — забув запитати тебе про графиню Біловську.
— Вона почуває себе добре, сір. Дякую Вашій величності.
— А як Клементіна? Все така ж чарівна дитина?
— Так, сір. Але…
— Здається, мосьє Барош закоханий у неї до нестями.
— Це дуже тішить мене, сір. Але ця втіха пов’язана із значними витратами.
Я витяг з кишені рахунки, отримані вранці, й розклав їх перед імператором.
Він дивився, загадково всміхаючись.
— Годі тобі, тоді. Це дрібниця. Я виручу тебе, тим більше, що мені потрібна твоя послуга.
— Я до послуг Вашої величності.
Він подзвонив.
— Хай прийде мосьє Мокар. Я застудився, — додав він. — Мокар пояснить тобі, у чому річ.
Увійшов особистий секретар імператора.
— Мокаре, це Біловський, — сказав Нанолеон. — Ви знаєте, чого я від нього чекаю. Повідомте йому про це.
І він заходився тарабанити пальцями по шибі, об яку шалено вдарялися дощові потоки.
— Любий графе, — сказав Мокар, сівши, — все дуже просто. Ви, напевне, чули про одного талановитого дослідника, Анрі Дювейр’є?
Я заперечно похитав головою, дуже здивований таким несподіваним вступом.
— Мосьє Дювейр’є, — вів далі Мокар, — повернувся до Парижа з дуже небезпечної подорожі до Південного Алжіру й Сахари. Мосьє Вів’єн’де Сен-Мартен, якого я нещодавно бачив, сказав мені, що Географічне товариства має намір нагородити його за це золотою медаллю. Під час своєї подорожі мосьє Дювейр’є вступив у контакт з вождями диких племен — туарегами, котрі й досі чинять опір військам його величності.
