Лада здивовано всміхнулась. Вона пам’ятала Ясенів зовсім іншим, бляклим і нечітким, мовби хутір поволі розчинявся у буйстві духмяних трав, губився в обрисах кам’яних схилів. Нині здавалося, що хтось протер запилене скло мокрою ганчіркою, і до вікна зазирнуло саме життя, барвисте і безжурне, як у дитинстві.

Аби дістатися оселі тітки Кори, слід було пройти крізь усе село. Лада йшла єдиною вулицею Ясеніва, що звалася просто — Шлях, озираючись у намаганні знайти знайомі риси. Здається, той високий будинок належить сільському старості панові Кушніру? Там, далі — за кривенькими яблуньками, оселя фельдшера пана Бондара? Ні? Схоже…

Щось непокоїло мандрівницю. Дивне відчуття… Мабуть, справа у незвичайній тиші, яка супроводжувала її вздовж Шляху, здивовано суплячись із зашторених вікон, визираючи з-за огорож і стаєнь. Наче сам Ясенів проводжав її настороженим поглядом. Аж ось і справді: молода жінка, що вкладала сіно у високу скирту, зупинилась аби кинути зацікавлений погляд; дідуган у кожусі, що гнав дорогою трійко норовливих телиць аж розвернувся за Ладою; хлоп’ята у дворі прикипіли до паркана, насторожено розглядаючи прибулу…

Ясенів оцінював незнайомку за якимись невідомими їй критеріями. Лада шкірою відчувала ці прискіпливі, хоч і незлостиві погляди. Майже, як тоді, на сцені… Це закономірне порівняння боляче штрикнуло її попід ребра: мовляв, не забувай, від чого тікаєш. Не забуду, пообіцяла собі Лада, пришвидшуючи ходу.

Ось і тітчин будинок. Високі стіни, стрімка стріха, важке перехрестя дерев’яних кріплень. Різнi віконниці, широкі двері. Двері, які привітно прочиняються під рукою молодої, усміхненої тітки Кори. "Ми чекали… Заходь!"

Чекали? Лада, здивовано блимнувши, входить до знайомого-незнайомого помешкання. Все було так, як вона сподівалася. Навіть краще.

Скельця крижинок у келиху жалісно дзенькнули, коли пан Боро рвучко підвівся назустріч відвідувачу.

— Добридень, Соломоне. Вже й сюди дістався, собацюра скажений!

Соломон Крокус, провідний оглядач провідного ж тижневика "Контроверсії" розсміявся і потис йому руку. Вони з паном Бором були старі знайомці, вихідці з одного університету. Втім, склалося так, що ім’я одного з них тепер не сходило з газетних передовиць, а ім’я другого… що ж, теж іноді фігурувало на передовицях, лише набагато дрібнішим шрифтом.

— Сервус, колего. Не так вже й просто тепер тебе вполювати. Ти ж в нас нині наднова зірка наукової думки, модний експерт з усіх питань…

— От не треба глузувати з нещасного "істеричного майстра парадоксів"…

— А, читав відгук Мопса? Та не зважай, ти ж знаєш цих журналюг…

Пан Боро насмішкувато глипнув на товариша.

— Та звідки мені знати? Сідай вже, — він вказав рукою на звабливо затишне крісло, що стояло коло каміна, — Лише обережно. Те крісло щось трохи, гм, розгойдалося, так що я його урівноважив зібранням творів представників Франкфуртської Школи.

Пан Крокус криво всміхнувся, обережно вмощуючись на краєчок крісла.

— Будеш чогось гаряченького? Онде, у чайнику — віскі, і, до речі, шотландське, а не твоя кукурудзяна сивуха.

— Та я…

— І передай мені, будь-ласка льоду з он-тої синьої бляшанки.

Оглядач "Контроверсій" скептично покосився на величеньку бляшанку з-під сардин. Схоже, його університетський товариш таки остаточно зрушив глуздом, хоч і раніше спілкування з ним більше нагадувало гру в асоціації ніж нормальну розмову.

— Власне, мета мого візиту, Стеф…

— Випити задурно?

— Слухай, Стеф Боро, ти, зі своїм всесвітнім визнанням став геть нестерпним!

— Ну вибач. Мовчу.

— Так от, твоя нова монографія…

— "Кварта харизми"?

— От-от. Я б хотів обговорити деякі твої ідеї. Звісно, аби опублікувати потім об’ємний матеріал в "Контроверсіях".

— Он як! Ну так починай. Себто, обговорюй. Я слухаю.

Соломон Крокус тяжко зітхнув.

Земля коло хвіртки була засипана скривавленим пір’ям. Лада відступила, озираючись. Хутір спав, лише дзеленькало десь згори — хтось, схоже, вже повів корів до вигону. Ладі не спалося, тож вона вирішила влаштувати собі ранкову прогулянку горами. І ось, щойно вийшовши з тітчиного двору, натрапила на купу білого пір’я, густо засмальцьованого багряними патьоками.

Рипнули двері і Лада, швидко обернувшись, зустрілась очима з тіткою Корою.

— Дивись не стань в пір’я, — гукнула тітка, — Відступи, бо гнояк підхопиш!

— Що то таке, Коро? Хтось у вас під хатою курку забив?

Тітка Кора, позіхаючи, підійшла до Лади.

— Та то… Замовляння від хвороби. Не бійся. В старости менша дочка заслабла, так слід було забити когута і помастити вночі коло кожної хати, аби болячка не пішла по селу.

Лада вражено глянула на тітку.

— Але ж… У вас же є фельдшер. Могли ж до нього звернутись замість, — вона вказала рукою на рештки нещасного когута, — замість оцього…

— Збіса користі з того старого п’яниці! А от Крива Варга знається на цих справах. Вона торік вилікувала Мар’яну Постав від виразки, а Грина, нашого поліцая, — від чорної тіпанки…

— Що, у такий же спосіб?

— Та хто його знає — коли замовляння, а коли зілля чи відвар потрібні…

— Так вона що — відьма? — нарешті здогадалась Лада.

Тітка спохмурніла.

— Лише не кажи такого в селі. Буде зле, коли Варга довідається.

— А… Де вона живе, ця Крива Варга?

— В неї хата в лісі, за вигоном. Звідси не видно. Ти, я бачу, на шпацир зібралася?

Лада розсіяно кивнула.

— Дивись не заходь далеко. В смерековому лісі живе Яфенник, може завести в гущину, шукай тебе потім по тих горах…

Тітка розвернулась і рушила до стайні, залишивши Ладу розгублено проводжати її очима. Нічого, звичайно, дивного — просто сільські забобони. Але якось тривожно було розуміти, що в це таки справді вірили. Лада вже відвикла від будь-якого прояву віри, тож тітчині історії дещо збили її з пантелику. Втім, потупцювавши трохи коло кривавого "замовляння", Лада вирушила запланованим маршрутом — стрімкою стежиною до узгір’я.

Як виявилося, Лада трохи не розрахувала сили — скоро її ноги й легені готові були капітулювати, і лише та сама безтямна упертість, через яку вона щоразу поверталась на сцену, змусила її все ж таки видертись нагору. Зате, подолавши власну неміч, Лада була винагороджена чудовим краєвидом — Ясенів здавався звідси лише пригоршнею червоних та білих намистин на смарагдовому паску, небосхил обіймав гори бузковим присмерком, ховаючи в імлі далекі вершини. Чути було химерний голос сопілки, який вплітався в дзижчання комах і ніжне теленькання далеких дзвіночків. Підстеливши куртку, Лада сіла над урвищем — аби насолоджуватись краєвидом і терпким відчуттям небезпеки.