— Вибач, Віто, але я навіть не розумію, про що ти говориш, я, бачиш, маю інші цінності, інші життєві орієнтири. Мене вже сьогодні Шептуха намовляла на якусь чорну магію, ви що, змовилися, чи що?
— До чого тут магія, Любо? Я тобі говорю про речі, доведені навіть наукою, це зовсім не заперечує християнських законів. Хіба ваш Христос забороняє віддавати всю свою любов ближнім?
— Бог сам дбає про твоїх ближніх, якщо ти йому віддаєш всю свою любов.
«Він щось не дуже подбав про твою доньку», — хочеться сказати Віті, але вона продовжує, притлумлюючи голос і торкаючи пучками пальців предмети довкруж, наче за їхньою текстурою визначаючи місця для розділових знаків:
— Їй потрібне зараз співчуття… ну, любов… не менше, ніж коли вона була жива, навіть більше. Не турбота, не харчі, не страх, що з нею щось станеться, бо й так уже сталося і ще відбуватиметься таке, що тобі в жодному пеклі не намалюють. Зігрій її, доки вона тут.
— Ти прийшла мені оце сказати, що я не вмію любити свою дочку? — вигукує Люба, а в ній сполохано б’ється здогад: «Вони всі проти мене змовилися! Але за що?! Що я їм зробила?! Чому вони не жаліють мене? Вона хоче кинути на мене якісь вроки!» — Я люблю свою дочку, а коли мати любить свою дитину, вона постійно переживає за неї, боїться лиха, бо лиха у світі багато, і це нормально — хвилюватися за дитину, але, мабуть, не для тих, у кого діти ростуть мов трава! Моя дочка втекла з дому, вона жива!
— А ти не думала, чого вона тоді втекла? Може, від твоєї опіки? — не стримується врешті Віта.
— Вона втекла від любови! Бо смаженого вовка не бачила!
— Може, така любов є дещо обтяжливою? Ти взагалі знала, що їй сниться, чого вона боїться, про що фантазує, коли читає книжки? Або, як пишуть у популярних брошурках з психології, чим вона цікавиться, що її хвилює?
— Спокусами сатанинськими вона цікавиться, оце й усе, що її хвилює, бо невдячна і слабка! Як і її татусь!
— Ну, твій чоловік занадто шляхетний, щоб від тебе втекти. «А шкода, як шкода його!» — додає Віта подумки. Цього вона і боялася: безглуздої заплутаної розмови, що стрімко зійде на пси і перетвориться на взаємні звинувачення, на битву світоглядів. Насправді ж Віта ніколи не мала практики спілкування з подібними людьми, вона собі навіть не уявляла, як швидко поруч з ними ти линяєш і блякнеш, або скаженієш, це вже, знову-таки, залежить від темпераменту. Бесіда перетворюється на монолог, ти губиш останні клепки, час від часу навіть забуваєш, що взагалі-то не збирався нічого доводити, переконувати у своїй правоті. Віта почувається вогкою сірою шматою, якою витирають бруд з кухонного столу. «Чого я до неї полізла?! — раптом думає вона. — Теж мені, рятівниця знайшлася! Себе спочатку врятуй!» Глянувши за вікно, Віта бачить на підвіконні крихітну червону фігурку триокої жінки, що стоїть на одній нозі, наче водяний птах, і тримає лівицею поміж затвердлих пипок череп, а у правиці здіймає над головою кривий ніж. Фігурка стрімко віддаляється танцівною дзиґою на захід, зливаючись зі спаднем.
— Гаразд, Любо, — бурмоче Віта і підводиться, — вибач, будь ласка, що я до тебе з цією дурнею полізла, я не мала на думці нічого поганого. Пробач, я, мабуть, піду.
— Бог пробачить, Віто. А ти молися, щоб маячня всяка не марилася. І я прошу тебе, — Люба впевнено переслідує зіщулену утікачку до дверей, — я прошу тебе більше до мене не заходити. Я не потребую шаманських порад.
— Не зайду, будь певна. Бувай. Хай тобі щастить.
Люба затраскує за Вітою двері й бадьоро шурує на кухню. Там вона войовничо накидається на торби з харчами, шарпає пакуночки з м’ясивами, домашнім сиром і зеленню, побивається подумки над втраченою свіжістю своїх трофеїв, але Бог нашіптує: «Ти не винна. Тобі було зле, тому ти не розклала харчі одразу, але ж нічого страшного не сталося, вони ще не встигли зіпсуватися». Бог росте в Любі мов ядерний гриб, і вже вона сама почувається Богом. Негайно треба діяти, щось треба робити, гарячково думає Люба. Треба йти до священика прямо вже, хай і до отця Віктора! Крейда! Де в мене була крейда? Господи, все з голови вивітрюється, нічого не пам’ятаю, хоч записуй! У вітальні Люба вмикає ненависне верхнє світло й порпається по шухлядках, порозчинявши навстіж поліровані дверцята страхітливої меблевої споруди під назвою «стінка». Серед свого швацького реманенту, злежаного і забутого від часів маніакального захоплення журналами «Бурда моден», Люба таки знаходить крейдяний огризок. І тоді виструнчується, голосно розпочинає молитву й вирушає у хрестовий похід. Біля кожних дверей вона спиняється, проказує молитву і малює крейдою хрест. Коли двері обох кімнат і вхідні вже позначено, Любу раптом осяває: потрібна свічка! Вона кидається до свого хатнього олтаря, хапає церковну свічку, запалює її, не зламавши жодного сірника, і продовжує свій обхід: двері лазнички, двері виходку, кухонні двері, кожні — з обох боків, у кухні заважає величезний церковний календар, та Люба не вагаючись лізе на стілець і малює хреста вгорі над календарем. То нічого, що двері білі, так навіть краще — прихований від стороннього ока захист. Нею рухає натхнення — її Бог, Він веде її від дверей до дверей, а коли двері закінчуються, а священний шал ще буяє і навіть не думає вщухати — скеровує до коробки з лампадками, котрі Люба понакуповувала колись у Лаврі для доньки і чоловіка, але, зрозуміло, лампадки так і не було повішано. Коробка, що до сьогодні скніла у забутті на шафі, починає торохкотіти церковними скарбами — свічками, лампадками, ладаном і ладанками, розп’яттями, пляшечками зі святою водою і святою землею, паперовими іконками з усіма можливими іпостасями Бога, Божої Матері та святих — разом і поодинці, наче у випускному альбомі однокласників. Люба священнодійствує мало не годину, а коли нарешті видихається, то знаходить себе посеред зовсім іншої хати. Квартира перетворилася на храм. Стороннє око побачило б церкву, яку намародерствуваними після кораблетрощі предметами християнського культу прикрашав папуас, попередньо дмухнувши порошку епени. Але саме проти цього стороннього ока Люба і старалася. Вона вимикає світло, і химерна темрява розливається чудесним сяйвом крихітних спокійних вогників — золотавих від свічок і кольорових від лампадок, переважно червоних. Сльози вдячності й умиротворення проступають на Любиних очах. Тепер вона нічого не боїться. Тепер вона може перевдягтися у більш відповідний до моменту одяг і вийти на двір.
Отця Віктора Люба застає на ґанку за лагодженням ветхої ряси.
— Отче Вікторе! — одразу ж вихлюпує Люба! — Будь ласка, мені негайно потрібна Ваша допомога! Проти мене у дворі страшна змова, вони всі говорять, ніби моя Юрочка померла, лізуть до мене з якоюсь магією, отче, допоможіть мені!
Отець Віктор здивовано кліпає, він губиться, коли на нього несподівано нападають, тому замість поштивих слів, що пасували б священикові, тихо вигукує:
— Драстуй, Любо, що за біда у тебе?
Люба знову, як їй здається, терпляче пояснює про змову й вимагає і сповіді, і причастя, і «обов’язково Сорокоуста за всіма канонами», і взагалі усього арсеналу православних ритуалів, що лиш тільки застосовувалися протягом історії християнства з метою екзорцизму й укріплення віри. Оскільки Люба за фахом юрист (боже, який сумний каламбур, добре, що Люба не пам’ятає, що таке каламбур, бідолашна жінка), вона іноді у критичних ситуаціях здатна до такої мобілізації навичок, що під її напором зів’яне і полковник ФСБ зі своїм чорним паском бойового НЛП, не те що якийсь там жалюгідний отець Віктор, кумедний напівсвященик без портфеля і парафії. Російський драматург Антон Павлович Чехов позаздрив би Любиним сучасникам, котрі мали нагоду опинитися у вирі її бурхливої діяльности чи принаймні стати свідками. Свідки Любови. Такий сплав канонів православної юриспруденції не міг приснитися навіть буремним футуристам. Микола Хвильовий, ридаючи, власноруч закатрупив би свого — непереконливого у порівнянні з Любою — доктора Тагабата. До слова, час і місце народження — для Люби болючі питання. Вона воліла би народитися у дев’ятнадцятому столітті з усіма своїми дворянськими привілеями та від геть іншої матері — скажімо, якоїсь шляхетної графині, якби ж не революція (може, саме за це Любу недолюблює баба Шептуха — Кайдашиха і Шаленчиха в одному флаконі), але — цсссссс… То найсокровенніша таємниця, котрої ніхто не побачив би, не будь у повітрі довкруж молитовні неприкаяної Юри. Юра тепер не лише будинок, вона — Привітна, вся вона — Привітна, та яка ж наука це доведе! Всі нанатехнології кинуто на розробку альтернативних джерел видобутку енергії.
