Опинившись у центрі села, Ягнич найперше пішов до обеліска. Щоразу тут перед ним постоїть, коли приїжджає. Поволі — вкотре уже! — вчитувавсь у той скорботний реєстр, у тих карбованих по каменю золотом Дикопавленків, Рябих та Чорних, Чередниченків, Щаденків та Ягничів, —  Ягничами кінчається алфавітний список майже біля самої землі. Вогонь горить, ворушиться пломінцем — газовий балон під ним час від часу міняють. Квітів багато довкіл, на різні барви цвітуть троянди, дуже тільки запилюжені; між квіттям, між колючими кущами троянд мишій та осот жене, дарма що сільрада через дорогу, молодій секретарці з вікна видно ж цей бур'ян, могла б вийти та й прополоти...

Потім аж край села, на старому цвинтарі, опинивсь. Між осілими, ледь помітними безіменними горбками розшукав могилки батька-матері, вони штахетиною обгороджені, сам під час минулого приїзду обгородив. Постояв у роздумах Ягнич і тут. Звідси відкривалося море, добре видно було в далечі розлогу його синяву. Ось воно, безкрає, повне осяйного простору... Осліпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з цвинтарних бур'янів, з полиневої суші вивчаєш тепер юнацьке море своє, вічно звабливу його блакить. Просився ще хоч в один рейс, а він тобі вже, мабуть, прокладений просто в кураївські оці полини... Викопають тобі тут хату останню, оту, що над нею хіба що яка добра душа тополицю посадить... На «Оріоні» — отам він, здається б, ніколи не вмер! Новим рейсом, з новими курсантами зараз десь, мабуть, в Егейському йде, в найсинішому із морів... Під рівним вітром, серед сяйних, розкішних просторів хлоп'ятка ідуть, подорослішали без" тебе синочки, все вміють самі, —  аж сюди чути, як бринить, співає над ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твій «Оріон», де його люблять зустрічати дельфіни, їм це чомусь до вподоби — пливти поруч із судном, весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не розлучатися. Відомо, що дельфіни почувають симпатію до людей, непоясненним поки що є їхній постійний потяг — бути з людьми. Може, і їм, морським створінням, властиво відчувати потребу в людському теплі? Виявів ласки й доброти в нас шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподіваються знайти в ній вірного друга собі, створіння взірцеве, щось близьке до найвищої досконалості? Йти в морі поруч «Оріона», пустувати, показувати свою спритність молодим морякам — то дельфінам найкраща розвага. Як саме втілення життєлюбства і пластики, пругкими живими дугами вигинаючись, вискакують із води, виграють, аж ніби сміються, шлють свої усміхи водяні крізь сріблясті бризки до екіпажу, до Ягнича. Часом якась просто химерія на нього находила, здавалось: а може, то його потоплі під бомбами діти, здобувши іншу подобу, стали там, у підводді, веселими дельфінятами й далі живуть, принатурившись до іншого, до водяного життя?

Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кураївської пекарні, на дверях як виросла Нелька:

— Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хліба. І Нелька, як справжня пекарка, в білім культурнім халаті привітно красується на порозі, розчервоніла, напалена від печей.

— Паляниці якраз вийняла, може, вгостити?..

— Ні, спасибі.

— То, може, хоч бублика?

— Дякую й за бублика.

— Та що ж це ви так, дядечку?..

І з ходу знову про сина. Цілу ніч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцеві в ту морехідку... Чи витримає він там, чи не виженуть?

— У морехідці, звісно, не мед, —  стримано сказав Ягнич. —  Бачити морехідку на параді в безкозирках, у стрічках — то одне... А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубі та, ще не вміючи, руками школярськими зачищає сталевий кінець — то морехідка інша... Там у нього всі руки в крові...

— Ой лишечко!

— Чого ж ти його до мене не прислала?

— Соромиться! Такий сором'язливий він у мене... Якщо вступлю, каже, тоді піду... Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекції шукати прийшов!.. Ні, я його таки умовлю в торговельне. Вже нібито й сам схиляється...

— Діло його. Торгувати теж комусь треба. Тільки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував.

Ягнич уже напрямився далі йти, але ж молодиця знову його спинила:

— Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарні, з'явилася на порозі з великою білою паляницею в руках.

— Торкніться до неї: гаряча, вся дише ще!

Давно не бачив Ягнич такої високої та пишної паляниці, аж усміхнувсь: от тобі й Нелька... Хлібину таку спекти — це теж талант ..

— Мабуть, на виставку пекла?

— Будь ласка, Гурійовичу, візьміть, ніхто вам такої не спече!

— Цілий дивень! На весілля б комусь, а ти... ні, ні, —  відмахнувся Ягнич, хоча в душі був зворушений. —  Хліба в нас повно на столі...

— Знаю, але хай поряд із їхнім буде й ваш... У них свій, а в квартиранта свій!.. Ягнич аж образився:

— Поки що не ділимось... Ніхто хлібом ще не дорікнув. І не квартирант я... —  буркнув убік і, похнюпившись, пішов собі далі.

Двері Палацу культури, що виник перед Ягничем, зараз були відчинені, хтось, видно, з'явився з ключем.

Моряк вирішив зайти. У просторому, повному світла вестибюлі ні душі. Тихо, не чути нічиїх кроків. На стінах приваблюють зір картини великих розмірів, що їх Чередниченко замовляє десь у художніх майстернях і добре оплачує, вважає, що для цього діла коштів жаліти гріх. На найбільшій картині пташина ферма, білі кури чи гуси розбрелися по згірку, посеред них красується весела дівчина-пташниця в білому халаті. До когось вона сміється, може, до того чубатого тракториста, що так браво сидить за кермом на іншому полотні... Для втіхи степовикам відтворено також і ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами...

Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, здається, ось-ось потечуть... У далекім закутні вестибюля, всуціль відгородженому вітринним склом, щось зеленіє і наче прозориться вода, —  акваріум там, чи що? Ягнич рушив туди, неквапом наблизився до вітрини. Ніякої води. Пальми стирчать гостролисті, як осока, а під ними серед штучних кущиків та камінців сама дивовижа... чучела! Його, Ягничеві, чучела! Наче тільки й ждали свого творця, щоб із ним тут зустрітись. Аж до скла вітрини Ягнич притулився головою, вражено застиг: треба ж такого... Стояв навлобки зі склом, товстим, непробивним, розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену неповторну, з усіх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумніша: по цей бік вітрини майстер, а по той бік, за склом, у величезній скляній клітці, його пересохлі на порох пташки. Більші й менші представники пташиного світу, зібрані однією сім'єю: і ті, що з дальніх морів, і тутешні, добре знайомі цьому узбережжю... Дроздики, журавлики, ластівка-білогрудка, баклан-чорноморець, тропічні папуги в яскравім оперенні... Кожне літало, вигравало в повітрі, а зараз скляним незрушним оком-бусинкою блищить, сторожко дивиться з-за вітрини на свого творця. Самі окаменілості, до крихкості зсушені, пилюкою припилюжені густо, нікуди вже вони звідси не знімуться, не полетять. Були життям, стали колекцією в скляній, мовби безповітряній клітці...

Різко одвернувся Ягнич і пішов геть, важко ступаючи, несучи в душі тягар побаченого.

Але ж і в зал ще треба було глянути. Двері незамкнуті, відчинив, переступив поріг. Тут напівсутінь і навіть прохолода. Не зал, а цілий корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибині сцени давня, ще, мабуть, після якоїсь вистави не прибрана декорація: хатка біленька, перелаз з горнятками на пакіллі, поруч — дівчина у вишитому вбранні, у вінку, з коромислом на плечі... Стоїть як жива, поставою так схожа на Інку! Може, з неї хто й малював? Стільці не стільці, а просто крісла розкішні, спинки блищать чорним лаком, нові сидіння оббиті пухнастим, небово-блакитним плющем. Аж посидіти закортіло. Сів Ягнич і зітхнув, спочиваючи. А десь, у дальнім темнім кутку, принишкло затаївся і він, невідчепний дух самотності. Зубоскалить. Сиди, сиди, Ягничу. Здається, досяг... Чи це ж бо не розкіш? Один, сам-самісінький на всі шістсот блакитних плюшевих місць!