— Потім і вві сні, чую, шарудить, —  всміхався при цьому батько, — солому штурманець мій руками ловить, висмикує, вириває, —  то в нього «камера забилась»...

Ну, тепер Петрик підріс уже, втягнувся в роботу, батько і в Казахстан цього літа бере його, —  що ж, асистент, права рука...

Оскільки комбайнерам скоро в дорогу, Чередниченко розпорядився обідати сьогодні разом, —  кличте всіх, хто й на току, хто й біля токовища. Хай і без музики, та хоч у такий спосіб годиться вшанувати людей перед дорогою... Інна, дочекавшись своїх, таки змусила брата-штурманця вмитися, перш ніж сідати до столу. Сама ще й зливала йому на руки.

— Не будь же ти порушником гігієни! У вухах он гречка росте! Гарнен-ько, гарненько вмивайся, —  підохочувала вона брата.

— Ну та лий, —  неохоче згоджувався він. —  Змию трудовий піт, бо за неохайним зовнішнім виглядом можуть не помітити внутрішньої краси.

Процедура змінила хлопця. Витираючись перед люстерком, прилаштованим на стовпі, сам собі зробив міну кумедну, пригладив долонею набік змокрілого чубчика, що за жнива аж вибілився на сонці. Вдоволений собою, посвіжілий, обернувся до сестри:

— Ну, як тобі моя заслужена фізіономія? І усміхнувсь обережно. Знає свої вади майбутній чийсь кавалер, усміхається, губів не розтуляючи так, щоб зубів не видно було (передні в нього трохи лопаткуваті).

За столом Інна мала честь сидіти поруч із своїм родинним екіпажем.

— Святе сімейство, —  поглядаючи на цю ідилію, зауважив Чередниченко. —  Та жаль, мало їх у тебе, Федоре, всюди недобір... Я ось у роду був сьомий, а всього нас у батька-матері дванадцятеро в миску заглядало... Правда, малими й передавило більше половини, дороги до нас медицина не знала, від пошестей не було рятунку... Але ж сіялось густо. Хто з теперішніх може похвалитись дванадцятьма?

— Були б, Саво Даниловичу, подали приклад, —  ущипливо зауважила одна з токових молодиць.

— Визнаю, чим тут заперечиш, —  згодився голова. —  Якби не війна, може б, і густіше вродило. Двоє їх виколосилось на моїй ниві, та й тих тільки вряди-годи бачу. —  (Сини в нього жонаті обидва — один в сільськогосподарськім інституті залишений викладати, другий після військового училища проходить службу в НДР.) — Поженились, живуть дружно, а де ж онуки, питаю? Стану соромити й невісток. Що ви, ледарки, собі думаєте? Невже так і жити зібралися ялівками? Сміються: ще встигнемо, куди спішити, ще самі молоді, погуляти хочемо. Ось вам їхня філософія... Ти, Інко, як вийдеш заміж, —  звернувся через стіл Чередниченко до дівчини, що враз зашарілась, - щоб не піддавалася таким настроям, дітей нам щоб народила багато! — Інна нахилилась, лице їй горіло, але Чередниченко на це не зважав. —  У Казахстані, куди ось їдуть наші гвардійці, та й по всій Середній Азії, там дітей у кожній сім'ї, як маку! Позаздрити можна, а Україна щодо цього відстає... —  Почувалось, що, крім усього іншого, ще й це завдає йому думок.

— Мало не тільки дітей, а й дідів, —  обізвалась кухарка, що стояла осторонь, згорнувши руки під білим фартухом. —  Хату ні на кого кинути, сивої бороди в селі не побачиш...

— Один прибув з «Оріона» бродячий аксакал на поповнення, та й той безбородий, —  якось зневажливо пожартував Славко, токовий моторист.

Інну як струмом ударило. Ну, як він не відчуває? Справді — немов з конопель!.. І всім іншим, видно, теж стало ніяково.

— Ум не в бороді, а в голові, —  Чередниченко метнув гострий погляд у бік жартуна. —  Вам і не снилося того бачити, що цей, з «Оріона», бачив. Коли декотрі з присутніх ще й в планах не значились, він уже відповідальні доручення Комінтерну виконував... Іч, на кому знайшов гострити язик, —  і голова знов покосився на Славка.

— Та що я такого сказав? — щиро спробував виправдатись хлопець. —  Аксакал, хіба ж це лайливе слово... Батько Інни, почервонілий до вух, прогув у тарілку:

— У них аксакал — це повага літам, а в нас — за насмішку.

Хлопець шукав очима підтримки серед тих, що обідали, але нікому, видно, не був до вподоби його грубий жарт. Навпаки, інше чулося за столом:

— Побільше б на світі таких, як дід Ягнич...

— Не шуби-нейлони, а чисту совість чоловік з «Оріона» приніс.

— Станемо всі аксакалами... І ти, Славко, не вічнозелений...

Хлопець не здавався:

— Але ж і ви, Саво Даниловичу, дозволяєте собі часом покепкувати над «Оріоном»...

— Що ж ти до мене рівняєшся? — розсердився Чередниченко. —  Я можу й над «Оріоном», і над оріонцем пожартувати, і він наді мною теж може, бо це дасться нам стажем літ і правом товаришування. А в тебе поки що ні того, ні того... Невже не ясно?

І, даючи зрозуміти, що на цю тему нема чого більше розводитись, Чередниченко загомонів до комбайнерів, хотів знати, чи все в них гаразд перед відправкою, як із здоров'ям у хлопців, та чи котромусь із них жінка ультиматум не пред'явила на грунті ревнощів до красунь Сходу...

Всі, виявляється, були в стані цілковитої готовності.

— Хіба нам первина?

— Дорога знайома...

Дорослі комбайнери на цілинних бували не раз, теперішня відправка для них — діло звичне, а ось штурманець там опиниться вперше. І хоч сам зохотився в таку даль, проте в душі, видно, хвилюється, від сестри ж цього не сховаєш: раз у раз якось нервово щулиться біля Інни, голову в плечі втяга.

Коли і до нього звернувся голова, поцікавившись самопочуттям юного механізатора, спитавши, чи не заблукає, мовляв, без лоцій, не зіб'ється з курсу «Колос» його серед безмежжя цілинних просторів, хлопець відповів упевнено, з спокійною гідністю:

— Дамо клас. Як візьмем загінку — то від форту Шевченкового й до самого Байконура!..

— Відповідь мужчини, —  похвалив Чередниченко. —  І якого ж вам, хлопці, після цього ще напутнього слова?.. Передавайте братам-цілинникам наш кураївський салам та повертайтеся з честю!..

Коли піднялися з-за столу і Чередниченко вже збирався рушити до машини, Інна зважилась ще його затримати.

— Саво Даниловичу! — окликнула, злегка ніяковіючи.

— Ну, я Сава Данилович, —  зупинився він аж ніби невдоволено. —  Що там у тебе? Не знаєш, як перекочувати? Не турбуйся: сьогодні твій медсанбат уже буде в Кураївці.

— Я не про це... Вибачте, що затримую...

— Нічого. Там пожежники обласні наїхали, підождуть... Як хліб горів, так їх не було, а за паперами... Ну, який у тебе клопіт?

— Скажіть, це правда, що нібито мають зіюсити... Хлібодарівку? — Чогось та Хлібодарівка досі не давала їй спокою.

— Ах, ти он про що... Хто в тебе там, у тій Хлібодарівці? Ще один, мабуть, поклонник?

— Ні, не вгадали...

— То звідки ж така турботливість. Ти хоч бачила ту Хлібодарівку в натурі?

— Ніколи... Кажуть, мальовниче село. Чередниченкове туге, аж лисніюче обличчя пойнялося ніби далеким відблиском і потепліло.

— Справді село як у пісні... Ніде такої краси не бачив... Ти, Інко, поїдь коли-небудь у ту Хлібодарівку: якихось півсотні кілометрів — це ж тепер не даль. Може, оспіваєш... Тільки їдь навесні або краще раннього літа, коли хліба красуються. Колись мене саме в таку пору туди завело... Сільце невелике, але справді на диво мальовниче, в такім вінку природи, ну куди там нашій Кураївці... Знадокола наче й під'їзду до тієї Хлібодарівки нема, звідусіль пшениці, пшениці підступають до самих вікон, колосся до самих дахів! Вийшов з машини й стою, занімів: рай. Тихий рай. Нічого зайвого, нічого суєтного, все тільки найнеобхідніше: житло людське й колос... Та ще бджола десь бринить у повітрі, в мудрій тиші його. Ну, а колосся — що не колос, то цар-колос! І вся ця затишна, біленька Хлібодарівка разом з вікнами потонула в тому колоссі, в щедрих святих хлібах. Тихо, тихо. Нікого ніде. Нива неозора в безмовності дозріва. Жайворонок у небі тюрлюкає. Не видно його, десь високо, аж біля сонця... Колосся до щоки торкається. Ах, Інко, Інко, якби я був поетом!

— Ви й так поет, —  сказала вона зі щирістю, бо промовляло до неї зараз саме людське натхнення.