усі його симпатії на боці тих, що вже й тоді плекали тут виноградну лозу, жили своєю чесною працею, первісне поле орали оленячим рогом, бо іншого знаряддя ще тоді не було... А ті розбійники римські простягали руки й сюди, чітко видно на одному з зображень, як вони колють місцевих людей своїми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили, заковують у ланцюги: буде їм ще один гладіатор... І таким розбоєм вони не соромились ще й похвалятись на своїх барельєфах!.. На честь різанини помпезний монумент за Дунаєм спорудили в степу... Та відомо, яка доля чекає грабіжників і їхню фальшиву славу: минули віки, і нащадки гладіаторів, степові пастухи, розтягли увсібіч їхні білі мармури, поробили з них довбані корита — напувати худобу! Брилу з імператором Траяном теж така самісінька доля спіткала — стала поїлкою для овець. Ну, пізніше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музеїв, для нас такі речі завжди цінність, але можна зрозуміти й тих, що, ніби у відомщення, з білих імператорських мармурів напували овець!..

Заспокоївся трохи, лише коли про інше став розповідати, про знахідку своїх задунайських колег: відлите з бронзи зображення фантастичного змія, страшної якоїсь химери, що, безперечно, таїть у собі поки що нам неясну, приховану символіку. Змій величезний, тіло покрите лускою, хвіст лев'ячий, а голова вівці чи собаки...

— І головне, чуб і вуха людські! І щось схоже на усміх, дивний, ледь помітний... Що означає? Хто відповість? Загадок тут ще та загадок. Та хіба ми й самі для себе теж не загадка?

— Ви так вважаєте?

— А вам хіба все до кінця уже ясно? То поясніть і мені, завдяки чому людина з печери зуміла так круто піднестись, по яких щаблях ішла вона з темних тих прачасів до своїх вершин? І чи завжди рухалась по висхідній? У чому змінилась, а в чому лишилась такою, як була і в античності? Оленячий ріг змінила на трактор, галеру — на космічний корабель, а неспокій, а потяг до вічної таїни, хіба він у людини зник? Жадоба пізнання, —  може, тільки це неминуще...

Був уже пізній час. Місячна доріжка помітно змістилась, ніким не стривожена, як і раніш, тихо зникала в далечі. Та сама, якою, може, Овідій прийшов колись до цих берегів і по ній, невагомий, віддалявся звідси, лишивши після себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попід вежами, попід мурами де-не-де бовваніли усамітнені парочки. В такий час, у такі теплі місячні ночі — Інна їх так любить — ніби саме повітря тут напоєне коханням. Пройдись понад валом — і почуєш шепоти жагучі, побачиш, як цілуються, тебе не соромлячись. Сплітаються руки, не ховають пристрасті, замлівають в обіймах. Очі до очей променяться ласками, чуттєвою млостю, де щирою, де гаданою відданістю... Блиск юної сльози і млосний сміх щастя, солодка знемога й самобуття чиєїсь ніжності — все поєдналось тут, на валу, під всевидющими зорями.

Однієї з таких ночей і склалась тут пісня, отой «Берег любові». Може б, і сьогодні що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б йому йти гострити на завтра свою розкопницьку лопатку, однак він усе ще не відходив від Інни. Теж дивився на місячну доріжку, мовби намагався якось і її розшифрувати, зробити і їй, маревній, археологічний розтин.

— Кажуть, ви вже одержали призначення? — звернувся до Інни після мовчанки.

— Так, незабаром з училищем розпрощаюсь.

— Берете курс на Кураївку. Кличе вас берег любові...

— Звідки ви знаєте?

— Багато що про вас знаю. Цікавлюсь. А от ви не хочете помічати моїх зацікавлень.

— Дивно чути.

— Нічого дивного. Люди шукають скарби. Та не завжди шукають там, де вони лежать. А вони, може, під тобою. Отут, де стоїш, під нашаруванням пилу та сміття.

— Знов якось загадково.

— Скарб завжди загадковий. Десь він там лежить, терпляче сяє в курганній темряві своїм золотим карбуванням... Жде відкривача. Глянеш на курган, і вже дух зайшовсь: є чи нема? Ще не відкритий, ще лиш можливий, а нас він уже хвилює, той скарб. Одначе я маю на увазі інший... Знайдіть, Інно, де коштовніший скарб за щирість людську, дружбу та відданість... за перше безоглядне кохання, котре зараз, може, десь тут, поруч з вами... соромиться, паленіє і так невміло... шукає вас!

— Не зовсім вас розумію.

— Ви бажаєте ясності, чіткості, різкості? Не знаю, як треба говорити в таких випадках, Інно... Колись для цього була вичерпна формула: ось вам моя рука і серце! Розумієте? Прийміть, не відкидайте їх, Інно, —  і він простягнув їй руку.

 — Ви жартуєте? — сказала дівчина, хоч бачила, що він не жартує.

— Рука і серце, —  повторив він зміненим, стверділим до різкості голосом.

— Не годиться такими речами жартувати...

— Які жарти! Для вас, мабуть, усе це дивне і несподіване... Ви мене мало знаєте, і вам нелегко вирішити, однак зважтеся, не бійтеся шлюбних пут... І запевняю вас, не пошкодуєте. Все зроблю, гори переверну, аби зробити вас щасливою, аби тільки розквітнув ваш талант!

Вона вірила його слову, вірила в щирість цього несподіваного освідчення, їй навіть лестило, що скромна її особа викликала у археолога такий спалах почуття.

Руку тобі, дівчино, пропонують — ось що! Ось як приходить те, про що інші мріють і, може, ніколи й не домріються. Як знати, чи не є це якраз ота мить, коли мимо тебе пролітає щось рідкісне, схоже на щастя? З спокійною усмішкою поблажливості, з почуттям власної переваги вислуховуєш слова, що котрусь іншу могли б ощасливити! Однак чи не буде твоя відмова тим промахом, що колись віділлється сльозами? Буде як буде, що ж тут гадати.

Давно й не тобою сказано: серце не зневолиш... А він уже про спільне майбуття, знов про Іннин непересічний творчий талант...

— Це ви про пісню?

— Я про вас. Ви, мабуть, самі ще не знаєте своїх можливостей. А я, коли вперше почув той ваш «Берег», одразу сказав собі: вона поетка! Рідкісна, справжня, так, так, може, навіть і Сафо, може, новітня наша Маруся Чурай, якій судилося оспівати це надбережжя... Не епігонка, не сліпа споживачка, а творець. І той легендарний Овідій, —  він би вас теж оцінив.

— Ой, як щедро... Чи не занадто?

— Нічого не занадто. Віки єднаються міцніше, ніж це ми собі уявляємо. Невмируща віть творчості — це, безсумнівно, та найповніша реальність, що її ніщо не розломить, що над нею не владен і час!

Дівчина цвіла від його компліментів, але чим вона могла йому відповісти?

— Ви, мабуть, добра й великодушна людина. І спасибі вам за це все... За вашу щедрість... Вам я теж би хотіла щастя.

— Щастя мое — це ви.

— Не треба так... У нас он стільки дівчат.

— Інші мене не цікавлять. Не хочу поверхових, манірних, понад міру практичних, не хочу безмрійних!..

— Не всі такі.

— Можливо. Але ви, Інно... Не розумію, яка тут магія, але вона є! Що мені зробити? Чим сколихнути вас? Хочете, щоб на коліна став?

І видно було: зараз стане. Зовсім наче в якій-небудь п'єсі...

— Облишмо цю розмому. Ні до чого вона.

— Чому?

— Неважко б і догадатись чому...

І він догадавсь. Замовк у гнітючій напрузі, понурився, мимовіль стискаючи камінь муру обома руками. Запитав згодом:

— Мені йти?

— Ідіть.

— Не боїтесь зостатись сама?

Інна аж тепер посміхнулась полегшено:

— Хочу побути з Овідієм наодинці.

ФАНТАЗІЯ МІСЯЧНОЇ НОЧІ

Бачила зовсім реально, як, наближаючись до цих берегів, морем ішов він, той самий Назон. Невагомий, у своїй довгій римській одежі, в сандаліях із поворозками неквапом іде місячною доріжкою, ступаючи просто по її мерехтливій поверхні. Подорожній. Із Вічного міста — у вічне вигнання.

Сірою пустельністю, льодовими вітрами зустріло його це античне крайсвіття. Все було тут незвичне: і безмежжя просторів, і виття хуртовини вночі, і здичавлений вигляд залоги, що поверталася з мурів фортеці в намерзах снігу, кутаючись у баранячі та вовчі шкури до п'ят. Розпатлатівши, набравшись місцевих звичок, залога уже ніби й не з римлян складалась, —  несла на собі варварський карб. Сам центуріон, начальник залоги, грубий і мужній воїн, зарослий, як звір, з тілом, яке давно не бачило лазні, не знало ароматних мастил, він у своїх смердючих шкурах більше тепер нагадував не людину з славетного Риму, а варвара-волопаса. Незабаром Овідій і сам опинився в цій варварській одежі, —  у звіриних шкурах бачили його, великого поета римлян, коли іноді виходив на мур і стояв там самотній, вглядаючись у безбережні й загадкові степи.