«Це згад­ки моїх давніх сим­патій, давні згад­ки з тих да­ле­ких теп­лих країв. Чи я ж лю­би­ла щи­ро тоді ті гострі очі? Чи я ж ко­ха­ла щи­ро ті м'які ма­ли­нові ус­та, обтінені м'яки­ми чор­ни­ми па­ху­чи­ми ву­са­ми? Ні! Я тільки ми­лу­ва­лась ни­ми, тільки ду­ри­ла й се­бе й їх, що люб­лю щи­ро, з щи­рим сер­цем. Я тільки ко­лись ми­лу­ва­ла­ся дво­ма сту­ден­та­ми, не­на­че ма­ли­ми хлоп­чи­ка­ми; я тільки в їх лю­би­ла гострі карі очі, а не їх са­мих з тілом і ду­шею».

І нес­подіва­но пе­ред нею став, ніби жи­вий, Пав­лусь се­ред за­ли, міцний, ду­жий, пиш­ний, не­на­че олімпійський бог, з кра­сою Фе­ба, з грацією па­ри­жа­ни­на, з та­кою кра­сою, якої во­на й досі нігде не ба­чи­ла, яку тільки або у сні, або на кар­ти­нах ве­ли­ких майстрів штуч­ницт­ва мож­на по­ба­чи­ти.

Вона по­чу­ти­ла пал ко­хан­ня наг­лий, рап­то­вий. Со­лод­ке по­чу­ван­ня не­на­че вда­ри­ло її но­жем у сер­це. Во­на швид­ше за­хо­ди­ла по мерт­во­му са­лоні, не­на­че забіга­ла, за­ме­ту­ши­лась, Їй за­ба­жа­лось вглядіти йо­го, по­ба­чить за­раз, та­ки за­раз! Во­на бу­ла лад­на бігти до йо­го се­ред ночі, щоб тільки по­ди­ви­тись на йо­го, на­ми­лу­ваться йо­го ви­со­ким білим чо­лом та ви­со­ки­ми бро­ва­ми. Во­на вже ки­ну­лась до ка­пе­лю­ша й хотіла надіть на го­ло­ву, але сха­ме­ну­ла­ся.

«Тепер ніч, ніч глу­па. Де він те­пер? Що з ним? Йо­го не­ма до­ма. Те­пер са­ме йо­го яс­ний день… Він десь, пев­но, са­ме оце тільки обідає, си­дить за сто­лом се­ред мо­ло­до­го то­ва­рист­ва, раює се­ред своїх суп­ря­жичів де­ка­дентст­ва, як ка­же па­па. Годі мені бігти ту­ди! Не ли­чить… ніяк не ли­чить. Тут не Па­риж».

І во­на швир­го­ну­ла ка­пе­люш на крісло й опус­ти­ла ру­ки, дов­го сто­яла, сто­яла не­по­руш­не з блідим ви­дом, з при­гас­лим пог­ля­дом.

- Мамо моя, рідна моя! - про­мо­ви­ла во­на, сту­лив­ши до­лоні пе­ред порт­ре­том, не­на­че на мо­литві. - Я знаю, що ти ба­чиш мої му­ки з то­го світа; я пев­на, що ти спо­чу­ваєш мені й там. По­ка­жи уяв­ки своє спо­чу­ван­ня! По­лег­ши мої му­ки! Я за­ги­ну! Я вмру! Будь моїм медіумом і си­лою спіри­тиз­му по­ка­жи мені йо­го за­раз, за­раз, за­раз! Ря­туй ме­не за­раз, за­раз! - ше­потіла Нас­ту­ся, не­на­че ве­ред­ли­ва ди­ти­на.

А жа­га ко­хан­ня рос­ла, більша­ла. Сер­це ніби вми­ра­ло й ни­ло. Мрії во­ру­ши­лись се­ред мерт­вої тиші зав­зя­ту­що, нас­тир­ли­во, нав­рат­ли­во, не­на­че страш­не ру­сал­чи­не лос­ко­тан­ня. Во­на сподіва­лась яко­гось чу­да, підсту­пи­ла, не­на­че медіум-спірит, до две­рей і за­го­моніла:

- Вийди, мій ми­лий! Не­хай хоч тінь твоя вий­де до ме­не! Не­хай я гля­ну на те­бе і вмру! Моя ма­мо! нев­же ти не зро­биш для ме­не чу­да? По­ка­жи мені йо­го хоч на од­ну мить!

Вона обер­ну­лась до дзер­ка­ла, де од­би­вав­ся з кабіне­та порт­рет її батька. В од­ну мить у дзер­калі пе­ред нею з'явив­ся Пав­лусь, ніби в ту­мані. Во­на вгляділа йо­го ви­со­ке біле чо­ло з ле­геньки­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, йо­го ви­сокі бро­ви. Він сто­яв, на­че пиш­ний Апол­лон, і ди­вив­ся на неї, не­на­че че­рез ту­ман. З розх­рис­та­них білих міцних гру­дей тек­ла ши­ро­кою сму­гою чер­во­на кров, за­раз ста­ва­ла ніби па­рою й па­ру­ва­ла, не­на­че опар з річки во­се­ни. Во­на ос­ту­пи­лась на­зад з пе­ре­ля­ку. Пав­лусь увесь ніби по­вив­ся про­зо­рим ту­ма­ном, за­хи­тав­ся. Дзер­ка­ло блис­ну­ло навс­ко­си, за­лисніло. І Пав­лусів пиш­ний вид ніби од­ра­зу зай­няв­ся, спах­нув і згорів у од­ну мить, - і зник без сліду.

Настуся ос­ту­пи­лась, за­то­чи­лась, за­хи­та­лась, упа­ла на ка­на­пу навз­нак і зомліла…

Вже сли­ве пе­ред світом батько вер­нув­ся до­до­му з гос­тей.

«Чом це не по­га­си­ли й досі світла в залі?» - по­ду­мав він, всту­па­ючи в при­хо­жу, й заг­ля­нув че­рез од­чи­нені двері.

Він уг­лядів Нас­ту­сю, кот­ра спа­ла, си­дя­чи на ка­напі. Її го­ло­ва ско­ти­лась на за­лом спин­ки ка­на­пи, аж звіси­лась набік. Ру­ки бу­ли роз­ки­дані, не­на­че в мерт­вої. Ли­це бу­ло бліде й лис­ню­че, не­на­че в морфіністки. Зак­руг­ле­не чо­ло з чор­ни­ми пиш­ни­ми бро­ва­ми, об­ра­мо­ва­не чор­ни­ми кісми, ви­раз­но вис­ту­па­ло на пун­цо­во­му пли­со­во­му пок­ритті ка­на­пи, ніби на­мальова­не. Дов­генький, тро­хи за­гост­ре­ний чернігівський вид її ду­же ски­дав­ся на іспанський.

Батька не зди­ву­ва­ло та­ке з'яви­ще. Нас­ту­ся не впер­ше за­си­па­ла на ка­напі, не­на­че ма­ла ве­ред­ли­ва ди­ти­на.

«Мабуть, ме­не до­жи­да­ла та й зас­ну­ла си­дя­чи» - по­ду­мав Са­мусь, ог­ля­да­ючи Нас­ту­сю.

- Іста ма­ма! Та­ка дос­то­ту бу­ла й та на двад­цять чет­вер­то­му або п'ято­му році. Нас­ту­сю! вста­вай лиш, сер­це, бо вже пізно: за­то­го світа­ти­ме! Вста­вай-бо та ля­гай спа­ти! - ска­зав він ти­хе­сенько, сми­ка­ючи її за ру­ку та тор­са­ючи за пле­че. - Це все твоя ма­ти вин­на. Во­на бу­ла во­ро­гом зад­ля те­бе… Зби­ла те­бе з пан­те­ли­ку та з пут­тя.

Настусі са­ме в той час у сні при­виділось, що з тем­них две­рей її кімнат­ки вис­ту­пи­ла ма­ти, нап­ну­та білою наміткою до са­мо­го до­лу, уся біла, з жов­тим мерт­вим ви­дом, але з жи­ви­ми ка­ри­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма. Во­на прис­ту­пи­ла до неї з во­ро­жим пог­ля­дом, прос­тяг­ла до неї сухі мертві ру­ки, щоб за­ду­ши­ти її.

- Я твій во­рог! Я те­бе за­па­гу­би­ла, я те­бе й за­ду­шу! - вчу­ло­ся Нас­тусі, і во­на ки­ну­лась, як не­са­мо­ви­та, і про­ки­ну­лась, уся тру­ся­чись.

- Настусю! ти вся тру­сиш­ся! В те­бе ру­ка тру­ситься. Щось тра­пи­лось. Де ти оце бу­ла? Чо­го ти ту­теч­ки на­коїла? Ох, пев­но, цього ли­ха на­коїв тобі отой не­роз­суд­ли­вий ше­лихвіст Пав­лусь Ма­лин­ка.

- Добре, що ти, та­ту, роз­суд­ли­вий, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся, зовсім опам'ятав­шись і сха­ме­нув­шись. - Це в ме­не нер­ви роз­тор­са­ли­ся.

Вона по­чим­чи­ку­ва­ла до сво­го по­коїка, на­ли­ла лож­ку бро­му, що завсіди сто­яв у неї на столі на­пох­ваті, рап­том вли­ла в рот, роз­дяг­ла­ся і впа­ла на ліжко, мов ки­ну­тий з стіжка сніп на тік.

Настав умов­ле­ний день пер­шо­го поцілун­ка. Нас­ту­ся лед­ве діжда­ла тієї го­ди­ни й по обіді над­вечір за­ку­та­лась у пальто, завіси­ла вид гус­тим ву­алем, гук­ну­ла на зво­щи­ка й по­ка­та­ла на умов­ле­не місце до Со­ло­мен­ки. Во­на пе­реїха­ла че­рез ши­ро­ку по­ло­гу до­ли­ну по­точ­ка Ли­беді й ко­ло са­мої залізниці вста­ла й пішла пішки.

«Ой, ко­ли б швид­ше по­ба­чить йо­го, бо в ме­не вже по­чи­нає в го­лові ту­маніть! - ду­ма­ла Нас­ту­ся. - Як я сид­жу са­ма до­ма, ме­не бе­ре нудьга, але мій ро­зум якось бу­ває ясніший; а як зійду­ся з ним, по­ба­чу йо­го, я ніби стаю бо­жевільна од йо­го очей. Ой, ко­ли б швид­ше, ко­ли б швид­ше! Вже в ме­не тя­ма ту­маніє, го­ло­ва мо­ро­читься».

За на­си­па­ним по­лот­ном залізниці стримів Со­ло­менський шпиль. Стеж­ка на Со­ло­мен­ку ви­ла­ся попід мос­том на на­сипі. Нас­ту­ся по­чим­чи­ку­ва­ла тією стеж­кою й опи­ни­лась під мос­том.

«Як ту­теч­ки під мос­том оригінально! й навіть гар­но! Я ще зро­ду не бу­ла під мос­том. Які важкі залізні склепіння! Які товс­тющі по­пе­реп­лу­ту­вані залізні ар­ки! Чис­то так, як в «Орфеї в пеклі» в Оф­фен­ба­ха! Гар­но й по­етич­но! «Орфей в пеклі» - під мос­том! Як но­во!»

По стежці під мос­том вря­ди-го­ди сно­ви­га­ли робітни­ки з фаб­рик та ду­же вбогі міщан­ки з Со­ло­мен­ки з ко­ши­ка­ми в ру­ках.

«Тут мені без­печ­но. Ніякої тітки, ніякої дя­ди­ни сю­ди й во­рон кості не за­не­се. Я тут вольна од знай­омих, не­на­че на ву­ли­цях у Гре­наді або в Па­лер­мо», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся й підтюп­цем побігла че­рез ши­ро­кий Со­ло­менський май­дан уго­ру попід бідни­ми міщанськи­ми, не­на­че ку­ри, обс­куб­ле­ни­ми ха­та­ми.

На Со­ло­менськім шпилі вже за­ма­нячіли опрічні ма­ле­сенькі ха­луп­ки та зем­лян­ки без дворів, без го­родів, не­на­че шпиль по­де­ку­ди заріс здо­ро­вецьки­ми гри­ба­ми та опенька­ми. По­верх тих грибів та опеньків на самісінько­му чо­ло­поч­ку шпи­ля ма­нячіла та мріла в імлі чор­на струн­ка пос­тать.