^©

_{Переклад з російської}

— Що у тебе в торбинці, мила?

Еббі дивилася, як у повітрі ширяла лебедина зграя. Білі граціозні птахи кружляли над освітленими сонцем парапетами, бастіонами, баштами і мостами замку і білими плямами виділялися на тлі його темних стін. Весь день Еббі разом з іншими прохачами прочекала біля мосту, і їй постійно здавалося, що Замок невідривно стежить за нею похмурими провалами бійниць. Вона повернулась до згорбленої старої, яка зупинилася поруч.

— Вибачте, ви щось запитали?

— Я запитала, що в тебе в торбинці. — Згораючи від цікавості, стара нахилилася вперед і висунула назовні кінчик язика. — Коштовності?

Еббі міцніше притиснула до грудей джутову торбинку і злегка відсунулася.

— Просто деякі мої речі.

З під важкої решітки величезних воріт вийшов офіцер в супроводі помічників, радників і охоронців. Натовп прохачів подався в сторони, хоча дорога і без того була вільною. Офіцер пройшов мимо, похмуро дивлячись перед собою, і, здавалося, навіть не помітив, що стражники біля мосту віддали йому честь.

Весь день по мосту снували солдати з різних країн Серединних Земель і гвардійці Внутрішньої Гвардії міста Ейдіндріла, розташованого внизу. У багатьох солдатів мундири були в бруді і в крові: вони приїхали сюди прямо з поля бою. Еббі побачила двох офіцерів зі своєї батьківщини, з Пендісан Річ. Вони виглядали майже хлопчиками — але хлопчиками, які подорослішали до пори, занадто рано розпрощалися з ілюзіями молодості і вже отримали в душі незагойні шрами.

А ще Еббі бачила безліч людей, що займають в Серединних Землях високе становище: чаклунок, радників, і навіть сповідницю, яка прийшла в Замок з палацу сповідниць в Ейдіндрілі. Піднімаючись до Замку, Еббі з кожного повороту дороги милувалася біломармуровою пишнотою палацу сповідниць. Там жили сповідники і засідала Рада Серединних Земель на чолі з самою Матір'ю Сповідниць.

За все попереднє життя Еббі лише один раз довелося бачити сповідницю, коли та приходила до її матері. Еббі, якій в ту пору було всього десять років, не могла очей відірвати від довгого волосся сповідниці. У крихітному містечку Конні Кроссінг, де вони жили, жодна жінка, за винятком матері Еббі, не займала досить високого становища, щоб носити волосся хоча б до плечей. У самої Еббі густе темно-каштанове волосся лише ледь прикривало вуха.

По дорозі через Ейдіндріл їй коштувало величезних зусиль не витріщатися на аристократок з волоссям до плечей чи навіть довшим, але у сповідниці, одягненої в традиційну чорну атласну сукню, волосся спускалися мало не до пояса.

Еббі дуже хотілося розглянути її краще, але, як і всі прохачі, вона опустилася на коліно і, як і всі, боялася підняти голову, щоб не зустрітися поглядом зі сповідницею. Подейкували, що той, хто зустрінеться поглядом зі сповідницею, якщо пощастить, позбудеться розуму, а якщо ні — душі. Правда, мати завжди говорила Еббі, що це просто вигадки, але Еббі, особливо в цей день, не хотіла ризикувати і на власному досвіді перевіряти достовірність цих чуток.

Стара в темній шалі і в пофарбованій хною верхній спідниці поверх смугастих нижніх проводила очима проходячих солдатів і нахилилася ближче до Еббі.

— Краще б ти принесла мощі, люба. Я чула, що внизу, в місті, продають саме такі, які тобі потрібні. І за доступною ціною. Чарівники не беруть сало за свої послуги. Сала у них і так вистачає. — Вона озирнулась, чи не прислухується хто до їхньої розмови. — Продай мені свої дрібнички, і, можливо, виручених грошей вистачить на мощі. Чарівникам ні до чого підношення сільських жінок. Домогтися від них послуги нелегко. — Стара подивилася на солдатів, які вже досягли далекого кінця моста. — Схоже, навіть тим, хто згоден на їхні умови.

— Я просто хочу поговорити з чарівником, тільки і всього.

— Судячи з того, що я тут чула, сало не допоможе тобі досягти і цього. — Еббі мимоволі простягнула руку, щоб прикрити гладкий круглий предмет в торбинці, і стара, помітивши це, хихикнула. — І глечик, який ти зробила своїми руками, теж. У тебе ж в торбинці глечик, адже вірно, люба? — Її карі очі, оточені глибокими зморшками, глянули на Еббі з несподіваною проникливістю, — Так?

— Так, — відповіла Еббі. — Глечик, який я сама зробила.

Стара глузливо хмикнула і заховала під вовняну хустку сиве пасмо, яке вибилося. Потім схопила скорченими пальцями Еббі за рукав червоного плаття і підняла її руку вище.

— Може, за цей браслет тобі дадуть достатньо грошей, щоб вистачило на мощі.

Еббі подивилася на браслет у вигляді двох переплетених кілець.

— Мені дала його моя мати. І він представляє цінність лише для мене.

Обвітрені губи старої розсунулися в повільній посмішці.

— Духи вважають, що немає сили могутнішої, ніж бажання матері захистити своє дитя.

Еббі обережно вивільнила руку.

— І духи знають, що це чиста правда.

Еббі стало незатишно під вивчаючим поглядом старої, і вона відвела очі. Якщо дивитися вниз, в провал під мостом, у неї паморочилася голова, а на замок Чарівника вона дивитися побоювалася. Тому Еббі прикинулася, ніби її раптово зацікавив хтось в натовпі прохачів, більшу частину яких становили чоловіки, і, відвернувшись, почала гризти залишки хліба, який вранці купила в Ейдіндрілі на ринку.

Еббі відчувала себе ніяково серед натовпу. За все своє життя вона не бачила стільки людей, та ще й до того чужих. В Конні Кроссінг вона знала кожного. Її лякав Ейдіндріл, її лякав замок Чарівника, але ще страшніше лякала та причина, яка змусила її прийти сюди.

Еббі дуже хотілося додому. Але вона розуміла, що якщо не зробить того, навіщо сюди прийшла, дому у неї вже ніколи не буде. У всякому разі, не буде того, заради чого варто було б туди повертатися.

Пролунав стукіт підков, і всі прохачі дружно повернулися до воріт. Із замку виїхав загін вершників на великих гнідих і вороних конях. Таких величезних коней Еббі зроду не бачила. Вершники, одягнені в блискучі панцирі і озброєні списами, пришпорили коней і, здіймаючи клуби пилу, промчали по мосту. Сандарійські улани, судячи з описів, які Еббі доводилося чути. Важко уявити собі ворога, у якого вистачило б мужності протистояти таким воїнам.

У Еббі стислося серце. Вона раптом зрозуміла, що немає необхідності вдаватися до фантазій, щоб уявити такого ворога, і немає сенсу покладати надії на цих уланів. Її єдиною надією був чарівник, і чим довше вона стирчала тут, біля входу в замок, тим більше надія танула. Але нічого іншого, окрім як чекати, їй не залишалося.

Еббі знову повернулась до замку — як раз вчасно, щоб побачити струнку жінку в простому платті, яка вийшла до мосту. У неї була дуже світла шкіра і розділене проділом пряме чорне волосся до плечей. Всі розмови в натовпі відразу вщухли. Четверо часових біля мосту розступилися, даючи жінці дорогу.

— Чаклунка! — Прошепотіла Еббі стара.

Ця підказка була зайвою. Просте лляне плаття, прикрашене по коміру жовто-червоною вишивкою у вигляді давніх символів, було Еббі відмінно знайоме. Вона пам'ятала, як в дитинстві, сидячи на колінах у матері, вона чіпала пальчиками таку ж вишивку, як на сукні у цієї жінки.

Чаклунка злегка поклонилася очікують людям і посміхнулася.

— Будь ласка, вибачте, що ми змусили вас чекати цілий день. Це не в наших звичаях і аж ніяк не прояв неповаги до вас. Але йде війна, і такого роду заходи, на жаль, неминучі. Ми сподіваємося, що ніхто з вас не сприйме цю затримку як образу.

Натовп дружно забурмотів, що, звичайно ж, немає. Еббі і не сумнівалася, що ні в кого не вистачить духу заявити протилежне.