Єрофєєв лицемірно зітхав:

— Та вже попрацювали дітки, спасибі їм, допомогли громаді. І безневинну людину захистили.

Але очиці його дивилися підозріливо і насторожено, і ніхто йому не вірив.

Художник-анархіст заявив, що він теж їде в Москву.

— Більше там простору для талановитої людини, — говорив він, — є де розвернутися. Театри, вивіски, фасади. Вам, діти, коли щось треба буде для школи оформити, то, будь ласка, з великим задоволенням.

Мишко поспішив його запевнити, що в їхній школі вже давно все оформлено.

Діти від'їжджали в Москву вечірнім поїздом. Вони вже згорнули палатки, скотили ковдри, уклали речі. Перед від'їздом запалили великий прощальний костер.

На костер прийшли комунари на чолі з Борисом Сергійовичем і сільські діти.

Мишко відкрив збір такими словами:

— Це наш останній костер. Треба підсумувати все, що ми тут зробили. Але ми говоритимемо не про те, що ми зробили, а, навпаки, про те, чого ми не встигли зробити. Це буде корисно для тих, хто тут залишається. Хто хоче висловитись?

Першим слово взяв Славик.

— Ми організували тут загін. Але в нього вступило тільки тридцять два чоловіки. Мало! Треба, щоб усі діти в селі стали піонерами.

— Погано ми працювали по ліквідації неписьменності, — сказала Зіна Круглова. — Навчили лише дванадцять чоловік. А треба, щоб усе село стало грамотним.

— У селі немає лікарні, — сказав Бечка, — доводиться ходити в сусіднє село. Це несправедливо. Медицина — могутня зброя в боротьбі з релігійними забобонами.

— Якісь слабкі у нас інтернаціональні зв'язки, — заявили Ігор і Сева. — Тільки два листи надіслали німецьким піонерам. А фашизм підводить голову. Треба звернути на це як найсерйознішу увагу.

Після того як усі виступили, Мишко сказав:

— Усе правильно. І ми сподіваємося, що комунари дороблять. Краще, ніж ми.

Борис Сергійович від імені трудкомуни запевнив, що все, чого не довели до кінця піонери, дороблять комунари.

— Тепер усе, — заявив Мишко. — Можемо рушати.

Але Генка раптом закричав:

— Ні не все! Є ще одна недороблена справа.

— Яка?

— Пам'ятаєте, Мишко читав нам свій вірш. Вірш, загалом, непоганий. Але там не вистачало двох останніх рядків. Я їх склав.

— Давай кажи, — сказав Мишко, — тільки швидше., йому стало дуже соромно, коли Генка почав про вірш. Мишко сподівався, що всі про нього забули.

— Так от, — Генка відставив назад йогу. — Так от, остання строфа Мишкового вірша починалася так:

Ми битву почали, в руках тримаєм молот,
Закутий в ланцюги, широкий світ встає…

І на цьому обривалось. Я пропоную закінчити так:

Але ми сильні, і дух наш молод,
Вперед, товариші, за мною! —

І він викинув руку вперед, закликаючи всіх іти за собою.

Але такий кінець дітям не сподобався.

— Чому саме за тобою? — сказали одні. — Хіба ти заслужив, щоб усі йшли саме за тобою?

— Скидається на плагіат, — говорили інші. — Перший рядок зідраний з пісні «Ми ковалі…». Там «дух наш молод» і тут «дух наш молод», і рима одна: молот — молод…

— Ще гірше, ніж у мене, — сказав Мишко. — А втім, над цими рядками попрацюємо в Москві. Звичайно, хто матиме бажання. А зараз поспішімо, інакше запізнимось на поїзд.

Борис Сергійович запропонував підводу, яка б довезла речі до станції. Але діти відкинули цю пропозицію. Вони не матусині синки і вміють ходити в повному похідному спорядженні.

Піонери навантажились своїм нехитрим майном. Загін вишикувався і покрокував на станцію.

Москва

1955–1956

Бронзовий птах - doc2fb_image_03000018.png
Бронзовий птах - doc2fb_image_03000019.png