– Тесе... Ти чого?

Я дістаю з її сумки п'ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, по­чуваючись асоціальним елементом, швидко вши­ваюсь, аби вона мене не вбила...

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними

очима дивиться на мої п'ять тюбиків зубної пас­ти й хапає ротом повітря.

—Що? – питаю я.

—П-п-придбавши п'ять тюбиків, – затинаю­чись, пояснює він, – ви автоматично стаєте учас­ником розіграшу мопеда ямаха...

І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, що виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет...

На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під'їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши таке, Ікарус просто не міг його не за­брати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Власне, Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чу-ваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чо­го не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а ясна річ, у пере­носному, хоча, якби міль трахнула його натураль­но–я так підозрюю, що йому б теж не було до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ні­коли не озивався на це ім'я. Одним словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі

від нього не було жодної – балконні голуби на та­кого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не води­лися, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й ча­сом він пускав гази. У всьому іншому він був нор­мальною твариною.

Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я по­вернувся додому. На кухні було порожньо – зреш­тою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з'їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміха­ючись, – якщо в нас закінчаться бабки або ста­неться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця...

—Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?

—Такі, великі, як кури... – відповідав він.

—Нічого не вийде, – хитав головою я, – ро­зумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь на­тяк на гніздо?

Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.

Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з'їсти

не міг, бо любив робити Кет приємні несподі­ванки, а якби я з'їв її ананаси, несподіванка бу­ла б неприємною... їсти зубну пасту було небез­печно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж, якщо я її з'їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі ля­кала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов пів­літровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хи­тав головою й дивився на них.

—Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.

—А що таке? – знизав я плечима.

—Бля, якісь у них підозрілі погляди... – ви­словив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.

—Слухай, вони дохлі.

—От я й кажу, здохли, сволочі, а тепер ще й пасуть...

—У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись...

—Як знаєш, як знаєш... – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона...

Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо риби... Риба є для мене чимось на зразок священної істо­ти. Пригадую, удитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє

немите скло, а коли треба було повертатись додо­му, ну, коли батя встигав по п'ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я зав­жди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з риба­ми, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі кре­веток, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, від­чуваючи, як вони пускають сік. Не в силі тер­піти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздя­гаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх вакаціях. По­тім я миттю провалився в сон...

І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить на-півзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс... тож я шко­дую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думається мені, – де тельбухи? Де найкращий кур'єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командир­ський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвили не від­бувається нічого. Потім з неба долинає рев літака

й над моїм окопом пролітає кукурудзник, ски­даючи агітаційну літературу. Я знову лежу й че­каю, доки ця фофудья, немов підбиті птахи, спла­нує до мене... БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!

Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька куле­метних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до не­бес, за кулеметом сидить стара швабра, яка дійма­ла мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бі­нокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там сну­ють якісь растамани, чи що... Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук мотора. Я відкидаю геть бінокль і бачу анге­ла... точніше, не ангела, а... словом, уявіть собі, що вийде, якщо до двадцятилітнього старійши­ни якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і доро­гих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а ін­шою свій наплічник, однак метрів за десять почи­нає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпає­ться в наплічнику, а потім винувато знизує плечи­ма. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підгір­ським рухом кидас и мій бік наплічника. Той па­дає метрів за м'ять під мого окопу. «Ну ладно, –

я поїхав!» – кричить він старій... «Куди, курва мать? – не тямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики ки­дай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонула­ся? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга... «Гаразд, га­разд... – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озву­чити. «Йор мазер факін кук!!!1» – кричу я чува-ку... Той якось придуркувато посміхається й кри­чить у відповідь «Ай ноу!2» або щось тіпа того... «Зате я стріляю жостко!!!» – чується згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, по­чинають розстрілювати з кулемета...