III
Далі став, на нюю глянув,
Крісло присуває
І сідає коло неї,
І їй промовляє:
«Ой царівно-королівно,
Пишна, злотокрила!
В тебе, мабуть, божа сила
Свої чари влила.
Кілько гляну я на тебе,
Кілько подивлюся -
Так водою й розіллюся,
Воском розтоплюся.
Звідки ти, царівно люба?
Де ти проживаєш?
Де ти царство своє пишне,
Пишний палац маєш?
Скажи, люба, щиру правду,
Чи-сь кого кохала?
Чи дала-єсь кому слово,
Чи ще не давала?
Як не дала-сь, мила, люба,
Зжалься надо мною,
Подаруй життям і віком,
Будь моєй жоною».
І обняв її царевич,
К серцю пригортає,
А вона йому на груди
Голову схиляє.
І, будь розум в неї в лобі,
Того б не бувало,
А то хміль, погане зілля,
Всеньку розібрало.
Хміль на груди каміннії
Голову схиляє,
Хміль причепу обіймає,
Йому промовляє:
«Я, царівна-королівна,
В степу проживаю,
Іще мужа не добрала-м,
Тілько добираю.
Сватався колись до мене
Жвавий невидимець,
А тепер за мене б'ється
Мій сусід мисливець.
Но, царевичу причепо,
Ти з них наймиліший,
Ти найкращий, найдобріший
І найрозумніший.
Я хотіла б тобі бути
Вічною жоною!
Тілько крила!.. Ой, не можу...
Стрепени рукою!»
І підняв царевич крила
І потряс крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
І ті коні воронії
Тілько що держаться,
А козаки такі п'яні,
Що із ніг валяться.
IV
Незабаром злотокрила
О світі забула,
Похилилася па крісло
І, хмільна, заснула.
Для невинної дівчини
То крутий часочок,
І, будь тут на вітрогона,
Вінок не віночок.
Та причепа добре знає,
Що куди стріляє;
І по хаті походжає
І думу гадає:
«Отаке-то, добрі люди,
Все моє кохання:
Лиш над бочкою сидіти
Зрання до смеркання.
А о панстві і о царстві
Де вже мені дбати!
Значить, сильного сусіда
Мені страшно мати.
Але от моя сусідка -
Та ще й сильна дуже,
І для неї моє військо,
Хоть би й два, байдуже.
Як потрясе лиш, псяюха,
Обома крилами,
То насипле тих козаків
До стилої мами.
Біда, батьку! Що робити?
Та що і чинити?
Що ж чинити? Звісне діло,
Тра біду забити.
Що забити, то забити,
Я і сам то знаю,
Лиш сусіда ще їдного
Я на думці маю.
О, то шельма невидимець
Куди моя сила!
Його тілько і звоює,
Що ся злотокрила.
Ото треба одурити;
Скажу, що женюся,
І таки при панотцеві
З нею заручуся.
А щоб того дохопити,
Вдамся до горівки;
Без горівки куди п'ятись
До такої дівки!
Із мисливцем - і то билась!
Відігнала кримця!
А я, правду і сказати,
Що таке за птиця?
Так от! Треба підпоїти,
З нею заручитись,
А потому туманити,
Тілько не женитись.
Після того най звоює
Невидимця мила;
А там звісно, що зробити:
Відрубати крила».
V
Рано, тілько освітив бог,-
Усі троє встали,
Пішли в аеркву на молитву,
Службу відстояли.
Повернулись знов до чарки,
Випили всі троє,
І царевич, і аарівна
Сіли враз обоє.
І обоє сіли разом,
Разом обійнялись,
Обійнялись, розмовляли,
Щиро пілувались.
А піп, сивий, бородатий,
Тілько поглядає.
«О, то б славна була пара! -
До них промовляє.-
Хіба буде з вас, парівно,
Годі дівувати.
Чи ж не лучче вийти замуж,
Свого мужа мати?»
А царівна зрум'яніла,
Не одповідала,
Лиш царевича тісніше
Ручкою обняла.
«Що ж, життя,- царевич каже,-
Хіба заручімся!
І як буде воля божа,
То і оженімся».
Но царівна знов мовчала,
Не одповідала,
Лиш обняла ще тісніше
І поцілувала.
«Возьміть, отче, дві обручки,
Поблагословіте,
Освятіть їх, як годиться,
Та нас заручіте».
І узяв піп дві обручки,
І благословляє,
І коханків обручає,
Обручки міняє.
І коханки обручились,
Хрест поаілували
І присягу перед богом
На кохання дали.
Після того стали пити,
Доки хто іздужав,
І царівну хміль веселий
Перше всіх подужав.
Потім батюшка старенький
Спати положився,
Лиш причепа не упився,
Тілько розпалився.
І обняв царівну сонну,
Крила відклоняє
І обвився, обгорнувся
І все забуває.
