Тим часом облога фортеці тривала. Мінні галереї, що їх було зруйновано під час першої вилазки обложених, турецькі землекопи швидко відновили і повели далі, під мури фортеці. Цих галерей турецькі мінери вели три — одна з галерей йшла до Кримських воріт фортеці, друга проходила під равеліном,[3] а третя вела до міського валу в тому місці, де він з'єднувався з муром замку. Про їхнє існування в Чигирині дізналися від перебіжчика, який перебував на службі в командира турецької артилерії і з невідомих нам причин вирішив податися в табір обложених. Дізнавшись про мінні галереї, Трауерніхт постав перед дилемою. Як з'ясувалося, серед особового складу гарнізону не знайшлося фахівців, які вміли робити контрпідкопи, щоб пороховими зарядами підривати ворожі підземні галереї. Проте вихід знайшовся — чигиринці влаштували у фортеці відсічні укріплення і викопали великі ями, які мали стати каналом для відведення порохових газів під час вибуху, а також перешкодою для штурмуючих яничарів 17 серпня турки нарешті домоглися певних успіхів. Вони вдало підірвали підведену міну під равеліном і зруйнували його вал. Обложені були змушені залишити укріплення і відійти в місто. Але тріумфувати нападникам довелося недовго — коли яничари зайняли зруйнований равелін, оборонці Чигирина їх вибили відтіля за допомогою ручних гранат, а пролом у валу равеліну заклали камінням і дерев'яними колодами. Дві інші міни, закладені в підведені під фортечний вал підземні галереї в той день не спрацювали — підкопи були завалені землею від розривів гарматних бомб.

Та попри все Ібрагім — паша Шайтан продовжував наполегливо готувати генеральний штурм Чигиринської фортеці. Незабаром турки довели облогові траншеї до самого рову замку, закінчуючи підготовку до генерального штурму. На той час велика частина фортечної артилерії вже не діяла через зменшення кількості снарядів і пошкодження гарматних лафетів. Мортири ж, запас бомб до яких майже вичерпався, тепер стріляли в основному камінням, що значно зменшувало їхню ефективність. Оцінивши ситуацію, турки вирішили йти на штурм. Закидавши фашинами[4] рів перед равеліном, вони увірвалися в укріплення і захопили його. Після цього турецькі вояки, незважаючи на вогонь захисників фортеці, стали закидати головний кріпосний рів усім, чим було можливо: фашинами, колодами, камінням і землею. Але швидко з'ясувалось, що таке завдання їм не під силу — висічений у скелі фортечний рів був надто широким і глибоким, та й виконувати цю роботу під вогнем противника без значних втрат було неможливо.

А час не чекав. Ібрагім — Паша, побоюючись підходу від Дніпра нових сил козацького війська і московських воєвод, почав квапитися із загальним штурмом. За його наказом аскери підірвали підкоп під кам'яним валом з боку вежі Дорошенка. Проте тут на турків очікувало цілковите розчарування — від вибуху частина вежі була зруйнована і її уламки полетіли прямо на голови атакуючим яничарам, що примусило їх припинити атаку і дало час захисникам фортеці укріпити підірвану ділянку. Другу підземну міну турками було підірвано під міським муром неподалік від замку. Однак обложеним було відомо про цей підкоп, тож коли під землею перестали гупати мотики, вони пішли з валу, залишивши на ньому тільки вартових. Натомість за внутрішнім укріпленням, приготувавши мушкети і гаківниці, засіли три сотні донських козаків. Літопис повідомляє, що коли турки це побачили, то навідріз відмовилися йти на приступ. Вони зрозуміли, що раптовість атаки втрачена, тож примусили командирів відмовитися від штурму, який нічого окрім нових жертв Ібрагіму — Паші дати не міг.

Тим часом події на Лівобережжі складались не найкращим чином для турецької армії, котра все сильніше загрузала в окопній війні під Чигирином — Ромадановський і Самойлович готувалися завдати туркам рішучого удару і виступили з Курська і Батурина, взявши напрямок на південь. Ще 25 липня полки Ромадановського було зосереджено в районі Суджі, а наступного дня воєвода уже перебував у Сумах. Згідно з даними літопису, тут царський воєвода затримався на деякий час, намагаючись встановити з військом Самойловича постійний зв'язок. 28 липня Ромадановському нарешті доповіли, що Самойлович з військом розташувався в Ромнах, тож воєвода вирішив продовжити курс на з'єднання, яке відбулося 10 серпня неподалік від Ромнів, на березі невеличкої річки Артаполот, яка є притокою Сули. У цілому, разом із ратниками Ромадановського, вся московсько — українська армія налічувала тепер до сімдесяти тисяч чоловік.

Крім того, відомо, що 15 серпня 1677 року від Самойловича і Ромадановського надійшла депеша до князя Голіцина, який теж готувався виступити до Чигирина на чолі резерву. У посланні містилося прохання здійснити перехід із Путивля в Лубни. Самойлович у листі попереджував князя про те, що кримський хан отаборився біля Дніпра в очікуванні підходу московських полків до переправи, і наголошував, що необхідно бути особливо обережним на підходах до Дніпра. Ось саме за цю переправу, що знаходилася в районі міста Бужин, і розгорнулась боротьба, яку можна вважати ключовим моментом облоги Чигирина в 1677 році.

Як і попереджував Самойлович, турки добре підготувалися до зустрічі московських полків у районі Бужинської переправи. За наказом Ібрагіма — Паші тут були встановлені артилерійські заслони, а також розташовано значну кількість піхоти, яка окопалася на дніпровому острові, що знаходився на траверсі Чигирина. Однак командири московсько — козацького війська перехитрили ворога. Поки обози армії Ромадановського повільно рухалися назустріч засідці, з іншого боку в Чигирин увійшли послані на підмогу сили, що складалися з тисячі драгунів Ромадановського і полку козацької піхоти Самойловича.

На тлі цих подій Ібрагім — Паша Шайтан виявив дивну недбалість, не звернувши увагу на те, що робилося в нього за спиною. Це йому врешті—решт і далося взнаки, коли 26–28 серпня розпочалися запеклі бої за Бужинську переправу. Спочатку турків артилерійським вогнем, в організації якого Ромадановський був майстром, вибили з острова. Потім стрільці й козаки переправилися на правий берег і почали там спішно закріплюватися. Попри те, що турки контратакували московських ратників великими силами, вони успішно відбили кілька яничарських атак, після чого за допомогою сильного мушкетного вогню примусили відступити легку татарську кінноту, котру Ібрагім — Паша кинув у наступ після поразки яничарів. Ранком 28 серпня кавалерія чернігівського полковника В. Дуніна — Борковського здійснила атаку на турецький табір, і хоч турки кілька разів намагалися взяти реванш, досить скоро Ібрагім — Паша зрозумів, що, окрім значних втрат, таке протистояння йому нічого не дасть, тож розпочав відступ до Чигирина, гарнізон якого, як уже про те йшлося, значно посилився від часу початку облоги. У ніч на 29 серпня турецькі війська розпочали посилене бомбардування фортеці. Але цього разу за допомогою гарматної стрілянини Ібрагім — Паша лише намагався приховати спішну підготовку до відступу. Близько третьої години ночі, залишивши облогову артилерію і обоз, турки підпалили свій табір і відступили з — під Чигирина. Ранком захисники фортеці, які, незважаючи на обстріл, зрозуміли наміри турків, кинулися на вилазку. Яким же було їхнє здивування, коли на місці багатолюдного ворожого табору вони знайшли лише порожні шанці, невелику кількість трофеїв і всього одного турецького вояка, що невідомо яким чином залишився в таборі і став легкою здобиччю тріумфуючих чигиринців. Того самого дня об'єднана армія Ромадановського і Самойловича, пересуваючись оборонною рукою, підійшла під укріплення фортеці. Дізнавшись про відступ Ібрагіма — Паші, командувачі українсько — московського війська вирішили організувати переслідування ворога силами легкої кінноти, головним чином козаків. Та попри те, що козаки просунулися, наздоганяючи турецьке військо, аж до річки Інгул, переслідування позитивного результату не мало — далися взнаки затримки під час його організації. Єдиним успіхом під час операції з переслідування ворога можна вважати ініціативу запорозького кошового отамана Івана Сірка, який на чолі своїх січовиків випередив основні сили турецького війська і зміг зруйнувати міст через Південний Буг, що його турки хотіли використати для переправи. Проте, хоч рух армії Ібрагіма — Паші внаслідок цього й було затримано, стратегічних переваг український гетьман та московський воєвода не мали. Перший із Чигиринських походів добіг до свого завершення.