Усі випили «за куму», а потім Троян і Віра, мовби потонули у загальному шумі, вели свою розмову притишеними голосами…

— Ну ж і красива ти у цій вишиванці, скажу тобі по чистій правді. З Дерманя! З Запоріжжя! Вишивала тітка Домаха — Петра Даниловича Карого… Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди… Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому! До дна, кажу тобі! Тож на радощах — дай ущипну, чи, бува, це не сон…

— Трохи, кажеш, тужив? — блищала очима Віра.

— Трохи?! Як собака на прив'язі, скажу тобі, крутився, особливо там, у тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина, величають… Але, Марто, Марто! Чи пак, Віро! Мені там сказали, що й ти, відьмо, руку свою до того приклала!

— Ти трохи забагато випив! — перебила його Віра. — Подай он ті голубці, давно таких не їла…

— Їж! У нас тут є! Їж! Повно!

— Печені ось покуштуйте, — устряла до мови теж повногруда молодиця.

— Явдошко! Як вам моя кума? — спитав Троян і обняв разом і куму, і Явдошку.

— А! Гарні! Як пані! — гомоніла гаряча Явдошка.

— Чи не така, як у того Нечая, га?

— Е! У того була гетьманша…

заспівала Явдошка соковитим альтом. — А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, — додала вона по хвилині.

— Моя, бач, панського роду! — докинув Троян.

заспівала й на це Явдошка. — А все-таки, — спитала вона, — як ви її звете?

— Таж Анастасія! — зареготав Троян.

— А я думала — на жарт! Анастасіє! Та захивіть! Та пригубте, либонь! Я, бачте, не дуже вмію припрошувати, у нас всі як удома… Ану давайте разом! — і Явдошка піднесла свою чарку.

— Як уже разом, то разом! Усі! — піднесла й свою чарку Віра.

— Хай буде і всі! — гомоніли гості.

Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир від нехристів-турків…

Троян був і п'яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний себе і суцільно міцний.

— Ну, от, — казав він, — ми ось знов ніби разом… Як маю вам казати? Ти? Ви?

— Продовжуй своє «ти», так буде краще і на майбутнє, — сказала Віра.

Закурили. Віра прилягла на високій постелі, сперлась на подушки. Троян ходив по світлиці, мало не торкаючи головою сволока.

— Тоді знаєш, Віро, що, — сказав він від самого серця, — якщо балуєш зі мною…

— Ну, так що тоді? — засміялась вона крізь дим цигарки.

— «І ножки полама-а-а-аю! І ручки переб'ю-у-у-у!» — заспівав він хрипло, мов старий грамофон.

— «Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибі-і-і-ір пайду!» — докінчила за нього Віра.

— От щось таке, — сказав він. — А звідки ти знаєш цю розбійницьку?

— Бо сама розбійник, — засміялась вона. — Знаю, що ти грізний, але не знаю, як тоді все те пояснити, звідки, з якого кінця, якими такими словами, бо тепер, я тобі скажу, наша справа починає горіти справжнім огнем… А з тим цілим Житомиром, скажу тобі, там не політика, а… а, може, ревнощі, може, гордість… Той барон і вся та публіка…

— І той Шульц! — перебив її Троян.

— Ну і Шульц… Я вже з ним говорила, і він поїхав до свого Берліна…

— А шкода…

— Чому шкода?

— Краще б ти влаштувала мені з ним особисте побачення.

— Що за церемонії? Ти ще його зустрінеш… І без мене…

— Хотілося б, знаєш… так, делікатно!

— Що Шульц! Що барон! Пішаки!

— А хто, по-твоєму, генерали?

— Як хто? їх там повно! Даргелі, Пюци, Муми, Неслери!

— Чому оминаєш найбільшого?

— Коха?

— Ну, хоч би!

— Тут ще не час. Він нам поживніший, ніж сто китів. Його політика заступає нам пару дивізій на фронті…

— Ха-ха-ха! — зареготав несподівано Троян, але слова не випустив і не моргнув бровою… — Кажи, з чим приїхала? — запитав він облегшеним тоном і підступив до ліжка.

— Чую, зібрав армію, — сказала вона.

— Ну, так що? Так, зібрав.

— Так воюй!

— Воюй, а чим? Картоплею?

— Чого ж картоплею, коли є порох!

— Як порох? Де?

— Океани гатять порохом, а ти питаєш! А чого найбільше треба? Може, я могла щось пошептати?

— Відьмо! Далебі жартуєш!?

— Чого б я жартувала, чорте!

— Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню — і все потече смальцем!

— За цим і приїхала!

— Так витрясайся! Витрясайся!

— Якого саме огню, капітане?

— Ну, так… На перший бал… Так сотень дві-три… отих… як його… пашок. Так званих фінок тузенів десять… Та ка-тюшиним ділом — кілька добрих пар… Та дьогтярів десятків зо два… Та шроту до них відповідну порцію. От ми і в сідлі!

— А ти б так остаточно… Признайся! За кого б пішов?

— Висловлюйся ясно!

— За яку владу?

— Я політик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно.

— А чи знаєш ти, що тут ось-ось і інші капітани появляться?

— Про кого думаєш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два літри самогону виджорив. На віки вічні союз! Куми!

— Ха-ха-ха! — не видержала Віра.

— Ось лише зустрінеш — запитай, як смакував наш спотикач…

— Запитаю, запитаю… Але я щось чула, що ти і з іншими спотикачиш.

— Спотикачу! Як не спотикачити? Під одним же кущем сидимо.

— Але ж вони там самостійну…

— Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Боїться самостійної в той час, коли сам Сталін «суверенну» співає. А яке нам з тобою діло, хто з них і за яку… Нам з тобою політика — як верблюдові фрак або Сталінові циліндер. Давай — воюємо, і баста!

— Здаюсь! Воюємо! Дістанеш огню!

А тижнів зо три Троянова бригада спокійно, без метушні й галасу, підтягалась до Чорнобилів, що на сході біля Людвиполя, і там у одному ліску отаборились. Не дуже знали бійці, чого аж сюди послав їх командир, гомоніли так і сяк, сподівалися зустрічі з першим огнем; одні раділи, інші злегка, під ніс, мов би самі з собою, висловлювались, що ось, мовляв, як його й куди його з такою зброєю… У них же там і танки, і міномети… І яке ж було їх здивування, коли однієї, як кажуть у пісні, темної ночі до табору прибули, а потім від'їхали якісь підводи, хлопців побудили, вишикували і кожний дістав по фінці, по гранаті та по скриньці набоїв. І ще якесь там майно, і навіть папахи на зиму, і все те честь честю, мов з голочки, якогось орловського чи ленінградського «пошивпрому». І ордени появились!

Здивування було велике, а коли питали командира, так той лише моргав лівим оком і казав:

— Бери і мовчи!

— Ну, а ордени навіщо? — спитав скептик Терешко.

— Як навіщо? Нарешті героєм станеш! — докинув жару Залізняк.

— Може, тобі це й личить, але який герой з мене…

— Чого? Орден навіть корову на рисака оберне…

Говорили так і сяк, говорили багато, але бригада верталась обчеплена фінками, мов дівчина намистом. Усе звернули на командира, він, мовляв, знає, що й до чого. А як вернулись на свою Попівщину, бригада стала не зеленою, а огненною — змонтувалась, знайшла своє певне місце.

І не одна бригада, що на Попівщині… Це літо було врожайне на такі бригади, і намножилось їх, де лише був який ліс, — на Суражчині, на Антонівщині, на Гурбенщині, на Цуманщині — далі й далі ген туди, як Случ, як Стоход, як Горинь, туди під Олесько, під самий Пінськ, Соми, Сонари, Дороші та Круки, та бойовий Тарас Бульба, та Ярема в Пустомельщині. А з-за Стоходу, що на заході, виринули героїчні залишки Ридза Сміглого під виглядом «армій крайових», а там з-за Случа посунули Ковпаки, та Медвєдєви, та Гончарови… Визволителі там, визволителі тут, визволителі скрізь, на кожному місці, прапори червоні, прапори жовто-сині, прапори біло-червоні. А ті, що в Рівному, в своїх новеньких жовто-бронзових уніформах, заворушилися швидше, заговорили про «штюцпункти», почали рови копати, та колючі дроти снувати, та засіки класти, та радитись, та сердитись, та погрожувати… Почули, що насувається, «мов та чорна хмара», загроза з усіх боків і що там і там їхали й не. доїхали фольксгеносен, зольдатен гросдойчес-райхес, ес-ес штурмбандфюрери, зондерфюрери і просто фюрери… І тоді вони вельми сердились і робили походи на Малин, на Ремець, на Туличі, на Літин та інші й інші. Вони стріляли, вони зганяли жінок, старців і дітей до церков, палили їз разом з престолами, ловили, кого могли, пхали у в'язниці, везли до рейху, до Бухенвальда…