Тоді вони метнулись далі коридором. Ось іще одні двері. Калве з ходу впав навколішки.
Прожектор освітив знайомі сліди магнітних присосків, які виразно було видно на запиленій підлозі. Кожен мав присоски в себе на черевиках, щоб зручно було ходити в умовах невагомості.
Сліди зникали під дверима. Назад вони не йшли — значить, Сенцов і Раїн могли бути лише там, за дверима. І Коробов поквапливо натиснув на засувний східець.
Двері не відчинились
Ще не вірячи в лихо, вони ставали на східець знову і знову, натискали на двері — ніби чимсь, крім вибухівки, можна було побороти цей матеріал, гукали — наче хтось міг їх почути.
Згодом обоє просто сиділи біля непіддатливих дверей, знову час од часу роблячи спроби відчинити їх. В обох була тільки одна думка: якби вони зразу пішли сюди, ліворуч…
І потім, уже повернувшись в ракету, вони сиділи в рубці, в кріслах, не скидаючи скафандрів, хоч це й заборонялось правилами. Вони переконували себе, що присіли тільки на мить і зразу ж знову підуть шукати, хоч усім було ясно: це надаремне — навіть при найекономнішій витраті кисень у Сенцова і Раїна скінчився кілька хвилин тому.
Вже не було рації стежити за секундною стрілкою, яка швидко бігала по циферблату, проте Калве не зводив з неї очей. Коробов сидів нахмурений, потупивши очі; прозорий шолом його стояв поряд па підлозі; потирав чоло (нестерпно боліла голова) і слухав, що йому, вимахуючи руками, говорив Азаров.
Що він міг сказати? І навіщо тепер розмахувати руками?
— Зв’язок, зв’язок треба було тримати! — різко сказав Коробов. — Ми й то їх почули, а в тебе рація!
— Спробуй! — відповів Азаров, вертячи ручку наладки. — Он послухай, яка веремія закрутилась…
Справді, в діапазоні між десятьма й тридцятьма сімома сантиметрами в ефірі коїлося щось незрозуміле: нявкало, верещало, часом заходилось дзвінким щебетанням, чулися якісь завивання. Потім раптом усе замовкало, лише чутно було незрозумілі хрипкі звуки, а через невеликий проміжок часу все починалося знову.
Послухавши цю какофонію хвилин п’ять, Коробов наказав вимкнути рацію, щоб не витрачати енергію.
— А може, це тутешні мешканці нас викликають? — невпевнено сказав Азаров.
— Дурниці, — відповів Коробов. — Ми обнишпорили ледве не півсупутника — жодного сліду ніде. Я, звісно, не знаю, що означає цей писк, але…
— Я, здається, знаю, — промовив Калве, не відриваючись від годинника.
Обоє подивились на нього: Коробов — з цікавістю, Азаров — осудливо. Калве відбирав у нього останню надію на порятунок друзів, які (коли виявиться, що припущення Азарова правильне) могли б знайти пристановище у господарів супутника…
— Ми просто не мали часу подумати, — сказав Калве. — Якщо ми перебуваємо в ангарі, призначеному для ракети (а ми, очевидно, перебуваємо саме в ангарі, призначеному для ракети), і якщо нас, точніше — ангар, обслуговують автомати (а його, виходячи з усього, обслуговують саме автомати), то ці автоматичні пристрої мають звідкись одержувати команди…
— Чому? — сказав Азаров. — Вони можуть і самі мати…
— Логічні пристрої? Ні, не думаю, це суперечить принципові доцільності. Тисяча арифмометрів не замінить одної обчислювальної машини… Так от, усе це дає нам підставу припускати наявність досить складних кібернетичних установок, які здійснюють керування автоматики і контроль за ними. Такий центр обов’язково десь є в супутнику. Автомати, як ми бачили з Коробовим, не одержують інформації по дротах. Немає в них контакту і з підлогою ангара. Отже, команди їм передаються по радіо. Ось джерело цих сигналів.
— Стривай, стривай! — сказав Азаров. — Радіохвилі ж крізь стіну не проходять…
— Це природно, — промовив Калве. — Автоматів має бути багато, частот в обмеженому діапазоні — менше. Ангар тут не один… Значить, треба, щоб автомати, які працюють на одній і тій самій хвилі, одержували команди вибірково.
— Хвилеводи, очевидно… — замислено мовив Азаров. — Мабуть, хвилеводи. І ви змогли почути Сенцова і Раїна тільки тому, що в цю мить перебували десь на кінцях одного й того ж хвилевода.
Нагадування про друзів переповнило чашу терпіння Коробова. Він і так ледве стримував себе: усе нестерпніше (мабуть, від електричного удару в кімнаті з сірою масою) боліла голова, терпла рука, а Калве тут розвів теорію, прямо хоч лекторій відкривай, і хлопчисько Азаров розвішав вуха та ще й сам починає будувати гіпотези, а коли треба було тримати зв’язок, то він розважався тим, що слухав усяке торохтіння… Коробов ледве звів обважнілу голову, відчув: ще кілька хвилин, і він впаде просто через брак сили.
Він повільно розігнув спину, важко підвівся з крісла. Азаров у цей час запитував:
— А ці автомати, які ви бачили, вони, по-твоєму, що роблять?
— Літають, — похмуро промовив Коробов. — Свистять. Більше нічого не роблять. А от нам би не завадило й почати щось робити… для різноманітності, чи що.
Калве спохмурнів, став поволі червоніти. Коробов вилаяв себе: ще невистачало посваритись.
— Огляд ракети не закінчено, — казав він. — Ходімо складемо на місці план дій. Зарадити нам ніхто не зможе, а засиджуватись тут ми не збираємось… З тобою підемо, — сказав він Азарову (той поквапливо закивав, подався до шафи по скафандр). — А ти, Лаймоне, роздягнися, почергуєш у рубці, згодом зміниш когось із нас.
— Поки що я спробую обчислити… — почав Калве. — Чекай, у чому це в тебе скафандр?
Він потяг Коробова за лікоть ближче до світла.
— Бруд якийсь. Мабуть, ота сіра маса. І коли це я встиг?
— Коли падав, — сказав Калве. — Я згадав: ти ліктем ударив прямо в лоток. — Він зшкріб з рукава Коробова темно-сірі грудочки незрозумілої речовини. — Роздивлюсь їх, спробую з’ясувати, що це таке. Безперечно, органічна речовина. Часом із структури можна багато чого зрозуміти…
Калве ввімкнув рацію, кивнув товаришам. Вони одягли шоломи і зникли за дверима вихідного відсіку. Калве лишився сам у ракеті. Тепер тут було незвично тихо. Не чутно було тонкого потріскування телеустановок, не гула обчислювальна машина, що звіряла курс корабля з програмою, стрілки більшості приладів безсило схилилися на нульові обмежувачі. У Калве похололо за спиною: тиша була незвична, недобра; тільки легке гудіння рації нагадувало про те, що в світі є веселі, бадьорі звуки.
Калве вирішив мерщій взятися до діла, щоб не помічати цієї тиші. Зумисне гучно човгаючи підошвами, підійшов до маленької шафочки; в ній було вмонтовано портативний електронний мікроскоп.
Він відокремив грудочку сірої речовини і ввімкнув струм. Довго дивився на екран, обережними рухами пальців регулюючи фокусування, потім припав до віконечка. Без сумніву, речовина мала клітинну будову, і це була не колонія найпростіших, а якийсь багатоклітинний організм. Клітини витягнуті, з довгими відростками, Калве вдивлявся в них до болю в очах, забувши про все на світі…
Коробов і Азаров повернулись за півгодини. Обстеження не дало нічого втішного: значна частіша елементів сонячних батарей розбилась під час посадки. Вибув з ладу телеприймач заднього огляду, відірвано два посадочні амортизатори. Доведеться попрацювати, щоб дати всьому лад…
Та це й потрібно було зараз кожному: працювати, працювати з усіх сил, щоб хоч трохи загасити глибоку скорботу від загибелі друзів і не впасти в апатію — першу ознаку приреченості.
Про це думав Коробов, чекаючи в тамбурі, доки вихор ультрафіолетових променів очистить на ньому скафандр. Чому Калве не зустрічає? Поки Азаров стягував шолом, Коробов заглянув у рубку.
Калве сидів за столом, звісивши голову, навіть не повернувся на звук дверей, що відчинилися.
— Що з тобою, може, захворів? — спитав Коробов. Голос його гулко прозвучав з динаміка: він ще не встиг скинути шолом і говорив через рацію. — Що сталося?
Калве розплющив очі, облизав губи.
— Знаєш, чому загинули Сенцов і Раїн?
— Через недостачу кисню, — відказав Коробов, зразу розгнівавшись на Калве за те, що він заговорив про речі, про які поки що говорити було не слід. — А ти що, маєш сумнів?