Але таким він був у легендах, а на кораблі був просто дідусь, який чув, коли до нього зверталися, лише тоді, коли хотів чути, а коли не хотів, то спокійнісінько собі мовчав і навіть не перепитував. А це не найкраща форма бесіди.

— Все-таки вони не замінять земних, — знову сказав молодший голосніше.

Старий підвів сухорляве лице від екрана, його погляд пройшовся звичним шляхом — від вигадливих, за останньою модою, сандалів, по світлому спортивному костюмі, по покритому густою, ще земною засмагою обличчю і каштановій чуприні і врешті зупинився на голубих очах, в яких, здається, світилася цікавість.

— Вам би все земне… Не замінять так само, як нові друзі не замінять старих, — нарешті відповів Кленов. — Та вони потрібні. Старі друзі відходять, однаково — люди вони, чи кораблі, чи гіпотези. В моєму віці можна одного разу прокинутись — і не впізнати світу. А до чого це ви — про земних журавлів?

— Про тих, інших, можете сказати тільки ви, — була відповідь. — Хоч це й дивно. Все-таки у ваші роки…

— Роки — пусте, нісенітниця, — з задоволенням сказав старий. — Забудьте це поняття, шановний… м-м…

— Ігор, — промовив молодий.

— Шановний Ігоре. Люди вмирають від розчарувань, а не від віку. Ставте перед собою менше завдань — і вік не матиме влади над вами.

Він скоса зиркнув на співрозмовника і посміхнувся, завваживши його здивоване обличчя.

— Я сказав: “менше завдань”, а не “менші завдання”. Чим менше завдань, тим менше розпорошеності, менше розчарувань. Та й одна мета може бути варта десяти життів. А втім — до чого це я?

Він строго подивився на екран. І замовк. Ігор перечекав і сказав:

— Я, мабуть, погуляю…

Він повернувся за півгодини. Кленов, як і раніше, сидів, схилившись до екрана. Терпіння — ось що лишилося йому від минулого. Сидить. Дивиться. Це про нього розповідали легенди. Роки…

Старий озирнувся на ледве чутний звук кроків. На його обличчі був подив: він знову з незвички забув, що їх двоє.

— Ага, це ви, — пояснив він швидше сам собі. — Що нового?

Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.

— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.

— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…

— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?

Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані на екран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.

— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви й не збираєтесь гальмуватись. В чім річ?

— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашою мікрофлорою. Не треба.

— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтось подзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?

— Не було потреби, — сказав Кленов. — А телефон у салоні стоїть для того, щоб я міг звідти зв’язуватися з обчислювальною установкою.

— Але ж ви й двох разів не були в салоні?

— Не був, — згодився Кленов. — Та можу бути, і цього досить.

— А ви марнуєте час біля екрана. Адже тільки з’явиться що-небудь, автомати самі…

— Дарма. Я можу їх випередити. А часу в мене досить. Це в молодих його не вистачає. Вони хочуть встигнути скрізь. У мене — одна мета…

Ігор присів на підлогу. На Землі тепер усе частіше сиділи просто на підлозі. Старий покосився і всівся в кріслі ще пряміше. Він сидів, як на прийомі, і його робочий комбінезон здавався вишуканим, наче вечірній костюм.

— А яка вона, ваша мета? Ще якісь випробування? Або відкриття? Ці Журавлі. Ви про них кілька разів згадували… Хто вони? Розкажіть про них. Це через Журавлів ми не повертаємося?

Найстаріший відірвався від екрана.

— Я міг би дещо розповісти. Але вам це просто так — з цікавості… Та й розповідати я, правду кажучи, відвик. І взагалі — не варт. А щодо Журавлів… Я ж казав, що старі друзі відходять. І мало того — вони ще залишають нерозв’язані завдання. Це — в кращому випадку. А то ще вони висувають їх, відходячи.

— Я починаю розуміти, — сказав Ігор.

— Так?

— Я пригадую…

— Цього ви зробити не можете. Вас тоді ще на світі не було. І ви ж закінчували не Московський Зоряний…

— Але мені розповідали… Так, там було щось, пов’язане з аварією корабля.

— Що-ось! — протяг Кленов. — Таке треба знати у всіх деталях. Це — дослід. Що-ось!..

— Я ж не космонавт.

— Знаю.

— Та хіба це так важливо? Знати слід основне, а деталі… Це ж було так давно. Ну, аварія… Звичайно, я розумію… І в вас там був хтось, так?

— Хтось — це надто просто сказано, — відповів Кленов. — У мене там був друг. Тоді в просторі не можна було без друзів…

— А хіба зараз…

— Тепер ваш друг може жити на Землі — однаково ви з ним не будете розлучатися: бачите, чуєте його. Та й, крім того, вас у просторі оберігає могутній захист, який зробив кораблі практично невразливими. А тоді друзі потрібні були тут, поруч. Потужність полів дружби компенсувала слабкість захисного поля. Ось чому тоді й виник метод парного випробування. На проби виходили одразу два кораблі.

— Я пригадую, — повторив Ігор. — Ви ж були там…

— Я був там, — сказав старий.

— На “Согдіані”…

— Ви знову переплутали. Я випробовував “Джордано”. Тепер це вже сива давнина, — він провів рукою по короткому чубові, — корабель класу “Бета-0,5”. Ми дійшли до Евридіки і вертали назад. Що?

— Ви говорили про дружбу, — трохи образившись, сказав Ігор. — Але й нині, трапляється, гинуть друзі — хоч і не поруч з вами. Згадайте “Коринтеру”. На ній загинуло не один і не двоє людей. От якби ви тоді поставили собі за мету!

— Так, ми ще не можемо передбачати спалахи Нових, — відповів Кленов. — Але коли-небудь навчаться й цьому. А втім — це рідкісне явище.

— А той випадок теж був рідкісним явищем.

— Рідкісним? Ну так, звичайно, кораблі й тоді гинули не так уже часто. Це він був на “Согдіані”, мій товариш. “Согдіана” мала потужніші двигуни…

“Согдіана” мала сильніші двигуни і надійніший захист. Вона могла прискорюватися швидше, і незабаром випередила “Джордано”.

Того дня, коли відстань між кораблями досягла десяти астрономічних одиниць і зв’язок мав припинитись, пілота “Джордано”, як і буває в таких випадках, охопила нудьга. В космосі завжди нудно, коли припиняється зв’язок, хоч би й не назавжди.

На корабель, що пішов уперед, було послано традиційне привітання і побажання чистого простору. Відповідь мала надійти за шість з лишком годин. Однак уже через півгодини було прийнято сигнал лиха.

Випробувач “Джордано” збільшив швидкість до краю, не перестаючи посилати у простір виклики. Із повідомлень пілота “Согдіани” можна було зрозуміти, що сталося найстрашніше — вийшли з-під контролю і почали втрачати потужність генератори дельта-поля. Антиречовина в контейнерах “Согдіани” ізолювалася дельта-полем, це було новиною; досі скрізь користувалися для цього тільки магнітним полем. І ось тепер корабель гальмувався як тільки міг, щоб отримати допомогу.

“Джордано” наздогнав товариша через десять годин — якраз вчасно, щоб з безпечної дистанції побачити, як темне тіло зорельота раптово перетворилося на яскраву зірку.

— Вам траплялося спостерігати анігіляційний вибух у просторі? — запитав Найстаріший. — Ні? І не треба. Це невесело—особливо, коли вибухає корабель, а на кораблі летіла… летів ваш друг. Це було нестерпне голубе сяйво. Воно тривало всього лиш частку секунди: від надмірного навантаження вимкнулись запобіжники відеоприймачів. Але й за цю долю секунди я встиг осліпнути, очі мої наповнилися слізьми. Втім, це не тільки од світла…