«Поет: …Звичайно, шанований Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме про це я голосно сказав у театральному Товаристві — на громадському обговоренні творів, які висувалися на Шевченківську премію у 1965 році.
Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли дати доброго прочухана.
Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечорі, привселюдно назвав мене літературним хуліганом…»
Через роки Микола відповість на звинувачення його в літературному хуліганстві (як і в інших звинуваченнях, що стосувалися його звитяжного і непокірного характеру) віршем «То був не я»:
Отож, не просто відповісти одним словом: а хто ж він такий, мій друг Микола Сом? Одним, повторюю, словом.
А ось трьома — спробуємо, словами самого ж Миколи Сома. Мається на увазі епітафія Миколи Сома на… Миколу Сома. Себто СОМОепітафія — є, виявляється, й такий різновид епітафії:
Отже, він у трьох лицях: поет, учитель (вчителює в рідному селі Требухові та в інших школах Броварського району. Відмінник народної освіти), риболов.
Це теж він, Микола Сом.
Але сказати так — значить нічого не сказати про Миколу Сома, бо він аж ніяк не вкладається (хоч як його не бгай) у вищенаведені три іпостасі.
Найголовніше і найзначніше його звання — селянський син. Тож нам хоч не хоч, а доведеться процитувати його вірша «Жебраки», присвяченого сестрі Надії. Це на тему про «щасливе і заможне колгоспне життя», яким дехто ще й досі козиряє. Це коли за єхидним висловом кремлівського горця, «жити стале краще, жити стало веселіше».
Тож і не дивно, що найбільшою мрією його дитинства було стати матросом. Чому саме матросом? «Щоб кудись попливти, де немає злиднів».
«А мрія найперша і, може, найбільша» — знаєте якою вона була у малого Сома? «Майже до смерті хотілось мені! — Хліба шматочок… А більше нічого…»
Але — виріс. Всупереч «щасливому і заможному колгоспному життю». Тож він усюди свій. Де не посій, там і вродить. І в тюрмі вже встиг побувати. І — не раз, бо зробив туди кілька ходок — із творчими виступами — як поет і гуморист.
От виступав він в чернігівській жіночій колонії. Зворушені зечки йому дякують, дякують… А начальник тюрми (єдиний чоловік у тому специфічному закладі) і каже насамкінець: «Гражданін Сом! Вы нам очень понравились. Оставайтесь у нас навсегда!» Сом ще, правда, не скористався цією дружньою порадою…
Виріс він не просто поетом, а — щирою доброю душею, дотепником-гумористом («Іду. Дивлюся: когось б’ють. Я придивився: б’ють мене»), геніальним риболовом, завжди бадьорим, голінним, рвучким, легким на підйом. Бадьористо-зухвалим. Але й не занозистим, не хвастуном-хвальком (хоча й не без, гм-гм… цього. Особливо, як розповідає про свої успіхи у риболовлі). А взагалі, він, незважаючи на вік, хват, хлопець-зух і молодець. Юнак. Леґінь. Парубок. (Він здається вічним парубком, хоч має дружину, доньку й онуків, себто дружне сімейство Сомів). Вирісши, він гордо на всю Україну заявив:
Хоч тепер вам втямки, хто ж такий мій друг Микола Сом?
До всього ж він — неперевершений майстер експромтів, що так і вилітають з нього — на ходу. І здебільшого предотепні. Навіть чужою мовою йому вдаються. Ось один з прикладів. Виступав він на якомусь там літвечорі (це було ще за есересерівських часів) під Москвою в містечку Красная Руза. «П’ю, — розказував, — пиво із живими класиками вельми великої російської літератури. Один „очень большой поет“, до пупа увішаний лауреатськими значками, пристав до мене: „Что ты, Микола, все по-украински да по-украински… Пора переходить на общепринятый язык. Неужели так тяжело?“ Чому ж тяжко? І тут я загледів величезний плакат, що майорів на увесь центр Красной Рузи. Це була відома антипожежна агітка Володимира Маяковського: „Родители! Не оставляйте детей одних! Дети балуются — пожар от них!“ У мене тут же з’явився віршований експромт „Подражание Маяковскому“, який я радісно подарував творцям великої російської літератури: „Дети! Не оставляйте родителей одних! Родители балуются — дети от них!“»
Донедавна мій друг був не просто поетом, а — радянським (українським радянським). Як і всі в тодішній імперії більшовиків. Після того, як почив у Бозі (нарешті) СРСР, Микола Сом — просто поет, без ярлика «радянський». Але якось таки Микола походив у советских поетах. І трапилось це, коли він представляв українську (неодмінно радянську!) літературу в Кіровській області Росії. Є там містечко Совєтськ. Письменники виступали в районному Будинку культури. Перед тим, як надавати слово, секретар обкому партії, яка вела вечір, представляла кожного гостя, і так уже виходило, що в кожного були і звання, і чини, і лауреатство, і медалі-ордени тощо. А коли дійшла черга до скромного Миколи Сома з України, то виявилось, що в нього немає ані чину, ані звання, ані нагороди. Як такого представляти? Секретар обкому партії, нахилившись, шепче Сому: зараз вам виступати. Придумайте собі будь-який титул, аби я солідно вас представила.
