Кланяюсь низенько Вам і Вашій дружині з високою пошаною.

Вячеслав  Липинський

хутір Русалівські Чагари поч. ст. Буки, Київської губернії, Уманського повіту (Колишня Буцька сотня Уманського полку!)».

…І ось настав той скорбний день.

Ховали русалівського селянина, давнього друга В’ячеслава Липинського, Левка Зануду. Тіло покійно- го лежало в труні нерухомо, але голова його була віль- ною. І коли віз, на якому везли вбитого, злегка похи- тувався, то так само похитувалася з боку на бік голова небіжчика.

Та голова, із синцями й подряпинами, ніяк не хоті- ла згодитися з димами, що пливли понад сумирними селами, з понівеченням предковічних устоїв люду цього, та голова, навіть мертвою, боронилася від руй- нування звичаю прадідівського…

То вже згодом В’ячеслав Липинський видаватиме славетну книгу «Україна на переломі» і напише попе- реду вступного слова щиру присвяту:

«Памяти дорогого Друга, селянина з Русалівки на Уман- щині Левка Зануди, убитого руїнниками України на весні 1918 року».

Але ще тоді, як надійшла звістка про наглу смерть його друга Левка, замислив написати Липинський про цю біду. Бо то біда більша, ширша і глибша, передчас- на кончина однієї доброї людини була лише частин- кою її, однією лише дрібкою, тому не важило навіть прізвище розбійника лютого; зродилася біда не разом з цим убивцею, вона давня, її хамське коріння прони- зало товщу століть — просто у час теперішній спричи- няє вона заграви пожеж багатших садиб та смерть ні в чому не винного люду. Він напише, як судитиме Бог, і то буде достеменний портрет, наближений до фотогра- фічного, цього давнього лиха.

А як везли Левка Зануду, то багацько люду побачи- ло, що не подобалося щось йому, наче муляло. Голова його, від тіла відділена, все з боку на бік хилиталася і перечила чорній кіптяві на яблуневому цвітові, мов хотіла востаннє нагадати, що не личить жити по неправді й крутні, що не заздрість та жадоба мають правити світом…

2

Чорна  звістка  про  випадок  той  сумний  у  Руса- лівських Чагарах щемливою скалкою засіла в серце Липинському, і ніяк він не міг тої скалки позбутися, хіба як навіть силувався висмикнути якось, то лише

гірше й гіркіше боліло, нило й смоложило.

Чого ж воно так, довго ще не сходило з думки В’ячес- лавові, що люд однієї землі все ділять настирно й уперто на дуків та не дуків, то розсварюють, копирсаючись, часто-густо незграбно і неоковирно, в корінні етнічному, то по-фарисейськи кожен прагнув Всевишнього собі привласнити, впускаючи поміж народу нову ворожне- чу. Можна бути щирим католиком, і він ним є та завше буде, але з цього не виходить ніяк, аби цькувати на пра- вослав’я і копати найглибший рівчак між українцями, ворогами вважати чи не дев’ять десятих нації.

Уперше Липинський зіткнувся з цим, коли був учнем Першої київської гімназії, юнаком сором’язли- вим, який тільки очима кліпав при солонішому тріш- ки жарті. То сталося на крайовому з’їзді шкільних корпорацій Правобережжя.

Гадаю, нам слід створити одну спільну корпора- цію римо-католиків і православних, — В’ячеслав оки- нув   запитальним  поглядом   неспокійний  зал. — І діяти вона має на ґрунті української територіальної приналежності.

Виступи юних промовців запальні й гарячкові, аж обличчя іноді зашаріються: ні, вони не проти укра- їнської самостійності, але творити її мають винятково українські руки, тільки аби з того Польща щось добре мала; тому об’єднання в таку корпорацію неможливе. Вони так довго в’язали ціпи, кожна сторона щомоці перетягувала до себе іншу, на свій, найправовірніший бік, як перетягують на сільському святочному гулянні канат, якого здебільшого заміняло найкріпше вужи- ще, — щосили кожен тягнув, аж жили випиналися на руках і червоніли з натуги очі. Ногами упиралися, рів- чаки ними рили — воловодилися, тупцялися, але так

ніхто з них гору взяти не міг.

У такому разі я покидаю польську громаду і йду до українців, — піднявся ще раз Липинський, аж

загірчило у нього в роті, мов перцю пекучого півструч- ка відкусив. — Особистою відповідальністю маємо творити ту самостійність — і не ґречно вогонь загріба- ти чиїмись руками.

Гіркоту нерозуміння, що тихо спадала на душу, мов попіл на пригасле вже пожарище, могла тоді ослабити тільки матір, Кляра з роду Рокицьких, її розважливе слово. Вже через роки напише Липинський: «Дорога Мама завжди допомагала мені в моїй праці для укра- їнської ідеї, що сьогодні починає бути ясна та зрозумі- ла навіть для тих, що донедавна ще ставились до неї вороже та з байдужістю».

Через оту роздільність, та ще заздрість і злобу людську, добрий приятель та помічник Левко Зануда пішов у землю русалівську, а в небо над твоїм хутір- цем знімалися разом з димами та колючими іскрами твої архіви, книги й рукописи… І серед них — рукопис об’ємної історичної праці, яку ти, В’ячеславе, почав писати ще перед війною, писати під поглядом, трохи відмінним від узвичаєного досі істориками, без сльоз- ливо-сентиментальних прояв історичного життя на- ції… Тепер маєш ти відновити, що стліло на попіл від лихої руки погромника, та продовжити те, що зачинав у праці «Шляхта на Україні», у статтях до київського журналу «Przeglad Krajowy», що його з поміччю доб- рих людей заснував, в публікаціях у газеті  «Рада». А серед іншого маєш сказати про свою шляхетську верству, хоч і спольщену зверху, але в душі таку ж українську, як залишалася українською вся мало- свідома, із замуленою почасти пам’яттю, вся сорока- мільйонна нація.

Роки війни у царському війську не тільки забрали час і ненаписані книги, а й відібрали решту нехитрого доти здоров’я — у східнопрусській кампанії в армії генерала Самсонова із форсування ріки приключилося

запалення легень, а згодом і туберкульоз… Через силу маєш продовжити те, що встиг в час навчання в уні- верситеті Ягеллонському, згодом у Женевському, що прихапком написав  поміж  клопотами  на землі, в Русалівських Чагарах.

Ти знав, що непросту обираєш дорогу, бо й куряви, певне, на ній чимало, і перечепитися можна не раз, та ще й падати доведеться під пересмішки і глум найпер- ше тих, кого вважав побратимами чи принаймні попутниками.

Кличуть тебе у Львів 1911 року. Андрій Жук, Левко Юркевич, Володимир Степанківський, Воло- димир Кушнір збираються на таємну нараду — треба діяти, на війну заходить, ще, правда, не гоготить вона голосними гарматами, але той віддалений гул уже чут- ний не тільки в дипломатичних салонах.

І тут, як заведено, відразу опиняється товариство на розстанях доріг, кожен в інший бік тиче рукою, кожен вважає тільки свій облюбований шлях найправдиві- шим. Степанківський з Кушніром з-поміж них оби- рають «австрофільський», ще хтось «австрофільство» за тактику тимчасову хіба бере, а Юркевич, якого ще із Києва хлопчаком пам’ятав — як гасав той коридора- ми гімназійними, — взагалі на дорогу «клясову» оком накинув.

— Тільки наша національна сила має постати, тіль- ки вільна Україна по той і по сей бік Збруча, — зі спо- діванням вглядався в обличчя кожного з товариства, аби упевнитися, чи знайдеться порозуміння, бо до Першої світової за такі твердження іменували тебе поштиво не раз вар’ятом.

Хай не все збулося, про що на перемовинах домови- лися, хай не склалося з виданням «Вільної України», хоч уже й коректуру першого номера тихцем вичиту- вали. Ти подав низку статей під спільним заголовком

«Другий Акт». Визволення, почате Богданом Хмель- ницьким, ішлося у матеріалі, було актом першим, тепер вже набіг час другого акту, звільнення з-під російської займанщини. Кушнір написав «Конфлікт Австрії і Росії», Темницький — «Чого ми від Австрії жадаємо?», Крип’якевич подав ґрунтовний матеріал