Бонне одразу помітив: щось трапилось.

— Чим ви схвильовані, Серж?

Дубровський озирнувся. Так і є, світлофор уже спалахнув зеленим і машини рушають. Потягнув за собою комісара.

— Он, бачите сірого «мерседеса» за перехрестям?.. — задихнувся. — Там — Франц Ангель…

Бонне стиснув його руку вище ліктя.

— Ви не помилились?

— Франц Ангель, — повторив Дубровський, — яка вже тут помилка?..

З-за рогу виринув червоний «пежо». Бонне підняв руку.

— Швидше, — підштовхнув до дверцят Анрі, — швидше, три чорти вам в печінку!..

«Пежо» встиг проскочити перехрестя на зелене світло.

— Попереду сірий «мерседес». Треба його наздогнати! — наказав Бонне шоферові. — До речі, — звернувся до Дубровського, — ви запам'ятали номер?

— Сто п'ятдесят п'ять — тридцять сім.

— «Мерседес»!.. — гмикнув шофер. — Панове знають, скільки кінських сил має «мерседес»?

— Ми не на шосе і не влаштовуємо гонки. — Бонне показав шоферові п'ять доларів. — Матимеш, якщо наздоженеш.

«Пежо» і справді був старий — скрипів і торохтів усіма своїми частинами, та водій спритно маневрував у транспортному потоці, залишаючи позаду навіть «форди» і «шевроле». Але сірий «мерседес», здавалося, розчинився в повітрі — можливо, вже давно звернув в одну з бічних вулиць, і скоро навіть Сергієві, котрий ніяк не міг примиритися з поразкою, стало зрозуміло: їм не наздогнати Франца Ангеля.

Бонне зупинив «пежо» біля тінистого скверу, де помітив порожню лавку. Сіли, покурили, помовчали. Комісар підбадьорив Сергія:

— І все ж сьогодні день великої удачі, мсьє Дубровський, і я б на вашому місці не вішав носа. Ми встановили головне: дівчат з Франції справді вивіз колишній есесівець Франц Ангель, який не загинув згідно з офіційною версією. Отже, мадемуазель Генрієтта Лейє не помилилась. Це добре, бо я, чесно кажучи, не був остаточно переконаний, що все в її листі підтвердиться. Правда, з точки зору юридичної присутність Ангеля в Танжері ще не є доказом його злочину. Він може твердити, що живе тут давно і у Франції не був чортзна-скільки. Ми ж маємо тільки лист мадемуазель Лейє. Лист — не доказ. Але тепер я не сумніваюсь: Генрієтта в Танжері. Ми знайдемо її, а потім візьмемо за зябра цього старого есесівського пройду. «Мерседес» сто п'ятдесят п'ять — тридцять сім, — промимрив задумливо. — Що ж, панове, це вже слід…

Сірий «мерседес» належав власникові ресторану «Сфінкс», де збиралися члени клубу «Ветерани фельдмаршала Роммеля». Сторонній людині потрапити туди було майже неможливо, та чиновник з міського поліцейського управління пообіцяв уладнати цю справу. Його агент був своєю людиною у «Сфінксі» — Бонне і Дубровський мусили лише зіграти роль німецьких комерсантів, які шукають ринки збуту в Африці.

Анрі надувся, та комісар одразу поклав край його домаганням:

— З вашим типово французьким носом, мсьє Савіль, не те що на поріг, за квартал від «Сфінкса» з'являтися не можна. Ветерани одразу розкусять вас і викинуть нас разом з вами, як паршивих кошенят.

— Ну, так уже й як кошенят?.. — спробував заперечити Анрі, та не погодитись із, Бонне було важко.

«Сфінкс» містився в будинку, який перегороджував не довгу, але досить широку вулицю, утворюючи тупик. З одного боку вздовж вулиці йшла чавунного литва огорожа, за нею — чи то парк, чи то сад з розкішною білокам'яною віллою в глибині. Напроти — житлові чотири-і п'ятиповерхові будинки без магазинів і кафе; в таких мешкають чиновники і комерсанти середнього достатку. Вулиця не дуже освітлена, без неонових реклам. Та й вивіска ресторану не світилася червоним чи білим полум'ям, не закликала відвідувачів, наче господар не був зацікавлений у клієнтах; певно, мало хто здогадався б, що тут — ресторан: лише підійшовши ближче, можна було прочитати скромний напис — «Сфінкс».

Ця назва пасувала будинкові. Складений з великих сірих кам'яних брил, приземкуватий, попри свої три поверхи, він справляв враження старовинної будови, чимось нагадував навіть фортецю, і тільки цілком сучасні дзеркальні двері, крізь які на вулицю лилося яскраве електричне світло, розвіювали цю ілюзію.

Швейцар узяв у Бонне і Дубровського капелюхи. Його попередили — не запитав нічого, тільки вклонився їхньому супутникові з напівфамільярною посмішкою, як старому знайомому.

У великій вітальні навколо столиків, завалених журналами й газетами, сиділи у низьких м'яких фотелях члени клубу. Дим від сигар і сигарет висів під стелею, у вітальні стояв гамір, і на новоприбулих мало хто звернув увагу.

Бонне зорієнтувався одразу і попростував у куток до вільного столика. Поруч сидів лише літній чоловік у чорному сурдуті з акуратним метеликом, який підпирав йому підборіддя. Чоловік сидів прямо, наче не в зручному фотелі, а на твердому стільці з високою спинкою; тримав перед собою газету у витягнутих руках, буцімто демонстрував свою далекозорість. Глянув невдоволено на Бонне і Дубровського і ледь помітно відповів на ввічливий уклін їхнього супутника.

— Колишній оберст фон Рунке, — пояснив той пошепки, коли вони влаштувалися за столиком, — живе не знаю з чого, але амбіції…

Сергій зиркнув на оберста з цікавістю. Йому доводилося зустрічатися з такими типами: фамільна пиха не дозволяла їм зайнятись якоюсь дрібною справою чи найнятись до нувориша-комерсанта, а на інше не вистачало чи то розуму, чи то освіти, чи ще чогось.

Вони самі прасували свої вже добре поношені костюми, жили спогадами, дивлячись на світ з висоти своєї оберстівської величі, і мріяли про майбутнє, коли можна буде нарешті викинути остогидливий цивільний сурдут і знову нап'ясти мундир з хрестами. Вони марили війною: кожний був стратегом не масштабу полку чи батальйону — зібравшись, критикували дії командуючих арміями чи фронтами, кожний мав свою єдино правильну думку, і кожен був упевнений, що він на місці цього командувача ніколи б не помилився; вони планували наступну, війну (звичайно, із «східними» ордами) і були твердо переконані, що скоро з'явиться новий фюрер, трохи розумніший за попереднього (якби ж той більше слухав кадрових військових і трохи менше довіряв есесівським генералам), котрий обов'язково згадає і покличе їх. Ні, тепер вони не програють. Вони не програли б і раніше — ту злощасну війну на Сході, коли б…

Дубровському здалося, що зараз фон Рунке відкладе газету і почне докладно пояснювати йому причини невдачі бліцкригу. Та оберст не відривався від газети, і Сергій з цікавістю почав оглядати зал.

Розчинені двері просто перед їхнім столиком вели до яскраво освітленого бару: усю стіну там займали полиці з пляшками, за високою стойкою стояли й сиділи відвідувачі. З бару, як пояснив їм поліцейський агент, можна було потрапити до ресторану. Там грав невеличкий оркестр, і у зал з чорного ходу допускалися жінки — «Сфінкс» мав свій контингент перевірених дівчат.

— Сергій уважно огледів присутніх у вітальні чоловіків. Ангеля серед них не було, та Дубровського весь час не полишало відчуття того, що рожевощокий десь тут, поруч, можливо, у барі, що зараз він з'явиться в дверях — самовпевнений, задоволений собою, своїм костюмом, щойно випитим келихом мартіні, розмовою з якимось Рунке чи іншим ветераном африканської кампанії.

І справді, світлий прямокутник дверей затулила чиясь постать — обличчя чоловіка не було видно, тільки контури тіла вимальовувались на тлі різнокольорових пляшок, і Дубровському аж перепинило подих од несподіванки — невже Ангель? Нахилився до Бонне, та одразу зрозумів, що помилився: чоловік, який стояв у дверях, був явно вищий за Ангеля.

Агент поліції витлумачив мимовільний Сергіїв рух як запитання і пояснив:

— Власник закладу Шаттіх…

Він не встиг закінчити, бо Шаттіх підняв руку і мовив голосно:

— Скоро, панове, минають роковини нашої славетної перемоги над англійськими військами під Аль-Аламейном. Прошу не розходитися. З хвилини на хвилину ми чекаємо генерала Лехенберга, який прочитає невеличку лекцію і поділиться спогадами.