Тож учені вирішили: планету не чіпати, а створити довкола неї сонцезахисний екран. Прикрити наче парасолькою, що відбивала б майже все інфрачервоне проміння, поки планета охолоне до потрібної температури.

Зараз, коли подивитися на Венеру в телескоп, “парасолька” ота відразу ж впадає в око. Сяє, мов розплавлене срібло.

А потім заходилися коло вуглецю: прямо в атмосферу висіяли спеціальні бактерії, які жадібно поглинали вуглець, виділяючи кисень. Кожна бактерія, розмножуючись, ділилася щосекунди на дві, і так без кінця.

Кожна рослина, завезена туди із Землі, починає рости, мов несамовита. “Венеріанський гігантизм” — так охрестили це явище вчені. Я сам бачив у венеріанському музеї оті неймовірні рослини. Листок лопуха завбільшки з величезну кімнату. Або одна картоплина на сто тридцять два кілограми! Або тридцятикілограмове яблуко. Могло б вирости й більше, та не витримував хвостик — обривався. Ото якби таке яблуко впало раптом на голову! Хоча б тому ж Сашкові, якого я терпіти не можу. Такий уже задавака!..

Ну, а потім, коли атмосфера значно потоншала та наповнилася киснем, стали думати про водень, бо життя ж без води не буває, а вода — це Н20. І знову висіяли бактерії, тепер уже в грунт, у скельні породи. То були фабрики водню, що безперестанку надходив в атмосферу. Там він сполучався з киснем під суцільні блискавки, і цілі потоки води день і ніч лилися згори, заповнюючи щонайменші западини.

Так утворилися моря й океани, річки та озера, словом, усе, як і на нашій Землі, тільки вісім материків замість наших шести та набагато більше гір і вулканів.

Не забув написати й про клімат: суцільні субтропіки, бо вологість там набагато вища од нашої. Так що сніг не випадає ніколи, а тиск — півтори атмосфери.

Іще там живуть штучно виведені розумні істоти… Генетики конструювали їх так, щоб вони ідеально були пристосовані до нелегких тих умов. Бо землянин більше п’яти років не витримує: шкіра покривається мохом, і тоді треба мерщій тікати на Землю.

Тож на Венері постійно живуть лише венеріани.

Розум їхній аніскільки не поступається людському, і зовні вони дуже подібні до нас, хіба що мають довші й могутніші тулуби, мускулистіші руки й ноги.

Окрім венеріан, там є іще оранги… Точнісінькі копії орангутангів, що їх можна побачити в зоопарках. Лише з майже людським розумом. Це одна група генетиків, коли вирішували, ким заселити Венеру, звернула в своїх пошуках увагу на мавп, ідеально пристосованих до субтропіків. То й вирішили — взяти тіло орангутанга, а розум — людський. Що з того вийшло, розповім трохи нижче. Ми з татком, власне, й летимо через це…

Додам лише, що тим орангутангам із людським майже інтелектом дали назву “оранги”… Все ж не тварини, а майже люди…

Що ж іще цікавого на Венері? Ну, різні рослини, які самі там розплодилися. Відбулися якісь таємничі мутації, як каже тітка Павлина. Вона саме за цим туди й їде: вивчати оті мутації.

Цікаво, візьме вона із собою Цезаря чи ні? Мабуть, не візьме; татко сказав, що з цим дуже строго. А жаль. Та й Цезар сам сумуватиме…

Що ж іще про Венеру? Здається, все. А про що не написав, те побачу на місці. Бо для чого тоді й летіти?..

— Багатенько ж ти написав! — сказав насмішкувато татко. — Аж дві неповні сторінки!

Прочитав надруковане, поклав до папки.

— Ну, біжи, відпочинь, роботяго!

Я пішов, трохи ображений. Цим дорослим ніколи не вгодиш.

Зайшов до своєї кімнати, взяв махольот, виніс на лоджію. Лоджія в нас величезна, більша за всі кімнати, разом узяті, і вся геть заросла травою, кущами, деревами, квітами: щоразу виходиш наче у парк. І метелики літають, і бджоли, є навіть дві ящірки: Кузя і Тузя; коли жили нижче, то часто прилітали синиці. Одна пара навіть гніздо в нас звила — минулого року. Так мама мені до того гнізда заборонила й підходити: боялася, що я пташенят налякаю. І Джека не пускала на лоджію, навіть квіти поливала сама.

Якось тітка Павлина, гостюючи в нас, запропонувала посадити дещо з отих, нею виведених, але мама рішуче відмовилася:

— Бракувало іще, щоб мене квіти ловили за поли! Або отого твого жахливого кактуса!

Тітка Павлина щиро образилася. І довгенько нас не провідувала. А потім вони помирилися, і тепер ми гуртом летимо на Венеру…

Я підійшов на край лоджії, глянув через бильця донизу. Ух-х… Наче над прірвою — аж голова пішла обертом. От звідки б стрибнути! Але я не наважуюся, хоч і знаю, що махольот не підведе: він сконструйований так, що весь час підстраховує того, хто ним користується. Для цього й живлення пристебнуте збоку: акумулятори.

Зараз увесь наш наземний транспорт — на акумуляторах. Під’їхав до станції, поміняв акумулятор — і котися хоч за тисячу кілометрів. А літаки й гелікоптери — ті на водневих двигунах. І всі підземні заводи та фабрики — електрика й водень.

Несу махольот до швидкісного ліфта. Натискаю на двадцятий поверх знизу: там стартовий майданчик.

На майданчику порожньо. Лише якийсь малюк вовтузиться біля свого махольотика. Аж сопе, бідолаха!

— Що, не виходить? — підійшов я до нього.

Малюк глянув на мене і засопів іще дужче.

— Ти ж не на ту кнопку натискаєш! Треба ось на цю.

Малюк аж одвернувся од мене. І знову став тицяти в ту ж кнопку, що й перед цим.

От дивак! Ну, хай потицяє, доки набридне.

Я натиснув на жовту кнопку — і махольот випустив крила. Величезні, легкі, опушені синтетичним пір’ям, точнісінько такі, як у птаха. У журавля чи в орла. Натиснув ще на одну кнопку, тепер уже червону, щоб пересвідчитись, чи все гаразд з рушійними пристроями. Махольот одразу ж ожив, задзижчав по-осиному, крила напружилися, махнули раз, вдруге — мене так і одірвало від підлоги… Вимкнув, пішов на край майданчика. Перед тим, як стрибнути, оглянувся на малюка: той і далі тицяв так само в одну і ту ж кнопку.

Просунув руки у спеціальні петлі під крилами, заплющив очі, стрибнув. Вірніше — не стрибнув, а ліг на крила. Вони одразу ж підхопили мене, понесли над лісом. Було таке відчуття, наче в мене вже не руки, а крила, як у птахів, я майже відчував, як туге, пружне повітря обтікало кожну пір’їну. Хотілося піднятися вище і вище, аж під оті он хмари, де кружляло кілька спортсменів, але мені поки що не можна, в мого махольота крила не червоного, а білого кольору, а це означає, що мені заборонено одриватися од землі вище, ніж на сто метрів. Ну, нічого, не довго лишилося чекати. Ось складу норми на кандидата у майстри і теж літатиму під хмарами.

Піді мною внизу, при самій землі, ширяють зовсім уже малюки: крила їхніх махольотів розмальовані всіма кольорами веселки. Наче метелики.

Різко спускаюся донизу, до невеличкої річки, де розташований пляж.

— Гей, шпінгалети, розлітайтеся, а то зіб’ю! — гукаю на малюків, і вони враз кидаються врозтіч.

— Не хулігань! — кричить мені вихователька:.крила у її махольота червоні. — Забирайся геть звідси!

От, уже й пожартувати не можна! Я мовчки облітаю малюків і спускаюся на пляж.

Нікого з товаришів не застав, навіть із тих, що ладні були й ночувати на пляжі. Цікаво, куди вони подалися? Може, гайнули до лісу — збирати суниці? Я постояв, постояв, вагаючись, чи не полетіти й собі, а потім вирішив поки що скупатися.

Досхочу наплавався і ліг на гарячий пісок. Пісок аж рипить. А сонце аж смажить. Цікаво, як зараз там, на Венері? Ех, жаль, хлопців нема — я б їм розповів, куди збираюся летіти…

А малюк отой полетів чи й досі мудрує над кнопкою? Ну ж і чудило! Жаль, що його тітка Павлина не бачила. Вона отаких любить найбільше: каже, що з них виростають справжні учені…

Ну й хай виростають! Я й не збираюся бути вченим: водитиму космічні кораблі. Спочатку міжпланетні, а там і міжзоряні. Хоч татко й твердить, що до зірок людство полетить ще не скоро, та я думаю по-іншому. Бо нащо ж тоді й жити на світі?

Ох і нудно ж мені було оці десять днів! Як я їх і витримав?

— Нічого не вдієш — карантин, — утішав мене татко.