— Я поговорив з Древесом та про все домовився, — почав він без передмов. — Крім того, ми добряче відпочили. Час знову вирушати. А ви як? Підживились?

— Досхочу, — відповів Меррі. — Почали з люлечки та люлечкою й завершили, дякувати Саруманові!

— Ось як? — посміхнувся Гандальф. — А мені поки нема за що йому дякувати. Правда, треба ще зробити [159] прощальний візит. Справа ризикована і, скоріш за все, даремна, але треба спробувати. Чи бажаєте піти зі мною? Тільки прошу пам'ятати; там буде не до жартів.

— Я піду, — сказав Гімлі. — Хоч переконаюся, схожий він на тебе чи ні.

— Та чи матимеш змогу, пане мій гноме? Саруман може, якщо занадобиться, відвести тобі очі так, що й не відрізниш, де я, де він. Чи зумієш не піддатися на обман? Втім, він може й взагалі не показатись перед таким численним товариством, навіть якщо енти сховаються, як я їх прохав.

— А в чому; власне, полягає небезпека? — спитав Пін. — Стріляти він у нас буде, чи вогнем палити, чи чаклувати?

— Останнє найімовірніше, якщо не будете напоготові. Взагалі не можна передбачити, які сили він ще зберіг і чим намагатиметься нас узяти. Загнаний звір завжди небезпечний. А Саруман володіє такою зброєю, що вам і не снилась. Стережіться його голосу!

Ортханк стояв непорушно, стіни виблискували від паморозі, немов тільки-но відшліфовані. Шалена атака ентів залишила на них лише неглибокі подряпини та вибоїни.

Єдиний вхід, високий портал між двома кутовими баштами, знаходився на східному боці. Двадцять сім сходин, вирізаних з цільної брили чорного граніту, вели до порога. Над дверима було закрите віконницями вікно та балкон з чавунними ґратами. Безліч інших вікон приховували вузькі бійниці аж до самого верху башт.

Під'їхавши до ґанку Ортханка, Гандальф і Теоден зійшли з коней.

— Я піднімуся, а ви зачекайте тут, — сказав Гандальф.

— Я вже старий і нічого більше не боюсь, — відповів ярл. — Мені хочеться побачити винуватця стількох злочинів. На той випадок, якщо сили мене зрадять, хай Еомер піде зі мною.

— Воля твоя. Тоді і я візьму з собою Арагорна. А решта мусить зачекати. Звідси можна буде все чути й бачити — якщо, звісна річ, буде на що дивитись.

— Ні, ні, - запротестував Гімлі. — Ми з Леголасом теж маємо бути присутніми, адже якоюсь мірою ми тут єдині представники своїх племен!

— Гаразд, — згодився Гандальф. — Тільки будьте напоготові! [160]

Шестеро обранців піднялися сходами. Роханці, що за лишились унизу, раз у раз підводилися у стременах та похитували головами, побоюючись, аби не скоїлося щось зле з їхнім правителем. Меррі та Пін присіли в куточку на ґанку, знов відчуваючи себе забутими й нікому не потрібними.

— Звідси до воріт яких-небудь півмилі, - шепнув Пін. — А може, повернемося туди? І нащо взагалі було сюди плентатись! Не нашого це розуму діло…

Гандальф підійшов до дверей Ортханка і тричі вдарив патерицею. Двері глухо загули.

— Сарумане! — голосно та владно вигукнув Гандальф. — Вийди до нас, Сарумане!

Довго не було відповіді. Нарешті відкрились віконниці у вікні над дверима, але ніхто не з'явився.

— Хто там? — спитав голос зсередини. — Чого вам треба?

Теоден здригнувся.

— Він тут! Нехай буде проклятий той день, коли я почув його вперше!

— Гриме Гадючий Язик, якщо ти тепер став за дворецького у Сарумана, скажи йому, що ми ждемо, — сказав Гандальф. — Не витрачай марно часу.

Віконниці зачинились. За кілька хвилин почувся інший голос, низький та приємний; що б він не казав, самі звуки зачаровували кожного, хто прислухався. Повторити сказане було неможливо, а якщо хто й запам'ятовував слова, при переказі вони вже не мали чародійської сили. Але не можна було також забути захоплення й враження від глибокої мудрості Сарумана. Хотілось у всьому згоджуватись з ним, щоб хоч трохи причаститися до цієї мудрості; все, що говорили інші, здавалось низьким та брутальним, а якщо хтось заперечував Сарумановим промовам, зачаровані обурювались. Ніхто не міг залишитись байдужим, чуючи цей голос; тільки одні відчували його вплив, лише доки Саруман звертався до них, — щойно він відволікався, як дурман розвіювався; а другі скорялись настільки, що навіть на відстані солодкі пошепти та настійливі накази все ще звучали в їхній пам'яті. Тільки напруживши до краю сили волі та розуму, можна було протистояти чародію.

— Чого вам треба? — благодушно спитав хазяїн Ортханка. — Чому ви порушуєте мій спокій? Не маю ані хвилини відпочинку, ні вдень, ні вночі! [161]

Він говорив тоном людини, яку незаслужено образили, — немов добрий дідусь вичитує коханих онуків, що розбудили його після обіду!

Ніхто не помітив, як та звідки вийшов Саруман. Він зупинився біля ґрат балкона, загорнутий у широкий переливчастий плащ. Лице Сарумана — вузьке, гостре, з темними, глибоко посадженими очима, високим чолом, темною з сивиною бородою — мало вираз ввічливої нудьги.

- І схожий, і не схожий, — пробурмотів Гімлі.

— Принаймні двох з вас я знаю на ім'я, — сказав Саруман з тою ж лагідністю. — Гандальфа я знаю вельми близько і розумію: не за допомогою чи порадою з'явився він. Але тебе, Теодене, володарю Рохану, вважають шляхетним! О достойний сине тричі славетного Тенгіла, чому ти приїхав так пізно? Я гаряче жадав зустрітися з тобою, мов з другом, застерегти від підступних порадників… Невже все загублено? Незважаючи на завдані образи — на жаль, твої люди також до цього причетні, - я готовий врятувати тебе, зберегти від загибелі, що стане неминучою, якщо ти не звернеш з того шляху, який зараз обрав. Повір, тільки я можу тобі допомогти!

Теоден зібрався був відповісти, але передумав. Він глянув у непроникливі очі Сарумана, потім, розгублений, озирнувся на Гандальфа, шукаючи підтримки. Але Ган-дальф мовчав незворушно, терпляче очікуючи чогось. Люди з почту Теодена захвилювались; слова Сарумана сподобались їм. Гандальф ніколи не звертався до ярла так красиво, так велично, він поводився з ним зневажливо… Тінь лягла на їхні прості душі, страх перед загибеллю рідного краю, перед Гандальфом, який штовхає у безодню… Тільки Саруман несе світло та надію! Люди затерпли у тяжкому мовчанні. І тут заговорив Гімлі, син Глоїна, поклавши руку на бойову сокиру:

— Чаклун перекручує слова навиворіт! Невже ви не втямили? «Допомогти» саруманівською мовою — це згубити, а «врятувати» значить розтерзати. Але ми не жебракувати сюди прийшли!

— Тихше, тихше, — голос Сарумана на мить втратив всю солодкість. — Я поки не звертаюсь до тебе, Гімлі, сине Глоїна. Батьківщина твоя далеко, наші справи тобі зовсім чужі, хоч ти мимоволі і встряй до них. Я не стану осуджувати твої вчинки, втім вельми мужні. Але прошу [162] не втручатися, поки я розмовляю з правителем Рохану, моїм сусідом і недавнім другом. Отже, Теодене: чи бажаєш ти миру між нами, допомоги, одвічної мудрості? Забудьмо взаємні образи, і нехай наші краї розквітнуть ще пишніше, ніж раніш!

Теоден знов нічого не відповів. Замість нього заговорив Еомер.

— Опам'ятайся, правителю! Ось та пастка, про котру нас попереджали. Чи для того ми билися й перемогли, щоб дати ошукати себе старому брехуну, чий отруйний язик змащений медом? Погляд у нього лисячий, та вовча думка! Вовк, якого оточили гончаки, говорив би теж саме! Чи личить тобі радитись з цим вбивцею? Згадай Теодреда, згадай свіжі кургани, згадай могилу Гамана у Хельмовім Яру!

— Якщо вже мова зайшла про отруту, то де ж ти, щеня, узяв стільки? — засичав Саруман, впиваючись в Еомера темними очима, що спалахнули люттю. — Але не будемо відволікатись, — зразу додав він з тою ж улесливістю. — Кожен має своє місце, Еомере, сине Еомунда. Тобі личить вершити подвиги на війні. Вбивай, кого тобі накаже твій володар, хвала тобі за це та честь, але політика не для тебе. Можливо, коли ти сам станеш правителем, то збагнеш, з якою обачністю треба вибирати друзів. Ви виграли битву, але не всю війну. Не вам нехтувати мудрістю Сарумана й міццю Ортханка заради ненадійного союзника! Хтозна, чи не підступить завтра ліс-убивця також і до вашого порога? Ліс безглуздий та вередливий і людей не любить! А я — невже я заслуговую на ім'я вбивці, Теодене, лише тому, що твої уславлені воїни загинули у бою? Раз ти почав війну зі мною — і зовсім даремно, адже я цього не хотів! — невже могло обійтись без жертв? Невже Еорлинги самі не воювали, не приборкували непокірних? А потім з багатьма колишніми супротивниками складали мирні угоди, і все виходило на краще! Ще раз питаю, Теодене: чи хочеш миру та союзу? Вирішуй — все залежить від тебе!