яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може
бути!!!
Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що
може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з
квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас
геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще - це я теж
запам’ятала! - знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший
день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…
Милий мій хлопчику… Чому все так?!
Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж
сама казала, що здоров’я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?
Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я
знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки
можна анулювати заповіт. Але спочатку - найголовніше.
Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої
рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами.
Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.
Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна
лінія немов манить за собою… Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай
горить на самоті. Інакше… Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.
…Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що
належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити
-довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала
успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і…
прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.
А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася
«Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця
виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п’ятьох журналістів. Але я
цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші
автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».
Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для
годиться, аби не мовчати.
-А що сталося з вашим чоловіком?
Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім’ятий папірець, простягла
мені.
-Так усе закінчилося… - сказала вона. В її очах
промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати…
«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого
містечка мого дитинства. У руці - сокира… Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось
так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе. - Ось так!..»
…До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»
я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то
зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з
перцем… Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини
хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав
як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.
-Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь
будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама
якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до
нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті
від мого таланту. Я точно пам’ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками
всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.
Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.
А далі… Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми
роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один
за одним… загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх
заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-
справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає…
Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще
сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого
будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу
покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап’ястя правої руки…»
Частина 3
Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.
Особливо тоді, коли знаєш, що раніше - ще місяць чи два тому - ти весело й докладно, як
інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман
Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров’я, про те, що робили зранку і що
робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж
захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й
розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж
стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов’язки - зовсім не
головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на
мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка…
Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» - я відповідала останнім рядком
із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано
знизували плечима…
У мене ще буде час розповісти про все це докладніше…
Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного
задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені
з’явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж
кількох років
-Ну, як вам працюється? - запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув
журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.
-Добре, - відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.
-Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, - продовжував лікар, дивлячись, як я
виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже
важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової
інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий
почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що
поговорити в найближчі п’ять хвилин.
Я промовчала.
-Якщо бажаєте, заходьте якось до мене - побалакаємо. - Лікар підморгнув мені й
пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях
палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої
