Його зупиняло й те, що він дотепер не навчився розповідати повноцінних історій. Навколишнє плетиво вдавалося куди краще від наскрізної лінії. Наприклад, він досі не знав, що насправді сталося з театром (хором?) після виступу у Москві і чи взагалі там дійшло до якогось виступу. Чи був, наприклад, замах на Бонзу, до якого автор мав готувати читача протягом усієї книги через уривчасті монологи безумовно пов'язаного з підпіллям героя? Чи герой мав вистрелити зі сцени кудись навгад, у чорноту високої ложі, зі свого кременевого пістоля? Чи подати Батькові срібного келиха з отруєним вином? Чи, може, героїв було декілька і замахів було декілька, але жодному героєві не вдався його замах? Чи була зрада? А якщо так, чи було кохання? І де взагалі в цій історії місце для кохання?
У будь— якому разі, пам'ятав він, слід уникати документальності. Це не може бути переказ подій, які дійсно трапились у сорок дев'ятому році, це повинно бути зроблено і значно тонше, і значно ширше. Але для того, щоб це не стало просто переказом подій, слід якнайдокладніше всі ці події знати. Бо, як учив Артура Пепу старезний Доктор Дутка, колишній професор ґімназії, по-справжньому знає не той, хто знає про щось, а той, хто знає щось. Тому Артур Пепа й не наважувався: він не знав.
Він не знав маршруту їхньої подорожі. Він мусив бачити його в деталях: їх, безумовно, везли потягом і, безумовно, на північний схід, але сказати північний схід було аж ніяк не досить, слід було ще якнайвиразніше побачити, як північнішим і одночасно східнішим робився ландшафт, прозріти цю порожнечу осінніх полів, цей раптовий перехід осені в зиму, дощів у снігопади, а відтак і переповнені всілякими змерзлими втікачами пекельні станції, відбудовувані з руїн полоненими і приниженими холодом німцями; слід було обганяти цілі ешелони з депортованими, засудженими, непомітно для конвою передавати крізь ґрати хлібини й цигарки, впізнавати серед них друзів і родичів, бліднути й непритомніти. Географія приховувала в собі дивовижні пастки і підступи, про які він навіть не здогадувався.
Він так само не знав жодного з лабіринтів необмеженої влади — що означають усі ці нічні допити в катівнях, прострелені потилиці, очні ставки, опізнання трупів та інші пружини таємної поліції. Слід було пережити цей страх, бути вистежуваним, провокованим чи принаймні підозрюваним, роздиратися між смертю й обов'язком, пам'ятати в деталях про кожну з тисячі тортур, щоразу вдосконалюваних для вибивання необхідних свідчень чи — швидше за все — лише для того, аби змусити тебе повзати й корчитися. Слід було бодай тимчасово перетворитися на жінку і відчути, що таке ґвалт, особливо коли ґвалтують удесятьох і по двоє нараз, слід було знати зону, але не з розповідей.
Він також не знав нічого про опір. А в такому романі мусило знайтися багато місця для опору, інакше все тратило сенс. Отже, слід було усвідомити всі переваги партизанської війни: відсутність побудки і дисципліни, підземні схови в нетрях, конспіративні квартири і бункери, слід було навчитися свистати умовним способом, ставити міни на дорогах, позбуватися вошей, бліх і сифілісу, орієнтуватися в нічних лісах і зашитих у підкладку кашкета шифрограмах, а також вирізати свої переможні знаки на корі дерев і людській шкірі. Але найтяжче — слід було знати про безнадійність і приреченість будь-якої партизанки, про те, що всі зрадять усіх і буде остання засідка й останнє оточення й остання куля в себе, хоч Він і не приймає таких героїв до Вертограду.
Ну власне — проблема Бога, як бути з нею? Лишити Йому шанс, повірити в Нього?
Артур Пепа не знав. Він не знав, крім того, що робити з Гуцулією. Існувала ціла наука про цю країну, розсипана по сотнях книжок і тим самим розпорошена, здрібніла, тож він навіть не знав, за що братися і чи варто братися взагалі. Починати з Шухевича, Вінценза? Гнатюка, Кольберґа, Жеґоти Паулі? Десятків якихось іще доморослих краєзнавців? Може, з учнівських, заправлених у церату, зошитів Роминого чоловіка? Бо ніхто й ніколи не створив єдиної Книги, котра вмістила б усе — і мову, й овечу вовну, і сім способів приготування сиру, і стрілянину довкола церкви, і першу весільну кров, і зловісні кола ритуальних танців, і техніку лісосплаву. Тому він мав би знати безліч дивних слів і словосполучень (катуна, повторював він, чому солдат у них катуна; чому фрас; чому гія?) і перевірити безліч речей стосовно гірського вівчарства, як і стосовно позашлюбних, ледь не потойбічних любощів. А отже, він мав би знати, як пахне трава, що нею натирають плечі і груди перед зляганням, і як називається кожна прикраса на тілі й на одязі, й усі деталі орнаментики, взяті разом та поодинці, і з чого робилися ремені та шнурівки, і яка шкіра найпридатніша для них, і як називаються дірки для тих же шнурівок у ходаках (адже навіть вони мали свою назву, але в кожному іншому різновиді ходаків іншу), і знову ж — як пахне піт перед і після, і чим найкраще змащувати волосся, і член, і губи, і як споювати коханку і що пити самому — але навіть знаючи все це, він не знав би й десятої частини всього, що мусив би знати, усіх слів, звичаїв, ремесел, рослин. Так, слід було знати сотні рослин (а не лише один якийсь перстач прямостоячий), всі їхні назви і властивості, і всю приховану таємну біологію, аби врешті десь там, на котрійсь романній сторінці, мимохідь згадати лише одну із сотень, одну з них, наприклад, той самий перстач прямостоячий.
І ще: знати, як стогне помираючи відьма.
І ще: статистику захворювань туберкульозом у високогірних районах Карпат наприкінці сорокових.
І ще: історію всіх музичних інструментів, за винятком трембіти.
Бо насправді його роман повинен був вийти дуже фрагментарним, на якихось лише сто машинописних сторінок, і нічого з переліченого вище в ньому не мало бути, але мало бути знання всього переліченого вище — інакше такий роман просто не зміг би написатися. Тож, усвідомлюючи це, Артур Пепа кривився від думки, що слід накупити якихось блокнотів і диктофонів, старих книжок, військових мап, цифрових фотокамер, ходити в якісь нескінченні експедиції, не повертатися з них, систематизувати і класифікувати зібране, засвоювати його всім собою, ставати частиною цієї колекції, зливатися з нею, словом, бути Флобером. Але він не хотів бути Флобером і тому роман його не писався.
