О, бачиш, за хвилину знову озвався він. І що цього разу, ледь насторожено спитала вона. Трава за шлаґбаумом дуже сильно прим'ята, повідомив Артур, славнозвісний слідопит. У цьому лісі повно прим'ятої трави, втретє заповзялася вона перечити. Ні, ти не розумієш, терпляче пояснював Артур. Ця прим'ятість виглядає цілком по-іншому — це так, ніби хтось лежав на траві в цьому місці, або навіть — як це сказати українською — качався по ній. А крові не видно, підкинула Рома слідопитові інший фальшивий слід. Артур певний час походив навколо, порозглядався на всі боки. Вершинами дерев уже пронеслися два-три потужні вітряні пориви. Небо у просвітах між деревами здалося майже чорним.

Ні, крові не видно, сказав Артур. Тоді й боротьби не було, нібито пожартувала Рома. Артур ще деякий час обдумував побачене. Якщо тут лежало людське тіло, показав на траву, то згодом його мусили кудись відтягти. Але слідів не бачу. А якщо воно само підвелося й пішло собі далі, ледь не засипалася Рома. Тоді й нам треба далі, погодився з нею чоловік і постоявши ще хвилину-дві на тому ж місці, вони рушили лісовою дорогою вперед.

І тільки тоді, приблизно в одну й ту ж мить, але кожне по-своєму, відчули, як над ними схиляється і згущується вся таємничість нашого світу.

Трохи згодом, коли вони вже виходили з лісу, зосереджено підступаючи до Річки, над їхніми головами вперше блиснуло, потім ще раз і ще раз. Цього тільки бракує, сказала Рома, щільніше закутуючись у все, що мала, і накидаючи на голову капішон. Зараз як смальне, відповів на це Артур і занепокоєно роззирнувся почорнілим умить ландшафтом. Поет, як завжди, виявився пророком: щойно він договорив ці слова, як і справді смальнуло, тобто загриміло всмак на всю небесну широчінь. Святий Илько везе колачі, зауважив Артур Пепа і взяв жінку за руку, від чого в небі прогриміло знову й знову, щоразу гучніше й навальніше.

Коли вони бігли мостом, посипав мокрий сніг. Точніше, була коротенька хвилина, упродовж якої він спершу був просто холодним дощем. Але десь на середині мосту вони спостерегли, що дощ починає білішати. Тож коли досягли другого берега, то щодуху побігли узбіччям шосе вгору — в бік розвилки над місцем, де в Річку впадає Потік. У цей час було вже цілком біло — по всій землі.

За кілька хвилин Артур подумав, що ця втеча нічого, крім виснаження, не дасть: у грудях буяла така ж хурделиця, як і назовні, над головами загрозливо блискало, громи гатили зусібіч з такою силою, що закладало вуха; до можливого притулку на тринадцятому кілометрі лишалося з півтора-дві години пішої ходи, до залізничної станції не менше, але у протилежний бік. Тут і тільки тут, повторював у ритмі бігу Артур, тут і тільки тут, і тільки тут, і тільки тут. І тільки тут — пристанище для нас!

Тягнучи Рому за руку, він — вибоїна по вибоїні — перетнув шосе і, пробігши ще сотню метрів уперед, перемахнув (Рома слідом за ним) через огорожу над проваллям, а тоді — най си діє Божа воля — як-небудь, трохи на ногах, трохи на спинах, животах і задницях, на зламанє голови, стрімко вниз, у присипані свіжим снігом сірі торішні лопухи, ні, ще нижче, з блискавкою та громом — на дно, на самісіньке дно цього світу, де панує автомобільна смерть.

Виваляні в снігу з грязюкою, ніби клоуни в тирсі, вони таки приземлилися коло всіх тих зруйнованих і розчавлених "мерседесів" та "опелів"; носячись коридорами цього трохи лабіринту, а трохи цвинтаря, поміж усіх інших "фордів", "ситроєнів" та "волг", вони все-таки надибали дещо більше й не настільки потрощене; можна було і в салон протиснутися, лише трохи пововтузитися з розладнаними дверима, і от уже — дах над головою, своя криївка за межами бурі. Буря, до речі, саме в ту мить набрала таких обертів, що всі просторові координати було втрачено — тільки білий хаос навколо і біла порожнеча за витягнутою рукою.

Отже, тепер вони мусять віддихатися — Артур на роздертому в клоччя сидінні водія (керма, щоправда, вже не було — тільки залишки м'яса), Рома поруч з ним, на чомусь подібному. Саме час дати їм віддихатися.

Серед найдивніших колекцій світу могла би знайтись і ця — невідомо з якою остаточною метою призбирувана власником навколишнього ландшафту Варцабичем. Скуповувані, а частіше просто взяті на показових штрафних естакадах, мертві автомобілі реґулярно звозилися до цього провалля, де за кілька років їх назбиралося коло сотні. Серед них одним із найпочесніших експонатів цілком заслужено міг би вважатися той, до якого пропхалося забігане подружжя.

Це був міжвоєнних часів "крайслер імперіал" — одне з чудес автомобільної думки минулого, так, той самий, що згодом виявився швидше символом, ніж реальністю. Звичайно, кожному з вас у цьому місці дане право на криву посмішку. Як так — знову примари молодості, потворні повтори і самоповтори?

Але хіба мені йдеться про них? Мені йдеться передусім про правду цієї історії. А вона вимагає, щоб це залізне знівечене тіло, яким ще десять років тому ця фортеця на колесах аж ніяк не була (бо саме тоді її бачено у спалахах фейєрверків на чортопільських вулицях), щоб саме це тіло, а точніше його оболонка, саме нині, після нікому з нас не відомих дорожно-транспортних і просто пригод останнього десятиліття, знайшлося в цьому проваллі, прихистивши в собі двох близьких і далеких людей.

Але якщо це й не був той самий "крайслер імперіал", то в кожному разі щось, надзвичайно до нього подібне. Бо Артур Пепа просто не міг вибрати іншого притулку. Це таки мусило бути щось найбільше, наймогутніше і, зрештою, найпомітніше.

Тож зараз вони сиділи в темряві велетенського салону, мовчки втуплені у нервові спалахи серед густої непролазної білини за вцілілими шибами. З їхнього одягу стікала вода, вони, здавалося, й самі були готові розтанути.

— А якщо попаде в машину? — нарешті спитала Рома, киваючи головою на черговий зблиск у зовнішньому світі.

— Тоді, здається, згоримо, — не надто впевнено відповів Артур і все-таки розкурив сигарету. — Хоч я не дуже знаюсь на фізиці.

— Кінець квітня, — скрушно констатувала вона.

— Гори, — пояснив він. — Погода страшенно змінна, рай для синоптиків.