— О, а це звідки? — спитала Рома.

— Сам не знаю, — він потерся забинтованим чолом об її рамено. — Але це тобі. Подарунок на свято.

Вона обережно взяла писанку і потримала її в жолобі долонь. Тоді подякувала, торкнувши губами свій улюблений виямок у нього під адамовим яблуком.

— Подаруєш мені завтра, — сказала вона і поклала писанку до тієї ж кишені. — Сьогодні ще не свято. Я буду стрибати від несподіванки. І як я справді примудрилася не роздавити?

Вона знову почала сміятися, пригадавши, як він це вимовив, котяра-муркотун.

— А взагалі-то я знаю, як це сталося, — цілком поважно сказала вона через хвилину. — Просто я перестала бути незґрабною.

— Це відколи? — Артур вдав занепокоєння.

— Відтепер, — гордо сказала вона.

— Але мені подобається, коли ти незґрабна, — звівся він на лікоть.

— Справді? Ніколи не повірю! — вона лизнула його в ніс. — Ну добре, спеціально для тебе я ще трохи побуду незґрабною.

Перелазячи на своє сидіння, вона зачепила коліном його бік. Він удавано зойкнув. Але подумав, що буде недоречним повторити жарт про яйце.

— От бачиш — усе в порядку, — захихотіла вона. — Я знову незґрабна. Давай покуримо одну на двох?

Він довго клацав запальничкою, тоді зробив першу затяжку і, передаючи їй сигарету, продекламував:

Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать

і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,

і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа

бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають…

— Це той Антонич? — запитала вона. — Цікаво, де він зараз.

(Вона несамохіть вимовила останню фразу — мабуть, лише тому, що саме в цю мить її дочка впустила до себе найпершого коханця, бо одинадцятий обруч — це коли двоє стають одним).

— Я думаю, у своїй корчмі на місяці, — відповів Артур. — Де йому ще бути?

— То як там у нього про ті бездомні любощі? — вона почала одягати один по одному свої светри.

— Бездомні любощі кривляк і шлюх, — нагадав Артур.

— Ну от. Підходить, але не цілком, — погодилася вона. — Тому що ти страшенний кривляка.

Він не піддався на її виклик, лише скривив гидку й веселу гримасу. Артур Пепа не міг бути мавпою за роком народження, але часом бував по жизні.

— Знаєш, — сказала вона, — я збираюся перелізти на заднє сидіння і трохи поспати. Однаково нам нікуди звідси не вибратися. Ти не розділиш зі мною ложе?

— Якщо воно грішне, то розділю, — пообіцяв Артур.

— Усе в наших силах, — запевнила вона. — Дозволяю розбудити, як тільки захочеться.

Він також примостився — аве, Крайслер! — на тому широченному і двозначному, ніби деканова отоманка, шкіряному сидінні, а тоді обвив руками її стегна.

— Дозволяєш розбудити? — замурмотів по-своєму десь коло її вуха. — Гаразд. Якщо не просплю ранкову ерекцію.

Вони ще трохи посміялися, а тоді ще трохи поговорили, змагаючись у дурницях, а тоді ще разом покурили, бо — нічого не вдієш і ніде правди сховати — коли після сексу буває розмова, то швидше за все буває й любов.

І щойно пізніше, за невизначений жодною хронометрією проміжок часу, Рома Воронич вислизнула з його обіймів, завела старезний автомобіль і пустилась їздити ним по незліченних покоях пансіонату, врізаючись у стіни і збиваючи з постаментів урни й вогнегасники. Що снилось Артурові, невідомо — на все своя таємниця.

Але коли йому почала снитися собача зграя, що гонить берегом Річки, настав ранок. Погода внадцяте змінилася — усе, що вночі було снігом, тепер прискорено тануло, стікало, скрапувало, нестерпно теплий вітер намагався позривати всі голови з плечей, навіть отут, на дні провалля.

Побачена уві сні зграя виявилася насправді одним-єдиним псом, щоправда, доволі великим, якимось вівчарковим мішанцем, і він самозабутньо заливався гавкотом, підвівшись на задні лапи і тицяючись писком у крайслерові віконні скла. Безумовно, йому не могла подобатися ця заскочена уві сні і сполохана пара двоногих. Якого хріна вони тут роблять? Що це взагалі за діла?

Розлючений пес був не самотнім у своєму обуренні. Він прибіг сюди в супроводі аж трьох мєнтів, з яких один тримав напоготові калашніка. Інший — судячи з ряду золотих зубів та фізіономії в цілому, найстарший — жестом наказав їм вилазити. При цьому ще один, третій, зі знанням справи узяв пса на шворку, від чого той став захлинатися ще запекліше.

Мружачись від вітряного світла, що тепло і боляче різонуло по очах, трохи безпорадні й сильно заспані, Артур Пепа і Рома Воронич, після кількох дурнувато-невдалих спроб відчинити крайслерові двері, все-таки спромоглися повилазити — через переднє сидіння. Щойно ступивши на танучу під ногою землю, Артур відчув, як бездарно і ганебно він відлежав ногу. Тепер стояти доводилося фактично на одній. А тут ще й на додачу: жахливий вітер, від якого колеться голова, шум таловини, біль очей, тризуби на кашкетах, доведений до встеклості гавкіт, гидота в роті, напівнацілений калашнік і всі ці питаннячка на кшталт хто такі? звідки взялися? що робимо? удостовірєнія?.

Артур Пепа зміг відповісти на перші три з них. Документів при собі вони, звісно, не мали, і досвідчена Рома також. Туристи, казав Артур Пепа (третій з мєнтів урешті цитьнув на пса і той в момент заткався, старий шланг), туристи ми зі Львова, відпочиваємо в Карпатах.

Туристи ми зі Львова, в Карпатах відпочиваємо, у Львові проживаємо за адресою, сказала Рома. А тут ховалися ми від бурі, такі промоклі, що йой.

Пані, вас не питають, вишкірився всіма зубами главний. Дійде очередь — і вас питати будемо.

То я й кажу, продовжив Артур Пепа. Вийшли над вечір з пансіонату прогулятися (спросоння він вимовив прогулєтиси), а тут — самі знаєте — буря з громом, і сховатися ніде, то ми збіглисьмо сюда та й тут си сховали.

Чуєте, сказав на це до хлопців главнюк. Чуєте, за кого нас мають — за імбецилів придурошних. Чуєте, вони від грому в желізі си сховали!

Почувши таку голіму нісенітницю, мєнти як стій зареготалися, навіть пес реготнув, підлабузник на службі.

Ну чого ви смієтеся, хлопці, по-доброму до них Рома. Чого ви, хлопці, смієтеся? Ми, як у цю машину від бурі ховалися, про ніяку фізику навіть не думали — аби сховатися тільки. А ви, хлопці, смієтеся, бо не розумієте.