— Розумію, — тихо відповів я, хоча й без ентузіазму.

— А якщо розумієш — а розуміти повинен, бо ти ж людина військова, — тоді виконуй усі мої накази і вказівки! — і він перейшов на шепіт: — Перше, що ми маємо зробити, — це знешкодити Підмогильного! Уже двічі він стикається з тобою, не без підстав здогадуючись, що через тебе можна вийти на мене. Боюсь, що не сьогодні, то завтра гестапо чи поліція знатимуть цю історію… По-друге, дізнатися, для чого Ціммерман відбирає людей. І останнє — треба вияснити, чим, власне, займається Гольбах… Ось три нелегкі і дуже важливі завдання, які ми мусимо виконати! А я, крім того, шукатиму зв’язків. Мусять же бути! Ну, а тепер ходімо в кухню, бо тут мороз шастає поза плечима, а там тепліше.

Ми вийшли в кухню. Лідія Василівна зустріла нас привітно, як старих друзів.

— Ось і чай закипів. Прошу до столу. Повечеряємо. Правда, без цукру і без масла… Німці не дуже поспішають забезпечити нас продуктами. Та що ви з них хочете? Одно слово — фашисти! — І вона показала рукою на стіл.

Там стояла тарілка з вареною картоплею. Лежало три скибки чорного хліба. Стояли чашки.

— Ну, ви ще непогано живете — картопля, хліб, чай, — усміхнувся Смольников. — А якщо додати до цього мій сьогоднішній гонорар, то вечеря в нас буде зовсім непогана. Ось чим пригостили мене в офіцерській кантині, тобто їдальні!

З цими словами він витягнув з кишені пальта чотири рум’яні булочки, поклав на стіл.

Лідія Василівна сплеснула руками:

— Ох, яка розкіш! Аж не віриться, що все це ще існує на світі! Ну ж, прошу, прошу! Сідайте!

Ми скинули пальта, помили руки і сіли до столу.

11

З дому вийшли рівно о восьмій вечора. Час був не пізній, але над містом уже стояла густа зимова ніч, без місяця, без зірок. На вулицях — жодного перехожого. Поскрипує під ногами сніг, і тугий вітрець, що прилітає із задніпрянських степових просторів, морозяним вогнем обпікає обличчя.

Йшли швидко, мовчки. Патрулів не боялися, бо мали надійні документи. Однак домовилися, що, коли патруль надумає вчинити обшук, Смольников стрілятиме, а я, відповідно до обстановки, або допомагатиму йому, або тікатиму.

Моє серце билося прискорено. Мене непокоїла відсутність зброї. Один наган на двох — занадто мало! Що відчував у той час Смольников — не знаю. Він підняв комір, утягнув у нього голову і мовчки крокував суворими безлюдними вулицями нічного Києва.

План операції був простий. Ішли прямо на квартиру до Підмогильного. Іншого виходу не було. Боялися, що й так спізнилися і Підмогильний встиг повідомити кого слід. Однак жевріла надія: а може, не встиг? Тоді знищення зрадника забезпечувало нас від провалу і смертельної небезпеки.

На розі Обсерваторної зупинив патруль — підстаркуватий, судячи з голосу, фельдфебель і солдат. Наставили карабіни.

— Аусвайс!

Кенкарти, видані Ціммерманом, не викликали ніяких зауважень. Присвітивши ліхтариком, фельдфебель мовчки подивився, повернув.

— Век!

Ми полегшено зітхнули і прискорили крок.

На вулиці, біля будинку поліцая, уважно оглянулися. Ніде нічого підозрілого. Густа темрява. Тиша. Кучугури снігу.

Смольников витягнув із-за пазухи наган.

— Ходімо.

Шмигнули у вузьке підворіття. У дворі теж нікого. Тільки шумлять, потріскуючи обмерзлими верховіттями, старі високі тополі. Смольников знав тут кожен камінь, кожне дерево, тому, виждавши якусь хвилину і пересвідчившись, що ніщо нам не загрожує, не роздумуючи відчинив знайомі двері. На сходах було темно, та Смольников швидко збіг на третій поверх.

Я ледве встигав за ним.

— Тут! — шепнув Смольников, переводячи дух. — Стукай і по-німецькому вимагай відчинити!

Я затарабанив кулаком у двері.

Довго ніхто не озивався. В усьому будинку, здавалося, не було жодної живої душі.

Я затарабанив дужче і по-німецьки гукнув:

— Відчиняй!

В ту ж мить із-за дверей почувся переляканий голос:

— Хто там?

— Гестапо! Відчиняй, брудна свиня! Чого вичікуєш!

Підмогильний не поспішав відчиняти. Мовчав, щось розмірковуючи. Потім перепитав:

— Це справді гестапо?

— Так, це гестапо! Ферфлюктер гунд!

— Що вам треба?

— Там побачиш! Відчиняй! Гадаєш, ми будемо розмовляти через замкнені двері?

Підмогильний брязнув засувом.

— Ну, коли гестапо — заходьте…

Двері прочинилися, і поліцай у вузеньку щілинку намагався розпізнати несподіваних гостей. Він був стурбований, наляканий. З гестапівцями не жартують!

Смольников швидко всунув у щілину ногу, а я натиснув плечем на двері. Підмогильний відступив назад.

Слабке світло гасової лампи, що проникало в коридор, раптом освітило волохаті шапки відвідувачів, і Підмогильний, зрозумівши, що перед ним не гестапівці, з жахом запитав:

— Хто це?

Смольников підніс йому до самих очей нагана.

— Мовчи! Бо стріляю без попередження! Веди в кімнату!

Я швидко причинив двері і грюкнув засувом.

Ми ввійшли до чималої кімнати, захаращеної меблями й чемоданами. На столі — лампа. Вікна завішані байковими ковдрами. Крім господаря, нікого.

Підмогильний миттю упізнав нас обох — і Смольникова і мене. Жах спотворив його обличчя. Воно враз покрилося смертельною блідістю. Очі округлилися, нижня щелепа затремтіла. Він обіперся рукою об стіл, а потім у знемозі сів на стілець.

— В-ви? П-пане Смольников?.. З-звідки?..

— Я тобі не пан.

— П-пробачте… Б-безперечно… Я хотів с-казати, т-т-товаришу… — безглуздо белькотів поліцай.

— Тим більше, ти мені не товариш! — відрізав Смольников і, не випускаючи з руки нагана, сів насупроти. — Де зброя?

Підмогильний повів оком у куток. Там, за шафою, стояла рушниця. Я взяв клацнув затвором, викинув патрон і обойму.

— Це все? — спитав Смольников.

Підмогильний покосився на чорну цівку нагана, судорожно проковтнув клубок слини, кивнув у бік столу.

— Тут…

Смольников лівою рукою відсунув шухляду, намацав у ній холодну рукоятку. Навіть не дивлячись, по одному дотику, визначив — пістолет системи “ТТ”, якими були озброєні радянські командири. Зважив на долоні, поклав у кишеню.

— А тепер поговоримо по душах, Підмогильний. Скажи, де твоя сім’я? Пам’ятаю, у тебе була дружина і двоє дітей? — запитав Смольников.

— Була… Поїхала на село… До батьків… І дітей забрала…

— Чому ж так? Чи німецька влада не забезпечує поліцаїв пайком?

— Забезпечує… Але ні вона, ні діти того пайка не захотіли їсти, — Підмогильний це сказав зовсім тихо і похилив голову.

— Отже, Марія Степанівна не захотіла їсти. І діти теж. Спасибі, що сказав, а то я і про них подумав погано. — Смольников полегшено зітхнув. — Вона була, пам’ятаю, гарною, душевною людиною, такою і залишилася. Це добре!.. Ну, а ти їси німецький хліб?

— Хліб наш…

— Звичайно. Тільки із фашистських рук!

Підмогильний мовчав.

— Ти розумієш, чого ми до тебе прийшли?

— Здається, розумію… Але повірте мені, добродію Смольников, я ж не сам, не по добрій волі… Мене примусили піти в поліцію… Їй-богу!..

— А шкурою бути примусили теж?

— Туди тільки попадись… мимоволі станеш…

— Не бреши! Чесна людина куди б не потрапила — в тюрму чи в поліцію — передусім залишається порядною людиною. А ти…

— А я що?

— Ти виродок, зрадник, негідник! І для тебе кара одна — смерть! Ти краще за нас знаєш свої провини!

Підмогильний якусь мить безтямно дивився на Смольникова, а потім, з гуркотом відсунувши стільця, упав на коліна і через стіл, майже торкаючись його підборіддям, почав швидко, захлинаючись і чомусь пошепки говорити:

— Іване Григоровичу… Іване Григоровичу… Пощадіть… Винен я… Каюсь… Винен перед вами… І перед народом… Чорт попутав… Але клянуся всім святим… дітьми… жінкою… що більше не буду… Я не знаю, як переконати вас, що говорю щиро, правдиво… Але повірте мені… єдиний раз… Зроблю усе, що накажете… Хочете — ноги поцілую… руки цілуватиму… тільки не вбивайте!..