Він?

— Ходімо назустріч! — шепнув Смольников. — Скажеш — поліція. І запитаєш, хто такий. Треба пересвідчитись, що це він…

Ми виступили з-за дерева й рушили назустріч незнайомцю, що, відстовбурчивши комір і затуляючи ним від вітру обличчя, швидко наближався. У мене в рукавиці на бойовому зводі наган, у Смольникова — пістолет. Вітер свище, як навіжений, і котить снігові хвилі вниз по вулиці, туди десь, аж до Галицької площі, але нам він попутний — іти легко.

Побачивши нас, незнайомець зупинився.

— Хто? — запитав по-німецьки стривожено.

— Поліція, — поспішив я заспокоїти його. — Караульний наряд… Робимо обхід своєї дільниці… А ви хто?

Ми наблизилися до нього майже впритул. Тепер навіть у темряві було видно блискучі халяви його чобіт, таке ж блискуче пальто-шкірянку з хутряним коміром, худе обличчя… Ціммерман!

— Він, — тихо сказав я і зразу вистрілив.

Постріл пролунав глухо… Ще глухіше скрикнув Ціммерман і, схопившись руками за груди, поволі, ніби роздумуючи — падати чи не падати, почав хилитися на лівий бік.

Смольников витягнув у нього з кобури пістолет, простягнув мені.

— Держи! Пригодиться! — І, приклавши пальці до шиї вбитого, щоб намацати пульс, прошепотів: — Готовий! Наповал!

— Тоді тікаймо! — сказав я.

Смольников заперечив.

— Ні в якому разі! Залишати труп не можна! Вранці його знайдуть — і німці розстріляють півкварталу!.. Треба підшукати для нього надійну схованку.

Він відійшов на середину вулиці і почав ногами, а потім і руками розгрібати сніг.

— Що ви шукаєте, Іване Григоровичу?

— Каналізаційний люк… Десь тут має бути… Допоможи мені.

Я теж узявся за роботу. І мені пощастило: незабаром мої пальці ковзнули по круглій металевій кришці.

— Тут!

— Молодець, — похвалив мене Смольников і вийняв з кишені чималу шоферську викрутку. — Зараз ми її підчепимо!

Він підважив кришку, підняв і відкинув убік. З ями вдарило важкою каналізаційною задухою.

Ми притягли Ціммермана і без зайвих зволікань заштовхали головою в отвір люка. Він погуркотів по вмурованих у стіну залізних щаблях і важко плюхнувся в холодне багно.

Накрити кришку і нагребти на неї снігу — півхвилини.

Полегшено зітхнувши, я оглянувся. В пітьмі бовваніють похмурі, неосвітлені будинки, шумлять безлистим гіллям чорні дерева, свище, котить уздовж білої вулиці зимова хурделиця—наш вірний помічник. І жодної живої душі довкола!

— Ходімо! — шепнув Смольников. — До ранку хуртовина всі сліди занесе!

Ми ступили на тротуар і рушили в напрямку Сінного базару.

— Може, тепер візьмемося за Гольбаха? — спитав я. — Виберемо слушний час і…

— Ні, ні, — Смольников аж зупинився. — Про це не смій і думати! Це наше надійне прикриття, а головне, доступне для нас джерело інформації. І збір її — твоє завдання! Як тільки виявимо місцерозташування розвідувальних шкіл, я пошлю через фронт посланця… А до пращурів будемо відправляти інших — тим більше, що напхалося їх у Київ достобіса!.. Тікатимемо тільки тоді, коли помітимо щось підозріле…

Після цього я причаївся, уважно слідкуючи за тим, чи не впаде тінь підозри на нас зі Смольниковим. Однак нічого не помітив. Ціммермана шукали довго, але так і не знайшли. Замість нього призначили шарфюрера Цвеккера, рожевощокого, добродушного на вигляд товстуна років тридцяти п’яти.

Одного дня (було це наприкінці березня чи на початку квітня) Гольбах наказав мені дістати квітів. Наказ був вельми несподіваний, і я не знав, де їх можу роздобути.

— Приїздить дружина з донькою, — пояснив він. — Поїдемо зустрічати!

Трохи подумавши, я попростував на схили київських гір над Дніпром і між кущами на осонні швидко назбирав голубих, фіолетових та білих пролісків.

Радісний, збуджений, бездоганно поголений і напахчений дорогим одеколоном, Гольбах уже крутився в дворі біля машини.

— Молодець! — похвалив він мене, побачивши квіти. — Швидше сідай! А то запізнимося!

Він сам сів за кермо, і чорний блискучий лімузин виїхав з воріт, що охоронялися двома есесівцями.

Поїзд запізнювався, і нам більше годині; довелося ждати на пероні. Всюди було брудно, сіро, після зими незатишно, але сонце вже щедро світило по-весняному, і я з приємністю відчував, як воно гріє і пестить моє обличчя. Весна вселяла в серце радісні надії: вірилося, що Червона Армія ось-ось розпочне наступ і він стане початком звільнення нашої землі від ненависного ворога. Я дивився на сонце, на ясне небо і мріяв про те, що знову сяду за штурвал літака…

Як це часто буває, коли довго ждеш, поїзд з’явився несподівано. Прогримкотівши на стрілках і проскреготівши гальмами, поволі підкотив до перону і важко зупинився. З вагонів зразу ж сипонули солдати й офіцери, що верталися з відпусток. У дверях показалося кілька жіночих капелюшків: до деяких офіцерів-тиловиків, що займали солідні посади в окупаційній адміністрації, поспішали їхні “фрау” та доньки.

Гольбах раптом зірвався з місця і голосно вигукнув:

— Ельзо! Єво!

На приступці одного з вагонів стояла, усміхаючись, білява, дещо розповніла жінка у світлому плащі й елегантному капелюшку, а з-за її плеча визирала дівчина років п’ятнадцяти. На плечі їй спадали дбайливо розчесані лляні коси, а голубенькі очиці з цікавістю поглядали на сіре громаддя вокзалу.

— Отто! — скрикнула жінка і простягла до Гольбаха руки.

— Татку! — почувся ніжний дівочий писк.

Я взяв два великі чемодани з жовтої шкіри і рушив слідом за штурмбанфюрером, його дружиною і донькою.

Коли сідали в машину, фрау Ельза ковзнула по мені поглядом і запитала чоловіка:

— Це твій лакей, Отто?

Гольбах усміхнувся.

— Це мій перекладач, дорога. Ти ніяк не звикнеш, що в армії лакеїв немає.

— То він знає німецьку?

— І досить пристойно.

— Он як! — здивувалася фрау Гольбах і пильно глянула на мене. — Як же тебе звати, юначе?

— Володимиром.

— А-а, Вольдемар… Гарне ім’я!

Вона зверталася до мене, як до собаки, що належала їй або комусь із членів її сім’ї, і дивилася на мене, як на корисну річ, яку зручно завжди мати під рукою.

— І він так схожий на німця! — втрутилася в розмову Єва. — Просто дивно…

Хоча в мені все кипіло від обурення, я опустив очі, щоб не засміятися, бо мені здалося, що і мати, і дочка свято увірували в те, що ощасливлюють мене і своєю увагою, і порівнянням з німцем.

Не знаю, що б вони ще говорили про мою персону, але Гольбах завів мотор і натиснув на акселератор.

Сильна машина швидко промчала нас по майже безлюдних центральних вулицях міста і зупинилася на Печерську, біля одноповерхового будинку на високому цоколі, де мешкав Гольбах.

Почувши скрип гальм, з дверей вискочив вартовий, здоровань-есесівець Катце. Ми з ним занесли чемодани в передпокій, і Гольбах відпустив мене, сказавши, що сьогодні я можу бути вільний до самого вечора.

У перших числах травня мені дуже пощастило — я приніс відомості, за які Іван Григорович розцілував мене, мов рідного сина.

Було це так.

Одної суботи, коли закінчився робочий день, Броніслав запропонував мені зіграти в шахи. Ми сіли в залі для засідань. Надворі стояло тепле весняне надвечір’я, і яскраве сонячне проміння сліпучими потоками вливалося в розчинені вікна разом з пахощами буйно квітуючих каштанів.

Перед нами на столі стояли старі, дерев’яні, з облізлою фарбою шахові фігури, і ми поринули в гру. Я десь помилився і почав програвати. Мій король застряв у центрі, важким фігурам не було ходу, діяв один ферзь, та й за ним суперник розпочав справжнє полювання.

У цей час у двері заглянув штурмбанфюрер Гольбах. Його обличчя розпливлося в усмішці.

— А-а, голубчики, ось ви де!.. А у мене якраз руки сверблять… Хто вилітає?

— Уже вилетів, — сказав я, показуючи на дошку. — Ще два—три ходи…

— Е-е, Володья, твоє становище безнадійне!.. Капабланка на твоєму місці давно б здався! — вигукнув Гольбах.