З кімнати Льоши-маніяка долинала палка дискусія, а точніше лунав тільки один голос Ганни Миколаївни, який переконував свого опонента не маратися справою про зґвалтування невинної дівчини молодим паничем.

— Що ви мені пропонуєте — відмовитися від справи? — чулося через двері Льошине. «Ого! Здається, Ганна Миколаївна доконала його!»

— Саме так! — вимагала Феміда у Шиньйоні.

— Кожен громадянин України має право на захист у суді!

— Я вже знаю, чим це скінчиться! — голос Ганни Миколаївни тремтів від обурення. — Цього татусиного синочка виправдають! А зганьблена дівчина матиме травму на все життя!

— При чому тут я? Якщо не я, то хтось інший виграє цю справу!

— Нехай його захищає хтось інший! Тільки не наша фірма!

— А ви уявляєте, які гроші принесе фірмі виграш у цій справі? Ні, ви цього не уявляєте? Ви не заробили для фірми і сотні гривень!

— А репутація?

— До біса вашу репутацію! Я адвокат — і все тут! Моя репутація і репутація фірми залежить не від етичних засад, а від кількості виграних справ. Ви це розумієте?

— Ах так?

— Саме так!

— Тоді я буду захищати цю дівчину. І майте на увазі: я виграю у вас цей процес!

— Ой-ой-ой! — зіронізував Льоша. — Як страшно! Ще невідомо, хто у кого виграє!

Розпашіла Ганна Миколаївна різко відчинила двері Льошиного кабінету і, не зачиняючи їх, пішла геть з гордо піднятою головою, на якій височіла піраміда старомодної зачіски.

За нею вийшов Льошка, аби закрити двері. Побачивши шефа, благально попросив:

— Зробіть з нею що-небудь! Так неможливо працювати!

— Ти ж сам знаєш: я ніколи її не заберу з фірми! Щоб ти не розпоясався!

Льошка смикнувся заперечити, та Георгій випередив його:

— І ти від мене нікуди не дінешся! У мене найвищі гонорари.

Георгій потис йому руку, поплескав дружньо по плечу і пішов геть. Він знав напевне, що коли б він платив менші гонорари своїм адвокатам, все одно від нього ніхто б не пішов. Вони тут відчули свободу, на них тут ніколи не тиснули, тож і виявляли чудеса творчості, нічого не боялися. Вони ж бо знали, що за ними — кам'яна стіна, яка завжди захистить від посягань на їхню професійну незалежність. Він підійшов до приймальні. Ірина Марківна щиро зраділа його несподіваному приходу. Він запросив її до свого кабінету на консультацію.

— Ірино Марківно, — спитав він у Старого Ридикюля. — Що ви думаєте про Льошчину справу?

— Гнила вона, Георгію Андрійовичу. Смердить на кілометр. Я нічого не хочу сказати, але батько того молодого подонка був тут. Приїхав на машині з номерами АП, проте поводився сумирно. Я тут навела довідки у своєї колеги з Банкової. Батечко — такий самий подонок, як і синок. Бере шалені хабарі, домагається співробітниць і таке інше. Видно, він Льошці наобіцяв золоті гори, бо після його приходу той прилип до справи як шевська смола. До речі, це я натравила Ганну Миколаївну на нього, аби не перестарався.

— Я-асно, — протяжно сказав шеф.

Ірина Марківна добре знала це шефове «Я-асно!» Значить, що не подобається йому все це.

— І ще мене Таміла турбує, — розмірковував уголос Георгій. — Що там у неї?

— Б'ється зигзицею... Схудла, змарніла. Круги під очима. Ви хіба не помітили? Я, звичайно, не Кассандра, але думаю, вона проситиме Вас забрати в неї цю справу.

— Що? — перелякався Георгій.

— Знаю, знаю, вже пізно... та й обіцяли Ви, але... — Ірина Марківна зробила багатозначну паузу. — Георгію Андрійовичу, я повторюю: вона проситиме Вас забргги в неї цю справу.

її голос був твердий і переконливий. Георгій зрозумів усе.

«Якщо вже Таміла піде на це, то справи кепські. Та й Льошчину справу доведеться віддати. Що за невезуха! Дві справи водночас! Бачте, поміщалися на етиці! А хто гроші зароблятиме? Що з них узяти? Я сам винен. «Адвокат у білих рукавичках!» Так колись прозвав мене Борис. І мав рацію».

Таміла працює над справою Антипова, який контролює нафтовий ринок цілого регіону. За неповний десяток років Антипов збив собі шалений капітал. Звичайно, і дурневізрозуміло, що в нашій країні за такий короткий час чесно таких грошей не заробиш. Не він один. Однак існує межа. Антипов цієї межі не знає. Що ж. Він не перший — і не він останній. В історії будь-якої країни первинне накопичення капіталу завжди смердить криміналом. Антипов надто довго добре стояв на ногах. Надто довго, як на його гріхи. І насамперед завдяки своєму юристові Юрку Сушику. Георгій знав Юрка особисто. Той міг би мати свою юридичну фірму або свою справу. Голова в нього золота. Однак колись він оступився, а витяг його з халепи Антипов. Ось тепер Юрко і «відпрацьовує» із собачою відданістю. Однак ніщо не вічне. Ось і на Антипова заведена справа — букет економічних злочинів. Інтуїція підказувала Георгієві: Юркові набридло тягти лямку, і він почав потихеньку здавати господаря. Однак це -"исте припущення.

За Антипова Георгію кілька місяців тому замовив слівце Борис: «Ти ж знаєш, старий, економічні справи в тебе краще виходять... Мої дундуки цю справу не потягнуть. Цей Антипов надто вже наслідив. Зате платить шалено. Бери, не пожалієш! Очі заплющ, і працюй! Ха-ха-ха! Бо справа не для слабих на нерви».

Георгій узявся. Після виборів треба було відновити фінансову стабільність фірми. Доручив Тамілі, асу з економічних справ. Однак минуло кілька місяців, і з Тамілиного настрою зрозумів, що навіть її нерви не витримують. Георгій запідозрив, що Борис не взявся за справу, бо боявся «засвітитися». Антипов, здається, фінансово підтримував його виборчу кампанію.

Отже, Таміла відмовиться. Це вперше за її практику. Раніше її нічим не можна було збити із заданого курсу. Вона витягала, здавалося б, безнадійні справи. А тут... Не хоче... Словом, кепсько...

«Щось мені не щастить. Де та шалена удача, яка завжди в усьому мене супроводжувала? Що я не так зробив? Чим я образив свою долю? Чим завинив? Чим же? Може, Аліса «накаркала»? Щось є у ній відьомське. Як і в усіх жінок...»

Він приїхав додому. Подивився на картину з тотемом. Сокіл-сапсан уникав його погляду.

Георгій знічено поплентався до спальні, постояв над акуратно застеленим ліжком, а потім відкрив дверцята у свою гардеробну. Аби трохи заспокоїтися, він вирішив навести порядок в одежній шафі. Точніше, порядок там завжди був. Однак, здається, настав час знову відсіяти частину одягу «на гуманітарку».

Георгій пишався своєю гардеробною. Вона була зроблена за його кресленнями. Він ненавидів набиті мотлохом шафи, або, як колись називали, «шифоньєри». З дитинства він пам'ятає дві шафи: в одній, що належала мамі та йому, було просторо і вільно. Мама купляла одяг за принципом: хай одне плаття, зате класне. Батькова шафа тріщала від сорочок, краваток, капелюхів і різного непотребу. Мама час од часу давала в ній лад, акуратно складала речі. Однак незабаром дверцята шафи знову починало розпирати від чоловічих лахів. Батько сердився, зв'язував ручки шафи дротиками, однак це не допомагало.

Георгій успадкував від батька манеру купувати багато одягу, а від мами — ретельно складати його і дбайливо доглядати за ним.

Його гардеробна мала безліч поличок і шухлядок, у тому числі потаємних. Уранці, після душу і кави, він заходив сюди і, починаючи свій гардеробний вояж зліва направо, по черзі одягав на себе окремі атрибути джентльмена. Зліва містилися маленькі шухлядки для нижньої білизни, потім ішло відділення для сорочок і вузенька секція для краваток. Далі йшли костюми, окремо — піджаки і штани. В його одежній шафі кожна деталь, кожен аксесуар — аж до старого годинника — мали своє місце. Була там секція, де Георгій складав речі, які вже не носить. З цієї секції вони йшли прямісінько до родичів, які завжди з нетерпінням очікували «гуманітарної допомоги». Він це робив регулярно, раз на півроку: оновлював свій гардероб, віддаючи старі, а точніше, не зовсім нові речі родичам. Ось і настав той час, коли він відчув чергову потребу перебрати одяг.

Георгій провозився в гардеробній цілу годину. Однак одна з найбільш улюблених справ цього разу не принесла кайфу. Муляв клубок неприємностей, який звалився на його голову: Аліса, комітет, невдалі справи на фірмі і ще щось... Що ж іще? Ага, Борис. Якийсь він дивний став. Де його розважливість і награна мудрість? Якийсь він став рваний, непослідовний... Що з ним?