Та, виявляється, охоронники обережно ніби бомбу сховали ту апаратуру у багажник однієi з машин.

Нас запросили сісти до чорного автомобіля, мене нудило і від м'якоi тканини на кріслах, і від кондиціонера що росповсюджував штучний, неприємно солодкий, запах по салону, схожий на запах поля бою після бою, я хотіла відчинити вікно, та охоронець не дозволив. Здивувалась, глянула на Гела, він знизав плечима. А сірі здоровані охоронники зайняли місця біля вікон, по обидва боки від нас. Вони величезні, як неприступні моноліти, в костюмах з тісними комірцями, застебнутими до останнього ґудзика.

Цікаво, а як вони дихають у тих комірцях?

Машини м'яко зрушили з місця, миттєво набираючи швидкість. Їхали загромаджуючи усю дорогу у два ряди, постійно міняючись місцями, одна машина незмінно йшла у голові колини та не та яка везла пана Варко. Напевне усі ці маневри щоб ніхто не міг знати у якій машині iде пан Варко, а в якій звичайний генерал.

Коли козаiхали до міста, до тієi колони ще й приєдналися мотоциклісти. Створивши затори на дорогах. Я не зрозуміла, навіщо. Та нам терпляче розповіли казку про підпільників, які прагнуть захопити владу, і тому люди пропадають, і все таке… Мабуть, десь у цьому і є правда, диктатори завжди мусять завести собі внутрішніх ворогів для того, щоб було кого звинувачувати у всіх бідах, негараздах і невдачах, і наповнювати голови громадян запрограмованими здогадами. Аби думали так, як потрібно керівництву, а не так, як заманеться.

Варко сидів на передньому сидінні, в тій же машині, в якій везли нас, і те, що ми оце зараз iхали у цій машині разом з ним, було у повному сенсі безглуздям. Ці люди розпочали якісь гру, але до чого тут ми? За усіма правилами нас мали заштовхати у машину де перевозять злочинців, а не посадити до машини дуже високого сановника.

Він відчув, що я дивлюсь на нього, повернув до мене своє мужнє обличчя, кивнув, посміхнувся сумно, в очах причаiлась гнітючий біль якоiсь втрати. Мабуть, ця втрата і допомогла йому залишитись «живим». Та хто знає, що би відчував пан Варко, якщо б замість нас прилетіли могутні атлети з обличчями закоренілих диверсантів. Напевне, нічого б такого, як оце зараз, не було би, ніякого жалю, ніякого смутку. А тут йому шкода, він виявився людиною з почуттям. А ще він розуміє, що, відсторонившись від цієi справи, прирече нас до смерті.

Чорт… і куди ми знову влізли?.. Невідомість найстрашніша. Ой, який Джарк був правий! От чорт?.

Я відвела погляд і дивилася у вікно машини, на вулиці міста, через яке нас везли. А воно було нецікаве, як і усі міста недорозвинених планет. Високі будинки кубічно-прямокутних форм, з квадратними вікнами. На дахах надбудови, як замки на високих горах. Вулицями йшли білошкірі люди, як зазвичай, мешканці подібних міст трохи масивні, чи просто товсті. Одяг особливим різнобарв'ям, як і формою, не відрізнявся. Жінки ще одягали щось червоне, зелене чи сине, чоловіки підкресленно у сірому і чорному. І дуже багато військових в темно-зеленому, світло-зеленому, чорному і синьому.

На Копроконе живуть недовго, приблизно років триста, повільно починають старіти десь після двохсот років (планета занадто наближена до підпростору).

Був ранок: дійсно ранок, початок дня, перехожі поспішали заштовхатися у переповнений транспорт, на зупинках стояли черги, очікуючи на невеличкі вагончики, що дзеленчали залізними рейками під нескінченими електричними дротами. Люди були заклопотані буденністю і власними проблемами, серйозно налаштовані на новий день, і так напевне щодня, ніби винтики у годиннику власного життя, спрацються замінять. На таких планетах живуть добровільні раби системи, спеціально виховані і запрограмовані телепередачами та рекламами, головна iх мета заробляння на проживання, а головна мета тих хто iм платить то платити як можна менше, аби люди бігли за тими копійками голови не підіймаючи не дивлячись нікуди, не замислюючись ні над чим вважаючи те життя нормою а себе вільними у виборі.

Та думати над складністю і простотою подібних соціальних схем я тоді не хотіла, потрібно було трохи відчути настрій натовпу і я закривши очі і уявляючи ніби йду вулицями міста, слухла і навіть бачила. Шкода що не думки як раніше, а тільки фон від думок. Я відчувала що ніхто не готується до війни, всі щось планували на майбутнє, і це не було пов'язано з нападом на планети Коаліціi. Та були і ті хто побоюювався йти на роботу, бо щось не виконали вчора, інші спізнювались кудись, котрісь думали, що син чи донька зовсім відбились від рук, і не хочуть вчитись і жити так як порібно, хтось щось втрачав хтось знаходив, а були і ті хто не знав, що буде з рідними, бо рідні заарештовані за підозрою у шпигунстві, чи за порушення закону про вільний і робочий час, чи за критику влади… Багато причин можна знайти, щоб заарештувати людину, мало причин ii звільняти… Готуютьвалися до можливоi війни лише військові, але так таємно що навіть у думках приховували те готування.

Ми виiхали на великий проспект до центру міста, до так званого ділового району: там були найвищі будинки, найдорожчі готелі, найкращі ресторани, найрізноманітніші машини. Величезні мости між будинками, дорожні розв'язки, десь над головою проiхав міський поiзд, майже тихо. Мости в центрі міста сплітались, як стрічки гімнасток, цілими спіралями вплітаючись в будинки. Щось в цьому нагромадженні архітектури таки було, масивність чи що…

Мотоциклісти відтісняли машини городян на узбіччя проспекту. Чорний кортеж, не зупиняючись, не зоглядаючись на створені затори, мчав вперед, везучи нас невідомо куди. Люди байдуже і звикло проводжали урядові машини поглядами.

І далі ми iхали довго, довго одноманітно, дивитись у вікно набридло. Місто нагадувало лабіринт, з якого нема виходу. Та згодом будинки зменшились, втратили блиск. Багатоповерхівки, в яких тіснилися сотні сімей, замінились садибами, в оточені садів і городів… Масивність бетону зійшла нанівець, лабіринт закінчився.

Пряма чорна дорога, під гіллям дерев створювала ілюзію тунелю. Тонкі промені осіннього сонця пробивались крізь густе, жовто-червоне листя, ніби напівпрозорі завіси.

Машини сповільнили свій рух, зiхали с головноi дороги, проiхали повз білі ворота, об'iхали півколом великий фонтан, що розбризкував веселкові струмені води, і зупинились біля парадного входу величного білого палацу. З вікна машини я бачила лише фасад вежі, а у ii підніжжя цвіли великі яскраві квіти.

Дворецький в білій лівреi відчинив дверцята машини.

Спочатку вийшов Варко. Слідом охоронець, він щось тихо бубонів у рацію. Гел ледь не спіткнувся, охоронець, поклав руку йому на плече, легенько відштовхнув, аби не стояв перед вельможним Варко.

А Варко подав мені руку… Дивно… Я простягнула йому свою пташину долоньку і ступила на мармурову плиту подвір'я палацу.

— Ідіть зі мною, — холодно промовив пан Варко.

І ми пішли з паном Варко, у супроводі озброєноi охорони. Через парадний вхід, широкими парадними сходами, мимо старовинних картин. Хочеться зупинитись і роздивитись ці картини, та, як завжди, не час…

Широкий коридор, сяяв пишністю позолоти, і безкінечністю дзеркал, закінчувався біля величезних дверей. Я придивилась до талановитоi різьби на тих дверях і зупинилась: тоненькі дівчата в танку, тварини, квіти і гілля дерев, все було виконано з такою майстерністю, ніби живе.

Варко тихенько потягнув мене за руку, відволікаючи від споглядання. Виявляється запрошує нас зайти до тих дверей до тієi неймовірно великоi зали, де стеля загубилась у сутінках простору. В такій залі можна літати на дельтаплані, чи на гравітаційному скейті, між колонами. І є тут, на підвищенні, навіть трон з дорогоцінного дерева, а на троні у пурпурній, оздобленій золотом, незмінній військовій формі, сидить могутній чоловік з масивним обличчям садиста, та посмішкою канібала, такий собі симбіоз лева і бика, від лева — руда грива, зачесана назад, від бика — масивне тіло і величезні руки, такими руками він напевне може підкови гнути. Канібал привітно нам посміхався, як розбійник на дорозі, і дивився доброзичливо, як людоiд, поглядом важким, наче сокира ката. Бас незнайомця загримів каменепадом: