— Ерпід, ти записав усю нашу газету? — Ваня навіть трохи злякався. Ну і дядько Микола, що він наробив? У газетах же і критика всяка буває, і про недоліки пишуть. А ось у цій, на четвертій сторінці, фейлетон про якихось шахраїв, хапуг і пройдисвітів. Навіщо, щоб на чужій планеті знали, які гидкі бувають люди?

— Щоб люди такі здібні були — ого! — крутив від захоплення головою дядько Микола.

— Ерпіде, я тебе запитав. Чого мовчиш? — нагадав Ваня.

— Співставляв факти, робив висновки. Я знаю вже, що ви не любите війни, не хочете, щоб знову була війна. А на третій сторінці газети в трьох місцях пишеться про війну, про убитих, про полонених, про розбиту і захоплену техніку.

Дядько Микола випередив Ваню:

— Е, браток, так війни ж усякі бувають: справедливі і несправедливі, загарбницькі та визвольні… Коли народ якоїсь країни визволяється від гноблення, від загарбників, то хіба скажеш: не воюйте, терпіть? Правильно роблять, що воюють! А ти, той, в політграмоті зовсім не розбираєшся! Записатися тобі треба в наш колгоспний політгурток.

“Добре, що Ерпід до нас спустився, в нашу країну. А що було б, коли б за океан потрапили, в руки імперіалістів?” — подумав Ваня.

Ерпід почув його думки.

— Ерпід-три потрапив не за океан, а в океан. Він плаває під водою, вивчає, що робиться в океані, хто там живе.

— Значить, і третій Ерпід є? А ти ж спочатку не говорив про третього! Говори тепер, скільки всіх запустили! — трохи розсердився Ваня.

— Трьох. Усього трьох.

Біля заднього борту з’явився шофер дядько Митя, злегка постукав рукою, ніби хотів делікатно побудити пасажирів.

— Та-ак, я вже два свої завдання виконав і в аптеку заскочив. А тобі, хлопче, де виходити? Де ваша виставка техніки? У Будинку піонерів?

— Він скаже, — кивнув Ваня на Ерпіда. — Куди далі рухатись?

— Питання зрозумів. Курс — норд, норд-ост. До об’єкта чотири кілометри шістсот дев’яносто один метр… Ні, вже дев’яносто два… Дев’яносто три… Ерпід-два рухається від нас!

— Ост — це схід, чи що? — почухав бороду шофер. — А може, ви тут уже самі якось розберетеся? Тут же багато різного транспорту ходить.

— А ви вулицями їдьте, тільки щоб напрямок був приблизно східний. Десь туди, до Партизанського проспекту, — сказав Ваня.

— Коротше, так: ми їдемо на колгоспний ринок тракторного заводу. Це майже на схід… Задовольняє вас?

— Ага! Газуйте!

— Ну, тут вельми не нагазуєш, це не за містом, — шофер пішов сідати в кабіну.

— Аналіз повітря показує: різко зросла кількість шкідливих для людей газів, зменшилася кількість кисню. Навіщо ти йому сказав, щоб газував, ще більше виробляв шкідливих газів? — запитав Ерпід.

— Про овечку приказку не забув? — замість відповіді запитав Ваня.

— Не забув. Але я не овечка. Мені треба все знати. А навіщо дядько Микола теж газує, пускає з рота і носа шкідливий дим? Навіщо вдихає шкідливі гази в легені?

Дядько Микола, котрий всю дорогу стримувався і тільки зараз закурив, закашлявся від Ерпідових питань. Потім поплював на сигарету і жбурнув її за борт.

— Шкідливі гази, правду кажеш… Мені й лікар втовкмачував: “Киньте шкідливу звичку! А то ми не вилікуємо ваш шлунок…” А воно, лихо та й годі, не кидається. З війни ця звичка.

— Помічаю: люди багато роблять шкідливого для себе і не можуть керувати самі собою, — зазначив Ерпід.

— Багато вже кинуло курити, — сказав Ваня. — Так що ти запиши: люди весь час розумнішають, беруть себе в руки.

— Брати себе в руки… За боки, чи як? — бурмотів сам до себе Ерпід. Але ніхто йому не розтлумачив.

Подальший рух нагадував дитячу гру, коли треба щось заховане знайти і всі кричать: “Холодно! Тепло! Жарко!” — в залежності від того, куди повертає шукач, наближається до схованки чи віддаляється від неї. Ерпід час від часу примовляв: “Курс машини відхиляється від заданого вправо… А тепер вліво… А чому ми повернули трохи назад? Об’єкт від нас знову віддаляється”. Антени Ерпіда ледь-ледь ворушилися, а може, правильніше було сказати так: “Ерпід-один навів їх просто на Ерпіда-два і весь час так тримав їх, а здавалося, повертав, коли поверталася машина. На обличчі Ерпіда горіла тільки одна червона лампочка, і, ял тільки машина відхилялася від курсу, вона тривожно миготіла. “До об’єкта залишилося двісті тридцять метрів… Двісті шістдесят… Ми віддаляємося…”

— Ой, нам тут краще зійти! — закричав Ваня.

Дядько Микола крикнув шоферові, але той не почув, і тоді він почав брати зі скриньки яблука і жбурляти вперед, поміж рядами. І хоч не в кабіну вони грюкали, шофер почув. Машина підвернула до тротуару і загальмувала.

— Оно той молоденький парк, де знаходиться звіринець! Я впізнав! — закричав Ваня, звісившись через задній борт. — І звіринець тут, ще не поїхав!

До борту підійшов дядько Митя, відщепив, відкинув униз.

— Ей, повзун! Коти сюди! — покликав шофер Ерпіда, щоб зняти.

Дядько Микола допоміг Ерпіду виплутатись із соломи.

— Ближче, ближче. Ось так… — примовляв шофер. — Гоп! — підхопив Ерпіда на руки, виніс на тротуар.

Ваня хотів уже зіскочити вниз, але дядько Микола спинив його за плече.

— Стій, стій! Шапку давай… Яблук ось набери… Схрумкаєте, як знайдете. — Він говорив так, буцім хрумати ці яблука буде і Ерпід.

— Дякую! Дякую вам за все! — розчулено повторив Ваня.

— Нема за що, — всміхнувся дядько Микола. — Бувай! А як ти назад будеш добиратися? Сьогодні чи коли?

— Ще не знаю! — відказав Ваня, зіскочивши па землю.

Машина рушила з місця. — Коли захочеш!.. Підходь годин через чотири на колгоспний ринок!.. До шістнадцятої! Можемо і назад підкинути! — долетіло здалека.

— Дякую! — Ваня помахав вільною рукою. Він ще дивився вслід машині, коли почув біля ніг слабке поскиглювання. Зирнув униз. — Жучок, ти-и?! А який же ти мокрий та брудний! Ти всю дорогу біг за нами?! — Ваня ніяк не міг повірити своїм очам. — І під машини не потрапив?!

Жучок хотів був лизнути простягнену руку, але не вистачило сили. Він дихав зі стогоном, теліпався довгий рожевий язик. Собака влігся біля ніг Вані, простягнув усі чотири лапи, ніби збирався помирати.

— Ерпід, це все твої фокуси! Ти зробив так, щоб я зовсім забув про собаку!

Ерпід відказав, але не те:

— До об’єкта триста тридцять три метри… Об’єкт рухається…Не розумію, коли він весь час рухається, то чому не може вийти на зв’язок з кораблем чи зі мною?

Ваня поперекладав яблука з шапки за пазуху, надів шапку, затис під рукою Жучка.

— Пішли, чого стоїш? Світлофора не бачив? Нам зелений, можемо переходити вулицю.

— Світлофор мене не цікавить — примітивне пристосування, — зазначив Ерпід.

Ваня простягнув до нього вільну руку — підтримав, щоб Ерпід не впав з бордюру. Проте сріблястий якось нахилився до проїжджої частини, відставив убік одну ногу, другу, простяг їх по асфальту, ніби спробував, чи тепла вода, і, спершись на ноги, мов на підпорки, поволі з’їхав. А через вулицю поїхав швидко, навіть Ваню випередив.

— Переходити вулицю треба спокійно і тільки в тих місцях, де намальована “зебра”, - догнав його Ваня.

— Ні зебри, ні якоїсь іншої тварини не бачу. А-а-а, це вона там намальована? — повернувся Ерпід у бік звіринця. — А як же через неї переходити?

— Там звіринець, а довкола нього щити з малюнками звірів: зебра, ведмідь, лев, пантера, мавпи висять вниз головою, хвостами зачепилися… Заходити нам туди нема коли, — сказав Ваня.

їх уже оточив натовп дітей і дорослих. У багатьох на обличчях світилися добрі усмішки: люди почали слідкувати за Ерпідом і Ванею, коли вони ще переходили вулицю.

— Ти сам його зробив? Здо-о-рово… — діти обмацували Ерпіда, погладжували, і здавалося, що йому приємно, що він мружиться, як кіт. — Чуєш, а чому в нього не такі колеса, як у місяцехода?

— Це робот? А чому в нього такі погані ноги?

— А навіщо йому ноги?

— Це робот, — відповів Ваня. — Він не призначався для бездоріжжя, у нього інші завдання і функції, - перейшов Ваня на науковий стиль. “Хай думають, що це я зробив його…” Дістав з-за пазухи яблуко, куснув так, що кругом полетіли бризки.